Економічні реформи
Економічні реформи – важливі зміни в системі господарського механізму, кількісно-якісні перетворення в межах технологічного способу виробництва та відносин власності, формою вияву яких є принципова зміна економічної політики, вагомі перетворення в системі господарювання та організації виробництва, управління економікою, соціальною та екологічною сферами, які зумовлюють істотні зміни співвідношень між різними елементами економічної системи.
Економічні реформи здійснюють, коли економічна система недостатньо ефективна, виникають економічні кризи економіка не задовольняє потреби людей, країна відстає у розвитку від інших країн. Економічні реформи на певному етапі змушені здійснювати всі країни світу.
Особливий вид економічних реформ – у постсоціалістичних країнах. Щодо управлінських відносин економічні реформи пов'язані з переходом від централізованої планової економіки до регульованої ринкової, а щодо відносин власності – від одержавленого соціалізму до змішаної економіки.
Економічні реформи у цих країнах і країнах, що розвиваються, здійснюють за двома основними моделями.
Перша (застосовувалася в усіх європейських постсоціалістичних країнах, у т.ч. в Україні) заснована на моделі Чиказької неоконсервативної школи, яку впроваджували вжиття міжнародні фінансові організації – Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк (СБ). В її основі – монетаристська економічна теорія, головні ідеї якої розробили М. Фрідмен, Ф. Найт, Дж. Стінглер та ін. Основні положення цієї моделі:
- В економіці: різке обмеження втручання держави в економіку, неврахування національних особливостей, глобальна інтеграція в світову економіку і нехтування національними інтересами держави, гіперболізація впливу емісії грошей і дефіциту бюджету на інфляцію і розвиток кризових явищ, націленість на ідеологію «дорогих грошей» (стискання грошової маси), беззастережна лібералізація економічних відносин і торгівлі, тотальна приватизація, ставка на іноземні інвестиції, обмеження фінансування соціальної сфери, розробка програм діяльності урядів на основі трифазної послідовної стратегії економічного розвитку.
- У політиці: декларування прав і свобод людини, проголошення принципів західної демократи, що на практиці нерідко супроводжувалося істотним звуженням можливостей реалізації прав людини сприяння встановленню на перехідних етапах «жорсткої влади», «твердої руки», що нерідко призводить до протистоянь законодавчої та виконавчої гілок влади, авторитарних режимів латиноамериканського типу, втручання у внутрішні справи держав через умови надання кредитів МВФ та СБ нав'язування програми «шокової терапії».
Ця модель недостатньо враховуючи специфіку країни, в якій здійснюються економічні реформи, менталітету народу, стану науково-технічного та технологічного потенціалу, виявилася значною мірою витратною й малоефективною. На початку 80-х XX ст. за межею бідності в Аргентині, наприклад, проживало 16,2%, у Бразилії – 39%, в Мексиці – 24,8%, через декілька років кількість бідних у цих країнах становила відповідно 51,1%, 40% і 27,5%. Зовнішньоекономічна заборгованість усіх латиноамериканських країн різко зросла. Прибічники цієї моделі економічних реформ наголошують на особливих досягненнях в Чилі та Польщі. Реформи в Чилі були тісно пов’язані з кривавими репресіями, придушенням свобод, забороною опозиції, заморожуванням соціальних асигнувань, депортацією з країни тих, хто критикував Піночета. Економіка Чилі характеризувалася такими показниками: приріст на 38% сировинного експорту (переважно за рахунок зростання експорту мідної руди), приріст доходів на душу населення у 1980-89 на 1,2% винятково за рахунок збагачення найбагатших, зменшення впродовж 1989-95 кількості бідних на 4%, скорочення витрат з державного бюджету на соціальні потреби на 30%. Іноземні інвестиції становили 60% від загального обсягу. Тому можна вважати Чилі моделлю економічного, але не соціального успіху, бо розвиток у цій країні відбувається на тлі зубожіння населення. У Польщі склалися особливі умови. Напередодні реформ зовнішній борг країни сягав 44% ВВП, або приблизно 33 млрд. дол. США. У 1991-93 за угодами з Паризьким та Лондонським клубами його було списано. Водночас у Польщу та країни Вишеградської групи було вкладено 15 млрд. дол. США прямих інвестицій, у т. ч. в Польщу – 6,25 млрд. дол. Навіть за таких умов економічне зростання в цій країні має позитивні (низький дефіцит бюджету – 2,5-2,6% ВВП у 1994-98, невисокі темпи річної інфляції) і негативні (значний дефіцит торговельного балансу, що стрімко зростав із 2,5 млрд. дол. США в 1994 до18 млрд. дол. у 1998) аспекти. В Україні в 90-х XX ст. «шокова терапія» зумовила такі економічні та соціальні наслідки: досягнуто відносної стабільності гривні, загальмувалося зниження виробництва, створено дворівневу банківську систему, водночас втрати економічного потенціалу України за перші 7 років реформ становили 70% (у роки Другої світової війни – 40%). Кількість населення скоротилася на 2 млн. осіб. ВВП зменшився із 157,9 млрд. дол. США в 1990 до 60,6 – в 1996, 49,7 – в 1997, 40,8 млрд. дол. – в 1998 із 23,1 млн. працездатного населення 9,2 млн. потребують стаціонарного лікування і не отримують його. Із 100 дітей 20 народжуються із задовільним станом здоров'я. Смертність майже удвічі перевищує народжуваність. 