Заробітна плата

Заробітна плата – грошове вираження вартості й ціни товару «робоча сила» та частково результативності її функціонування. В історії світової економічної думки заробітну плату розглядають як плату за три різні об’єкти: 1) працю, 2) робочу силу, 3) послуги праці або робочої сили.

Вперше заробітну плату як ціну праці визначив англійський економіст В. Петті в XVII ст. Її величина, на його думку, визначається необхідними засобами для існування робітника (їх мінімумом).

Аналогічно сутність цих понять розглядав А. Сміт. Водночас він вважав, що основою заробітної плати є вартість засобів до існування, необхідних для забезпечення життя робітника і виховання дітей, її нижньою межею – фізичний мінімум, а величина заробітної плати визначається нормами споживання, що склалися традиційно, культурним рівнем, боротьбою робітників та співвідношенням сил між ними та капіталістами.

Д. Рікардо виділяв природну і ринкову ціну праці. Природна – вартість певної суми життєвих засобів, необхідних для утримання робітників, продовження їх роду і певною мірою для їх розвитку. Ринкова ціна коливається навколо природної під впливом руху працездатного населення, співвідношення попиту і пропозиції на працю.

В середині XIX ст. теорію заробітної плати як мінімуму засобів до існування підтримували А. Тюрго. Ф. Лассаль назвав її теорією залізного закону заробітної плати.

П. Самуельсон вважає марксистську теорію заробітної плати лише іншою версією залізного закову заробітної плати. Як об'єкт купівлі-продажу розглядають працю і деякі сучасні західні економісти (німецький – М. Гертнер, англійський – Дж. Хікс).

Цю точку зору найпослідовніше заперечував К. Маркс. Він вважав, по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту купівлі-продажу. Адже праця – свідома, доцільна діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу. На ринку робітник може продати лише здатність до праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і духовних властивостей, або робочу силу. Праця є функцією товару «робоча сила», і ці категорії не слід ототожнювати. Капіталіст купує у робітника – власника робочої сили – тимчасове розпорядження нею. Якщо припустити, що робітник продав працю й отримує за неї повний еквівалент (праця повністю оплачується), то незрозуміле джерело додаткового продукту.

Як плату за послуги праці або робочої сили розглядають заробітну плату сучасні західні вчені, деякі українські та російські економісти. Так, П. Самуельсон вважає, що «люди за певну ціну здають свої послуги в оренду», ціна цих послуг – ставка заробітної плати. Інші американські вчені (К. Макконелл і С. Брю) стверджують що «заробітна плата або ставка заробітної плати – це ціна, що виплачується за використання праці». Деякі російські вчені переконані, що робоча сила е предметом купівлі-продажу за рабовласництва та кріпацтва, а за капіталізму продають її послуги за певний, обумовлений контрактом час, і робітник сам собі господар. Проте однією з найважливіших умов перетворення робочої сили на то вар є особиста свобода її власника – найманого працівника. Такої свободи не мав ні раб, ні селянин кріпак. Крім того, за наявності юридичної свободи працівник повинен бути економічно залежним, тобто позбавленим засобів виробництва і засобів до існування. За рабовласництва та кріпосництва друга найважливіша умова також не виконувалася. Якщо робочу силу, за Марксом, розглядати з точки зору вартості, то зрозуміло, що, як і будь-який інший товар, вона потребує суспільно необхідних витрат на своє відтворення за певних суспільних умов. Мінімальна межа цих витрат – вартість життєвих засобів, фізично необхідних робітникові. Водночас для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення цих засобів, тому що: 1) у разі смерті робітника відтворення робочої сили повинно передбачати витрати на утримання його сім'ї, 2) для виконання більш складної праці необхідний певний рівень освіти і кваліфікації робітника, що потребує додаткових витрат на робочу силу, а отже, й більшої заробітної плати, 3) на відміну від звичайних товарів, робоча сила (та її носій – людина) історично розвивається, на величину її вартості впливає соціально-історичний елемент, який виражає розвиток робітничого класу, його матеріальних і духовних потреб під впливом інших елементів системи продуктивних сил, еволюції суспільних відносин (оскільки сутність людини е сукупністю суспільних відносин), а також боротьби робітників за поліпшення свого становища.

