Регулювання ринку праці

Соціально-орієнтоване ринкове господарство передбачає ринкову економіку, що динамічно розвивається, з конкуренцією, що ефективно діє, і наявність сильної демократичної держави, завданням якої є створення й підтримка впорядкованих, дисциплінованих і відповідальних умов економічної діяльності, забезпечення соціальної захищеності й добробуту більшості працездатних членів суспільства через спеціальні заходи соціальної політики й політики повної зайнятості, вирівнювання стартових можливостей для тих членів суспільства, які через об'єктивні причини потребують такої підтримки.

В умовах різноманіття форм власності й форм господарювання, ринкових відносин система регулювання ринку праці складається з наступних підсистем:

• саморегулювання;
• державного регулювання;
• договірного регулювання (генеральні, галузеві, регіональні угоди, колективні й трудові договори).

Саморегулювання ринку праці. Обґрунтування механізму саморегулювання на ринку праці ґрунтується на таких підходах:

• класичний – до великої депресії в США більшість економістів, перш за все класики – А. Сміт, Д. Рікардо, Д.С. Міль – вважали, що ринкова система сама по собі здатна забезпечити повне використання трудових ресурсів, повну зайнятість. Якнайкращою економічною політикою визнавалася політика невтручання держави у функціонування ринку праці. Утвердження класиків обґрунтовувалося тим, що конкуруючи за вільні робочі місця, безробітні сприятимуть зниженню ставок заробітної плати, і цей процес йтиме до тих пір, поки ставка заробітної плати не досягне величини, при якій роботодавцеві почне вигідно найняти всіх наявних робітників, забезпечивши тим самим повну зайнятість. Звідси слідував вивід про те, що вимушене безробіття неможливе;
• марксизький ринок праці хоча і функціонує відповідно до загальних ринкових закономірностей, але визначається як ринок особливого роду. Його відрізняє від інших ринків особливість товару, робоча сила, яка проявляється у тому що вона не тільки створює вартість, а переносить вартість усіх інших ресурсів на готовий продукт. Робоча сила є не тільки суб’єктивним фактором виробництва але і суб’єктом ринку праці і може активно впливати на співвідношення попиту і пропозиції, на свою ринкову ціну;
• неокласичний – неокласики (А. Маршал, Дж. Пері, М. Фелдстайн, Р. Холл), а в 80-х рр. його підтримували також прихильники концепції економіки пропозиції (Д. Гілдер, А. Лаффер та ін.) вважають, що ринок праці діє на основі цінової рівноваги, тобто основним регулятором ринку є ціна робочої сили (заробітна плата). Саме за допомогою заробітної плати, на їх думку, регулюється попит та пропозиція робочої сили, підтримується їх рівновага. Теорія рівноваги виключає безробіття, а його наявність пояснюється добровільним характером, впливом профспілок, встановленням державою мінімальних ставок заробітної плати, відсутністю інформації і тому подібне;
• кейнсіанський – кейнсіанці розглядають ринок праці як явище постійної і фундаментальної нерівноваги. Кейнсіанський підхід (Дж. М. Кейнс, пізніше Р. Гордон та ін.), зокрема, виходить з того, що ціна робочої сили (заробітна плата) жорстко фіксована і практично не міняється (особливо у бік зменшення). Оскільки ж ціна робочої сили (заробітна плата) не є регулятором ринку праці його роль відводиться державі. Дж. Кейнс наполегливо рекомендував активну фінансово-грошову політику держави, дія якої повинна була протікати по наступній схемі: збільшення державних інвестицій створює первинну зайнятість працівників. Витрати цих працівників на споживчі товари стимулює розвиток виробництва і відповідно вторинну зайнятість – збільшення робочих місць в галузях, що виробляють споживчі товари. Для вироблення споживчих товарів необхідні машини, механізми, обладнання, що веде до збільшення робочих місць в цих галузях;
• монетариський – (її лідером загальновизнано є Мілтон Фрідман, лауреат Нобелівської премії 1976 р.). Він неодноразово виступав консультантом у розробці економічної програми Республіканської партії США з проблем кредитної політики, консультував Піночета («Чилийське економічне диво») і М.Тетчер. М.Фрідман відіграв важливу роль в утвердженні монетаристської доктрини, в основу якої покладено принцип саморегулювання економічних систем, ринків, ринків праці. Ринки, ринок праці в достатній мірі конкурентні і система ринкової конкуренції сама по собі забезпечує високий ступінь макроекономічної стабільності і довгострокової рівноваги – гнучкими цінами і заробітною платою без втручання держави, профспілок. Грошам у цьому вченні відводиться роль головної пружини всієї ринкової економіки. Роль держави у цьому процесі монетаристи зводять лише до регулювання обсягів грошової маси. Проблема, з їх погляду, полягає якраз в тому, що держава своїми незграбними і непродуманими діями в спробі стабілізувати економіку, установити рівновагу на ринку праці за допомогою податкової і грошово-кредитної політики лише підсилює циклічні коливання, безробіття, а профспілки тільки заважають дії ринкового механізму саморегулювання. Монетаристи прихильники максимальної економічної свободи, кількісної теорії грошей. Тріумфом їх теоретичного доробку стали концепція стабілізації американської економіки, а також «Рейгономіка».