80% населення України проживає за межею бідності. Безробіття (разом з прихованим) в 1998 сягнуло 40%, у науці – 90%. Зовнішні борги в 1998 становили 40,7% ВВП, а борги з усіх видів заробітної плати 31%. Через загострення кризи платежів в 1998 кожне друге промислове підприємство збанкрутувало, в агропромисловому комплексі понад 92% – банкрути. Для реформ України та інших країн СНД характерна деіндустріалізація. Зокрема, у 1991 продукція машинобудування в Україні становила 27% промислової продукції, в 1994 – 16%, 1995 – 15%. У 1998 внесок електронної промисловості у ВВП скоротився у 100 разів (0,13%). З 1990 по 1997 питома вага паливно-енергетичного комплексу та чорної металургії зросла у 2,4 рази. При цьому частка машинобудівного комплексу зменшилась в 1,8, харчової промисловості – в 1,3, легкої – в 6,6 рази. Якщо частка доданої вартості в сировинних та енергомістких галузях становила 1-10%, то при виготовленні супутників – 2000%, реактивних винищувачів – 2500%, суперкомп'ютерів – 1700%. Серед успішних економічних реформ – досвід США щодо виходу з кризи 1929-33, повоєнний розвиток Японії та Німеччини, економічні реформи низки країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Успіх економічних реформ у цих країнах став можливим завдяки цілеспрямованій діяльності їх урядів щодо вибору економічної моделі, утвердженню економічної незалежності та протекціонізму (захисту власною ринку та власного виробництва), орієнтації на національну ідею та національні інтереси. Кожна з цих країн спиралася на сукупність економічних теорій. Для виходу з кризи на короткий час використовують економічну теорію Дж. Кейнса, для погашення інфляції – рекомендації монетаристської теорії та ін. Наприкінці XIX ст. для США характерною була політика протекціонізму, хоча в Європі в цей час пропагувався лібералізм зовнішньоекономічної діяльності. Політика протекціонізму характерна й для економічної політики США на сучасному етапі, яка реалізується через квоти, закон Нана-Лугера, дотацію фермерам, антидемпінгові процедури, державні замовлення, сертифікацію тощо Японія досягла свого економічного «дива», спираючись на менталітет народу, завдяки промисловій політиці, протекціонізму, побудові власної економічної моделі. Японія – чи не єдина країна світу де панує культ освіти. Найважливіший урок Японії полягає в тому, що, запозичуючи досвід іноземних держав, вона не потрапила в залежність від них, зуміла швидко випередити їх в економічному відношенні. Китаю належить світовий рекорд щодо подвоєння обсягів виробництва на душу населення – 10 років. Китай виконав два глобальні завдання: 1) вирішив проблему самозабезпечення країни продуктами харчування, маючи 7% орних земель світу і населення 1 млрд. 211 млн. осіб (0,078 га на душу населення), 2) розвинувши легку промисловість, забезпечив населення товарами цієї галузі. З 1979 по 1995 середньорічний приріст ВВП в Китаї становив 9,86%. Китай здійснює економічні реформи на основі політики науково-технічного й технологічного прогресу, завдяки якій створено нові галузі промисловості. Китай спроможний виробляти комплексне обладнання для гірничодобувних, енергетичних, металургійних, хімічних, автомобільних, суднобудівних підприємств. У нього одна з найобширніших у світі програм розвитку наукомістких галузей, зокрема авіаційної, ракетно-космічної та електронно-інформаційної. Успіх економічних реформ у Китаї забезпечило те, що: 1) він здійснює їх самостійно й цілеспрямовано з активним державним регулюванням, 2) спирається на власні сили, власну науку, власну економічну модель, 3) реалізує захист свого ринку та свого виробника. Міжнародні кредити та угоди в Китаї прийнятні лише за умови, що вони забезпечують створення робочих місць. У країні діє до 400 тис. спільних підприємств. Всі вони виробничі, й контрольний пакет їх акцій належить Китаю. Спільні підприємства у вільних, спеціальних економічних зонах або за їх межами створюються за такою схемою: а) з самого початку Китаю належить контрольний пакет акцій, б) через 5 років китайськими мають бути 3/4 акцій, в) через 10 років підприємство повинно бути повністю викуплене Китаєм. При здійсненні економічних реформ необхідно враховувати проблеми й особливості геоекономіки, в якій виділяють два полюси: розвинуті країни (країни елітаризму) та периферія світового господарства. Перші країни «золотого мільярда», використовують понад 80%природних ресурсів земної кулі, зокрема США – 40%, тому при здійсненні економічних реформ у внутрішній і зовнішній політиці потрібно враховувати першу основну теорему Парето, згідно з якою через обмежені ресурси на земній кулі одна країна збагачується за рахунок збіднення інших. Зростання рівня життя, зменшення експлуатації власного народу країни елітаризму досягають за рахунок посилення експлуатації країн периферії світового господарства. Здійснюючи економічні реформи, мета яких – виведення економіки з кризи, не слід забувати, що коли економіка перебуває в кризовому стані, а уряд проводить політику лібералізації та відкритості економіки, то за перевиробництва товарів у розвинутих країнах вона не зможе відродити власне виробництво.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.