Згідно з теорією загальної рівноваги, розробленою А. Маршаллом та Л. Вальрасом, за рівноваги попиту і пропозиції вартість послуг усіх факторів (у т.ч. робочої сили) відповідає їх граничній продуктивності, тобто внеску у виробництво продукту (вартості). Саме ця вартість і виплачується робітникові–продавцю послуг праці. Конкретніше ця величина визначається не тим, як оцінює підприємець потреби робітника для підтримання його життє- і працездатності, сі результатами праці, тобто плідністю праці кожного власника робочої сили. Позитивною у такому підході є спроба оцінити вартість товару не лише як суспільні витрати виробництва, а й як корисність, його корисного ефекту, зокрема корисного ефекту праці. Це дає змогу розв'язати проблему і з боку капіталіста, і з погляду інтересів найманого робітника, якому потрібні засоби для відтворення власної життє- і працездатності й життєздатності членів його сім'ї. Спрямування державою майже третини національного доходу на соціальні цілі свідчить про пріоритетність вживання категорії «вартість робочої сили» і заробітної плати як її ціни, доводить, що вартість робочої сили (навіть якщо погодитися з автором концепції «факторів виробництва») не знаходить адекватного виміру лише з огляду на його граничну корисність, що вирішальну роль відіграє підхід з боку вартості суспільне необхідних витрат для відтворення робочої сили нормальної якості (щодо рівня розвитку продуктивних сил, суспільного характеру виробництва) який визначає й величину заробітної плати. Щоб постійно відтворювати таку робочу силу, суспільство в особі держави, неспроможної зробити це у межах корпоративної власності, витрачає значну частину національного доходу на соціальні цілі. Такий підхід слід доповнити оцінкою вартості товару «робоча сила» з огляду на її корисний ефект.

Продуктивна теорія заробітної плати бере початок з теорії факторів виробництва Ж.-Б. Сея. У XX ст. її розробляв американський економіст Дж. Кларк. Щоб відокремити в продукті частку капіталу, він використовував закон знижувальної (спадної) продуктивності, згідно з яким за однакової величини капіталу (засобів виробництва) збільшення кількості працівників супроводжується їх нижчою продуктивністю, а з часом настає момент, коли праця останнього додаткового працівника не приносить капіталістам ані прибутків, ані збитків. Величина заробітної плати, на його думку, встановлюється відповідно до продуктивності праці робітника, зайнятого б найгірших умовах, а оплата його праці нібито є повною. А. Маршалл, П. Самуельсон також розглядали заробітну плату як ціну одного з факторів виробництва, що визначається «граничним» продуктом – додатковим випуском продукції при використанні ще однієї одиниці праці (або одного працівника; за незмінності всіх інших витрат. Хибність цієї теорії полягає в обстоюванні концепцій оплати праці та факторів виробництва, запереченні експлуатації. Деякі західні економісти, хоч і визнають теорію «факторів виробництва», але розуміють під цим поняттям не фізичну продуктивність засобів праці, землі, а працю людей. Так, шведський економіст К. Еклунд зазначає, що «насправді різні фактори виробництва – це люди з плоті й крові».