Фінансово-економічна криза 2008-2009 років продемонструвала кризу ідеології «ринкового фундаменталізму», та ліберальної ідеї саморегулювання ринку, ринку праці, викликала потребу докорінного переосмислення механізмів і моделей державного впливу на економічні і соціальні процеси.

Керівники розвинених країн світу під час саміту «Групи 20» прийняли декларацію в якій зазначається, що «загально національні інтереси задають формат для реалізації приватних інтересів, чим більше ринків, тим більше потрібно держави, тим більше лягає відповідальності на державні інститути за вектор економічного і соціального розвитку».

В умовах жорстокої фінансово-економічної кризи в Європі сформовано процес інтеграції в рамках так званого Лісабонського процесу. Європа має Президента, зовнішньо політичне відомство, ряд прийнятих рішень, пов’язаних з подальшим реформуванням інститутів панєвропейського управління. В найближчій європейської інтеграції – перегляд основ континентальної безпеки, розгляд можливостей побудови європейської армії, а також проблеми пов’язані зі структурним реформуванням. По суті – це початок державного проекту європейської інтеграції – переходу в фазу державного будівництва єдиної європейської держави.

Державне регулювання ринку праці. Один з основоположників державного регулювання ринкової економіки Джон Кейнс у роботі «Кінець політики невтручання держави в економіку» писав: «Важливо, щоб уряд не робив те, чим уже займаються приватні особи, немає різниці, або трохи краще, або трохи гірше уряду це вдається. Держава повинна братися за те, чого в цей час не робить ніхто інший». Тобто держава повинна цілеспрямовано впливати на ринок праці, забезпечуючи не максимально високі темпи виробництва або зростання валового внутрішнього продукту, а підвищення життєвого рівня народу, зменшення бідності, збільшення середнього класу.

Державне регулювання ринку праці – це система законодавчих, економічних, адміністративних, організаційних заходів держави направлених:

• на підвищення оплати праці;
• зниження безробіття;
• створення робочих місць;
• підготовку кадрів.

Основною метою державного регулювання оплати праці є забезпечення умов для виконання заробітною платою основних її функцій (відтворювальної, стимулюючої, регулюючої або ресурсно-розташовувальної, соціальної, функції формування платоспроможного попиту) а також стримування необґрунтованого зростання заробітної плати, не пов'язаної з обсягами виробництва й реалізації продукції.

Закон «Про оплату праці» передбачає наступні напрямки регулювання заробітної плати:

• установлення мінімальної заробітної плати;
• мінімальні державні гарантії-норми й гарантії в оплаті праці;
• умови праці й розміри оплати праці працівників бюджетного сектора економіки, керівників державних і комунальних підприємств;
• регулювання фонду оплати праці працівників підприємств – монополістів відповідно до переліку, який визначається урядом;
• оподаткування доходів працівників;
• міжгалузеве співвідношення в оплаті праці;
• забезпечення соціальних гарантій працівникам (виплати по безробіттю, пенсії, стипендії);
• фінансування витрат на освіту, науку, культуру, охорону здоров′я.

