Поняття, предмет і методи екологічного права

Основними критеріями виділення та відокремлення галузі права в теорії права традиційно вважається предмет і метод правового регулювання. Предметом правового регулювання є сукупність суспільних відносин, які регулюються правом. Предметом правового регулювання екологічного права є екологічні відносини, тобто відносини, які складаються у сфері взаємодії людини (суспільства) і природи з приводу використання, охорони природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Слід зауважити, що в науковій літературі немає єдності поглядів щодо визначення різновидів суспільних відносин, які складають предмет правового регулювання екологічного права та їх диференціації.

Ю.А. Вовк в структуру екологічних відносин включав:

• природоресурсові відносини (земельні, лісові, надрові, водні);
• відносини з приводу охорони і використання тваринного світу;
• відносини з приводу охорони атмосферного повітря;
• природоохоронні відносини (охорона заповідних, ландшафтних, курортних території).

Щоправді, цей підхід був характерний для початку 80-х років XX ст. і зараз він дуже вузький і спрощений. І. Крассов, відстоюючи думку про самостійний характер екологічного права як галузі права, яка має особливий предмет свого правового регулювання і виключаючи з нього всі відносини, так чи інакше пов'язані з класичними формами природокористування, поділяє їх в залежності від характеру негативних впливів на природу, а саме:

• суспільні відносини з приводу хімічного впливу на природу;
• суспільні відносини з приводу фізичного впливу на природу;
• суспільні відносини з приводу негативних біологічних впливів па природу;
• суспільні відносини по забезпеченню режиму особливо охоронюваних природних територій;
• суспільні відносини по охороні і використанню тваринного світу.

В.К. Попов і Г.В. Анісімова диференціюють екологічні відносини за основними сферами діяльності людей в галузі навколишнього природного середовища на:

• відносини, що виникають з приводу приналежності природних об'єктів певним суб'єктам;
• відносини, що виникають у сфері експлуатації природних об'єктів;
• відносини, що виникають з приводу забезпечення екологічної безпеки довкілля, суспільства та громадян;
• відносини, що виникають в галузі відтворення і відновлення природних об'єктів;
• відносини, що виникають у сфері охорони навколишньо-природного середовища.

На думку М.М. Брінчука, предмет сучасного російського права навколишнього середовища складають відносини:

• власності на природні об'єкти і ресурси;
• по охороні навколишнього середовища від різних форм деградації;
• по захисту екологічних прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Ю.С. Шемшученко в одному з останніх підручників з екологічного права України обґрунтовує, що визначальними для предмета екологічного права як комплексної галузі є такі групи суспільних відносин:

• відносини щодо охорони навколишнього природного середовища;
• відносини щодо використання природних ресурсів;
• відносини щодо забезпечення екологічної безпеки;
• відносини щодо формування, збереження та раціонального використання екомережі.

На нашу думку, найбільш структурованою є класифікація предмета, запропонована В. І. Андрейцевим, який включає до предмета екологічного права:

• природноресурсові відносини – з приводу використання окремих природних ресурсів, які в свою чергу поділяються на:
  • земельні,
  • водні,
  • лісові,
  • гірничі,
  • фауністичні,
  • по використанню атмосферного повітря;
• охоронні відносини, що в свою чергу охоплюють:
  • природоохоронні – по охороні довкілля в цілому, в галузі охорони окремих природних ресурсів і ландшафтів, в галузі охорони об'єктів і територій природно-заповідного фонду, в галузі охорони екосистем і комплексів, в галузі охорони природно-антропогенних ландшафтів, в галузі охорони оздоровчих і рекреаційних зон і територій;
  • антропоохоронні – з приводу охорони життя і здоров'я людини від небезпечних антропогенних впливів, негативного впливу стихійних лих природи та природних явищ.