Соціальна теорія заробітної плати, яку обстоювали Т. Веблен, Й. Шумпетер, М. Туган-Барановський та ін., розглядає її як результат співвідношення соціальних сил суспільства, насамперед робітничого класу і буржуазії. Цей фактор, хоча й впливає на величину заробітної плати, проте не є визначальним. У методологічному аспекті соціальна теорія заперечує заробітну плату як категорію виробництва і розглядає її лише як категорію розподілу, тобто ігнорує відтворювальну функцію заробітної плати, сутність якої – забезпечення нормального (розширеного) та якісного відтворення працівника й членів його сім'ї. Ця функція передбачає дію закону вартості щодо товару «робоча сила», його купівлі-продажу. Заробітна плата повинна виконувати й стимулюючу та розподільчу функції. Перша передбачає створення у працівників високоефективних стимулів до праці через механізм впровадження прогресивних форм і систем заробітної плати, які спонукають до зростання продуктивності праці, заощадження робочого часу, сировини, електроенергії тощо, до раціонального використання техніки та ін. Друга – полягає в тому, що підвищення або зниження заробітної плати зумовлює приплив робочої сили в одній галун, райони народного господарства і відплив з інших. Виконання заробітної плати стимулюючої та розподільчої функцій ґрунтується на дії законів попиту і пропозиції, зростання продуктивності праці тощо. Капіталіст купує робочу силу, а не працю (хоча створюється враження про продаж праці). Це також спричинено тим, що робітник отримує заробітну плату після завершення процесу праці, її розмір залежить від тривалості робочого дня, а індивідуальні відмінності у заробітній платі зумовлені неоднаковою інтенсивністю праці. Через те, що купівля-продаж робочої сили об'єктивно виступає у формі купівлі-продажу праці, то вартість (а отже, й ціна) робочої сили перетворюється на заробітну плату, тобто набуває перетвореної форми. Оскільки заробітна плата приховує купівлю продаж робочої сили і стирає межі між необхідною і додатковою працею, перетворена форма приховує наявність експлуатації. Вартість робочої сили, виражена у грошах, набуває форми ціни робочої сили її речовим, матеріальним змістом є кількість життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили найманого робітника і членів його сім'ї. Це життєвий фонд робітника, який за товарного виробництва має і вартісне, і грошове вираження. Оскільки робоча сила є товаром, то її ціна, як і всіх інших товарів, регулюється також співвідношенням між попитом і пропозицією із зниженням попиту або збільшенням пропозиції ціна робочої сили, тобто заробітна плата, зменшується, і навпаки. На розмір заробітної плати впливає дія законів зростання продуктивності праці та підвищення потреб населення, співвідношення сил між робітниками і капіталістами, виступи працівників тощо. Одним із факторів зростання вартості робочої сили є підвищення загальноосвітнього та кваліфікаційного рівнів працівників. Так, у США чоловіки без середньої освіти і зайняті певний час у середині 80-х XX ст. отримували 19 тис. дол. на рік, а ті, хто мав вищу освіту, – 32 тис. дол. Особи, які закінчили коледжі, до 65-річного віку заробляли загалом 2,5 млн. дол., а ті, хто не закінчив середньої школи, – лише 1,2 млн. дол. Зарубіжний досвід свідчить про необхідність визнання значення й престижності інженерної праці, керівників, творчих працівників. Найдорожчого у розвинутих країнах є науково-технічна робоча сила. У США, наприклад, вона вдвічі дорожча за вартість складної робочої сили (відповідно 800 і 400 тис. дол.) Така увага до розвитку робочої сили у цих країнах свідчить, що людина – безпосередній виробник – перестала бути лише засобом для виробництва додаткової вартості. Водночас вона певною мірою опосередковано стає і метою існуючої соціально-економічної системи. За командно-адміністративної системи переважала дешева робоча сила із слабко розвинутими потребами, формування якої відбувалося значною мірою наданням «безплатних» соціальних послуг, але нерідко низької якості. Майже половина такої робочої сили була зайнята ручною працею. Все це, а також відсутність реальних прав і свобод породжувало вищий ступінь експлуатації, ніж у розвинутих країнах. Так, у США в обробній промисловості норма додаткової вартості в 1988 становила 70%, а в СРСР– 130-170%. У США заробітна плата інженера на початку 90-х була в 1,8 рази вища від заробітної плати кваліфікованого робітника. За рівнем заробітної плати до них наближаються економісти, математики, хіміки, біологи. Заробітна плата кваліфікованих робітників у півтора рази перевищує заробітну плату робітників середньої кваліфікації, а робітники, які обслуговують сучасне устаткування (механіки, ремонтники електроустаткування, наладчики, слюсарі-механіки), отримують заробітну плату на 200-300% вищу, ніж робітники на конвеєрі. Водночас у другій половині 80-х – на початку 90-х 60% усіх робочих місць у США потребували вищої або середньої професійної освіти. В умовах НТР значного поширення набуває така форма організації заробітної плати, як плата за знання, тобто залежно від оволодіння робітником суміжних професій. Середньорічна плата американського робітника у 1994 становила приблизно 26 тис. дол. Частка сімейного бюджету на харчування у США – 17%, у ФРН та Японії – 25%. У Нью-Йорку, наприклад, на харчування сім'ї з чотирьох осіб витрачають щомісяця 400 дол., плата за житло – не менш як 300 дол. Як відомо, товари продаються за вартістю або наближаються до неї тією мірою, якою попит на них відповідає пропозиції. У повоєнний період на ринку праці була порівняно сприятлива економічна кон'юнктура. Так, у США у 1946 під повною зайнятістю розуміли обмеження безробіття рівнем 4% робочої сили. У наступні десятиліття межу безробіття, яку ототожнювали з повною зайнятістю, було піднято спершу до 5, відтак до 6 і навіть 7%. Лише за 1975–98 у розвинутих країнах безробіття зросло з 15,6 до 50 млн. осіб, тобто майже втричі. Крім того, значна кількість працівників припинила пошуки роботи, втративши надію знайти її. У США кількість таких осіб становила 2,2 млн. Значне перевищення пропозицією робочої сили її попиту призвело до відхилення ціни товару «робоча сила» нижче від її вартості.

