Ваучер

Ваучер – приватизаційний чек (сертифікат), який засвідчує безоплатну передачу частини державної власності кожному жителю країни, дає право обмінювати його (сертифікат) на акції підприємств і отримувати частину доходу у формі дивіденду. Поява ваучерів зумовлена необхідністю значного роздержавлення і приватизації економіки в пострадянських країнах (частка державної власності становила тут 92%), колишніх державах соціалістичної співдружності, подолання відчуження трудящих від засобів виробництва та результатів праці й створення широкого загалу реальних власників.

Вартість ваучеру у Росії, Україні та в інших країнах формально визначалася через поділ вартості державного майна що підлягало роздержавленню і приватизації, на загальну кількість жителів країни. В Україні вартість ваучеру становила в існуючій на той час балансовій вартості фондів країни 10 тис. руб. (офіційний курс рубля до американського долара становив 1?0,63), в Росії – 30 тис. руб. З цього співвідношення і виходив уряд при встановленні вартості ваучеру. Тому, за оцінками російських економістів, вартість ваучеру у цінах 1992 повинна була становити до 250 тис. руб. Приблизно за такою ж методикою мала встановлюватися вартість ваучеру в Україні. Якби цей процес відбувався одночасно в Роси і в Україні і курси валют не дуже різнилися, то вартість ваучеру в Україні була б приблизно такою ж. На цьому ґрунтуються твердження деяких економістів про те що вартість українського ваучеру наближається до 10 тис. дол. До того ж в Росії та в Україні не була здійснена науково обґрунтована оцінка вартості державного майна. Так вартість автомобільного гіганта «Камаз» в Росії, згідно з оцінками фахівців, становила 4,7 млрд. крб., а за даними міжнародної аудиторської оцінки у світових цінах – 12 млрд. дол. Водночас комплексна оцінка вартості ваучеру у цінах 1991 потребує корекції офіційного курсу долара до карбованця на реальний, який тоді встановлювався на чорному валютному ринку (1 дол. обмінювався на 5–7 крб.). З урахуванням цього та реальної оцінки державного майна вартість ваучеру в доларовому еквіваленті повинна була становити майже 5 тис. дол. В Україні вартість ваучеру була названа приблизно на рік пізніше, ніж у Росії, і становила у жовтні 1992 30 тис. купонів. Загальна сума майна, що підлягала приватизації в Україні, становила 1 трлн. 854 млрд. 85 млн. крб. У той час 1 дол. обмінювався в середньому на 500 купонів. Отже, навіть значно занижена вартість ваучеру на початку 1995 мала становити 60 доларів. Проте за умов, що склалися на початку 1995, твердження про реальну вартість ваучеру в 10 тис. дол. є відірваним від реалій дійсності. Це зумовлено, по-перше, недостатньо економічно виваженою практикою оренди державного майна, недосконалістю самого закону про оренду. Цей закон дає право організації орендарів взяти державне майно в оренду, але сама організація не має статутного фонду, не може укладати господарські договори, практично не несе відповідальності, коли державному майну заподіяно збитків (фінансових та правових). Крім того, орендар, маючи права на пільгове придбання майна поза конкурсом на суму, що відповідає половині вартості ваучеру, має можливість (незалежно від результативності своєї роботи), використовуючи державне майно, викупити за гроші все підприємство. Це зменшує частку державного майна, що підлягає передачі громадянам за ваучер. У 1993 у промисловості України налічувалося 1912 орендних підприємств, а частка власності, що їм належала, становила 24%. Нерідко організація орендарів була ширмою для прикриття викупу держпідприємства вузькою групою керівних працівників, а не трудовим колективом. По-друге, практикою штучного заниження вартості майна державних підприємств. Так, наприкінці 1996 загальна вартість основних фондів порівняно з 1990 зменшилася за офіційним курсом НБУ приблизно в 27 разів. Частково це давало змогу за сумарну вартість приватизаційних сертифікатів ваучерів трудового колективу викуповувати підприємства зі значно більшою вартістю майна. По-третє, масове розкрадання державного майна. За підрахунками економістів, воно становило в Україні майже 35 млрд. дол., в Росії – понад 250 млрд. дол., які були здебільшого вивезені з країни. Внаслідок цього ефективного власника не було створено, а понад 95% власників ваучерів стали лише формальними співвласниками підприємств, що означало посилення процесу відчуження праці від власності. По-четверте, ваучер не перетворився на справжній цінний папір (як це мало місце за умов купонної форми приватизації в Чехії). Про це свідчить масовий продаж майнових сертифікатів на чорному ринку за приблизно 7 – 8 дол. наприкінці 1996 та до 20 грн. у 1997. Крім того, значна частина цих сертифікатів була сконцентрована в руках тіньового капіталу через різні трасти, які у масовому порядку внаслідок фінансових махінацій згодом збанкрутували. На початок 1999 ваучери не отримали понад 3 млн. громадян України. При здійсненні “ваучеризації” населенню необхідно було певною мірою подолати нові перепони на цьому шляху. По-перше, регіональна ваучерна диференціація, пов'язана з тим, що в різних регіонах, містах тощо існує різна насиченість підприємствами, які підлягають роздержавленню і приватизації. Мешканці регіонів зі значною кількістю крупних підприємств перебувають у вигіднішому становищі, ніж мешканці інших. По-друге, завершення процесу акціонування окремих підприємств трудовими колективами ще до початку роздачі ваучерів. По-третє, інфляційне знецінення ваучерів. По-четверте, необхідно прийняти закони, постанови про захист інтересів власників ваучерів. Проблема приватизації, крім створення поточного механізму соціального захисту ваучерів, потребує розв'язання ще складніших завдань у майбутньому. Ваучер є однією з форм фіктивного капіталу, символом власності, а не самою власністю. Щоб процес передання частини державної власності до рук населення став надійним засобом зростання рентабельності виробництва, підвищення його ефективності, стабільним стимулом до високопродуктивної праці тощо, необхідно здійснити комплекс заходів щодо розширення інвестиційної діяльності приватизованих підприємств, модернізації виробництва, широкого впровадження результатів наукових досліджень. У цьому разі економічною формою реалізації ваучеру стане привласнення дивідендів, певне подолання відчуженості працівників від засобів виробництва, самого процесу праці, від економічної влади на підприємстві. Для реалізації цього варіанта розвитку процесів акціонування і ваучеризації, необхідно, щоб акціонерна власність розвивалася шляхом демократизації економічних, насамперед виробничих відносин. Для цього загальні збори акціонерів повинні виконувати функцію власника, ухвалювати рішення щодо науково-технічної політики та інвестиційної програми підприємства, розподілу прибутків, встановлення величини дивіденду тощо. Таким чином акціонери мають змогу вирішувати питання виробництва, брати участь в управлінні підприємством. Виконавчі органи підприємства (управлінський персонал) повинні підпорядковуватися загальним зборам акціонерів інакше власники ваучерів (відтак – акцій) матимуть лише титул власності, а замість реального подолання процесу відчуження від засобів виробництва, процесу праці, управління тощо за допомогою привласнення акцій та дивіденду відбудеться лише формальне таке подолання, що й сталося згодом з більшістю таких власників.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.