Мінімальна заробітна плата – установлений законом розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану роботу, нижче за яку не може здійснюватися оплата праці за виконану працівником місячну норму робочого часу в нормальних умовах праці. Мінімальна заробітна плата – це державна соціальна гарантія, обов'язкова на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання. При законодавчому встановленні нового розміру мінімальної заробітної плати він повинен бути введений на підприємствах будь-якої форми власності й саме з того часу, з якого закон про Державний бюджет України на відповідний рік вступає в дію.

Мінімальна заробітна плата, як державна гарантія в оплаті праці, забезпечується тільки тарифною системою. У неї не включаються доплати, надбавки й інші заохочувальні й компенсаційні виплати. Мінімальна заробітна плата не може бути однаковою для всього населення України. Вона повинна бути диверсифікована по регіонах. При цьому мінімальна заробітна плата повинна відповідати прожитковому мінімуму людини, що працює. У різних регіонах він різний. При законодавчому встановленні мінімальної заробітної плати необхідно враховувати ці особливості. Наприклад, у Японії діє більше ста мінімальних зарплат, які враховують можливості регіонів і галузей.

Підвищення розміру заробітної плати в цілому по підприємству повинне бути пов'язане як із законодавчим підвищенням розміру мінімальної заробітної плати, так і з поліпшенням господарсько-фінансової діяльності підприємства.

Потреби працівників і членів їх сімей є основними показниками для соціальних партнерів (держави, роботодавців, профспілок) при встановленні науково обґрунтованої мінімальної заробітної плати. Вона повинна відповідати споживчій корзині (набір продуктів, товарів і послуг) і не може бути нижчою за прожитковий мінімум для підтримки здоров'я й інтелектуального потенціалу працездатних працівників і членів їх сімей.

Мінімальні державні гарантії – норми оплати праці:

• за роботу в наднормовий час;
• у святкові, неробочі й вихідні дні;
• у нічний, вечірній час;
• за час простою, що відбувся не з вини працівника;
• при виготовленні продукції, яка виявилася браком не з вини працівника;
• працівників молодших за вісімнадцять років при скороченій тривалості їх щоденної роботи й тому подібне.

Гарантії в оплаті праці:

• оплата щорічних відпусток;
• на час виконання державних обов'язків;
• для осіб, що направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад;
• для переведених, за станом здоров'я, на легшу нижче оплачувану роботу;
• для переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю;
• для вагітних жінок і жінок, які мають дітей у віці до трьох років, переведених на легшу роботу;
• при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання іншим спеціальностям;
• для донорів і т.п.

Зниження безробіття:

• регламентації тривалості робочого дня, тижня, місяця;
• установлення тривалості оплачуваної відпустки;
• політика досягнення повної зайнятості за рахунок кредитування, субсидіювання, пільг і дотацій роботодавцям;
• регулювання міграційних процесів;
• зменшення питомої ваги тіньової економіки;
• неможливість безробітним відмовитися від пропозицій відповідної (підходящої) роботи;
• обмеження періоду отримання допомоги по безробіттю – допомога або скорочується , або виплати припиняються зовсім;
• неможливість безробітним мати інші джерела доходу.

Створення робочих місць:

• інвестиції в державний сектор економіки;
• бюджетне субсидіювання ряду галузей;
• пільгові кредити для створення нових робочих місць;
• пільги щодо оподаткування підприємцям, які збільшують кількість робочих місць;
• державне замовлення;
• підтримка населення у відкритті власної справи: безробітними, самозайнятість;
• організація оплачуваних громадських робіт;
• організація сезонних робіт;
• вимога створення нових робочих місць, або збереження існуючої кількості при приватизації об’єктів державної власності;
• бюджетне стимулювання наукових досліджень, дослідно-конструкторських розробок;
• політика в галузі основних фондів;
• організація лізингу;
• поширення гнучких форм зайнятості.

Підготовка кадрів:

• планомірна й організована підготовка для всіх галузей народного господарства кваліфікованих спеціалістів;
• процес оволодіння знаннями, уміннями й навичками під керівництвом досвідчених особистостей – педагогів, майстрів, наставників і т.п.