Відмінність підходів до аналізу предмета екологічного права визначається складністю відносин, що ним охоплюються, і, по-суті, включають декілька видів відносно самостійних і одночасно взаємопов'язаних суспільних відносин у галузі взаємодії суспільства і природи. При цьому слід пам'ятати, що незважаючи на можливість класифікації екологічних відносин вони, як зазначає Ю.С. Шемшученко, є різноманітні за змістом, але наділені органічною єдністю, цілісністю, вони єдині.

Під методом правового регулювання розуміють сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини.

У теорії права традиційно виділяють два основних методи правового регулювання: адміністративно-правовий (метод владного підпорядкування) і цивільно-правовий (метод рівності).

Із специфіки об'єктів правового регулювання екологічного права випливає, що найбільш прийнятним для цієї галузі є адміністративно-правовий метод, який дає можливість максимально забезпечити виконання екологічних приписів шляхом встановлення обов'язків, заборон, відповідальності тощо.

Разом з тим в екологічному праві застосовується і цивільно-правовий метод, зокрема, при регулюванні відносин власності на природні об'єкти, при сумісному використанні природних об'єктів, відшкодуванні завданої шкоди.

Також в екологічному праві сьогодні все частіше послуговуються економічним методом, тобто застосовують вплив на суб'єкта через його матеріальну зацікавленість в охороні довкілля (шляхом встановлення податкових пільг, дотацій тощо).

Особливим для екологічного права вважають також метод екологізації. Його застосування зумовлене специфікою предмета та об'єктів екологічного права і передбачає, що будь-яка діяльність, пов'язана з навколишнім середовищем, повинна здійснюватись з урахуванням законів природи і підпорядковуватись їм, що, в свою чергу, повинно відображатись і в правовому регулюванні.

Отже, екологічне право використовує в сукупності різні методи правового регулювання за пріоритету імперативного (адміністративного, владного) методу.

Таким чином, екологічне право має специфічні для нього предмет і метод правового регулювання, на основі яких воно виділяється в окрему галузь права. Разом з тим дискусії викликає визначення місця екологічного права в загальній системі галузей права. Одні науковці відстоюють визначення екологічного права як комплексної галузі права, що охоплює комплекс пов'язаних між собою відносин по використанню і охороні земель, вод, лісів і т.д. З іншої сторони, сьогодні все більшого значення набуває визначення екологічного права як єдиної, самостійної, не комплексної галузі права, оскільки відносини, що складають його предмет, є єдині за змістом, однорідні, характеризуються своєю специфікою і не охоплюються предметом регулювання жодної іншої галузі права.

Отже, екологічне право є окремою самостійною галуззю права, що охоплює систему правових норм, які регулюють екологічні відносини у сфері взаємодії людини і природи з приводу раціонального використання, охорони, відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

У науковій літературі зазначено низку специфічних рис, ознак екологічного права, які відрізняють його від інших галузей права. Зокрема, серед них можна виділити наступні, які притаманні й екологічному праву України:

• відносна молодість і надзвичайна інтенсивність розвитку. Воно сформувалось в теперішньому своєму вигляді в останній чверті XX ст. і тепер екологічне законодавство України, що є його основою, нараховує десятки законів, сотні підзаконних нормативно-правових актів;
• специфічність термінології. Значна кількість термінів, якими оперує екологічне законодавство, а особливо відомчі підзаконні акти, мають природничо-наукове походження і розроблені в рамках біології, фізики, хімії;
• численність і різнорідність нормативного матеріалу, що, в першу чергу, зумовлено надзвичайною різноманітністю об'єктів регулювання та відносин, які з приводу них виникають;
• глобальний характер багатьох його приписів, що обумовлюється не стільки сучасними процесами глобалізації, а в основному специфікою навколишнього природного середовища та окремих його компонентів;
• виключна оновлюваність і новизна правових норм, що підкреслює високий ступінь його реагування на нові проблеми в галузі охорони довкілля, які виникають (інститути надзвичайних екологічних ситуацій, біобезпеки та інші);
• конфліктність, яка проявляється в першу чергу між екологічними і економічними пріоритетами, інтересами держави і індивідів, у міждержавних відносинах.