Заробітна плата існує у двох основних формах погодинній і відрядній. Погодинна – оплата вартості та ціни робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу. Відрядна, або поштучна, – оплата вартості й ціни товару «робоча сила» залежно від розмірів виробітку за одиницю часу. Вона є перетвореною формою погодинної заробітної плати. Витрати робочої сили за цієї форми 3 п вимірюються кількістю та якістю виробленої продукції, що використовується для підвищення інтенсивності праці, скорочення витрат на нагляд за робітниками, посилення конкуренції між ними. Першою найраціональнішою формою відрядної заробітної плати, в основу якої покладено хронометрування робочого дня і встановлення норм виробітку для найбільш фізично сильних, витривалих і кваліфікованих робітників, була система Тейлора. Погодинна заробітна плата переважала на початкових етапах розвитку капіталізму, відтак її змінила відрядна. В сучасних умовах панівною формою знову стала погодинна заробітна плата (у США майже 80% робітників отримують заробітну плату залежно від кількості відпрацьованого часу), що зумовлено широким застосуванням у виробництві конвеєрів, напівавтоматів і автоматів з примусовим ритмом роботи, де інтенсивність праці задається швидкістю руху конвеєра. В економіці розвинутих країн світу застосовують тарифні, преміальні, колективні форми оплати праці їх вибір залежить від трьох основних факторів: а) ступеня контролю робітником кількості та якості виробленої продукції б) ретельності з якою продукція може бути врахована в) рівня витрат, пов'язаних із впровадженням певної системи оплати.

Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату. Номінальна – сума грошей, яку отримує працівник за продаж капіталісту робочої сили та частково результатів її функціонування. Розміри номінальної заробітної плати не дають реального уявлення про життєвий рівень робітника рівень його споживання. В Україні в 1997 вона становила в середньому за місяць 156 грн., у паливній промисловості та енергетиці була в 1,6-2 рази вищою, в більшості інших галузей та в бюджетній сфері – приблизно на 50% нижчою. Водночас без показника номінальної заробітної плати неможливо обчислити реальну заробітної плати – кількість споживчих вартостей (товарів і послуг), яку працівник може придбати за свій грошовий заробіток за певного рівня цін після вирахування податків. Рівень реальної заробітної плати за лежить від: 1) номінальної заробітної плати, 2) рівня цін на предмети споживання та послуги (індекс вартості життя), 3) податків, які сплачують працівники до бюджету і фондів соціального страхування. Реальну заробітну плату визначають діленням індексу номінальної заробітної плати на індекс вартості життя. Вона прямо пропорційна змінам номінальної заробітної плати і обернено пропорційна змінам рівня цін. Реальна заробітна плата скорочується із зростанням податків. У 1946 з кожного долара витрат населення США сплачувало 26 центів у вигляді податків, у 1994 – майже 33 центи. Важливим фактором зниження заробітної плати є заборгованість населення з усіх форм кредиту. У США в 80-ті вона зросла у 2,6 рази (з 1,4 до 3,7 трлн. дол.) за збільшення чистого доходу у 2 рази. Населення віком до 65 років з доходами до 50 тис. дол. на рік (основна частина американських споживачів, дохід у 50 тис. дол. на рік має кожна п'ята сім я) витрачають нині 20% свого бюджету на відшкодування заборгованості за кредит. Лише за несплату кредиту в 1990 залишили будинки 17,7 тис. сімей. В Україні зниження реальної заробітної плати в 90-х було спричинено переважно галопуючим зростанням цін, які у 1992-93 зросли у 2,6 тис. разів. Наприкінці 1994 порівняно з березнем 1991 купівельна спроможність фіксованих грошових доходів населення щодо найважливіших товарів і послуг знизилася приблизно у 6 разів Середня заробітна плата у грудні 1994 забезпечувала мінімальний споживчий бюджет лише на 60%, а в 1998 – менш як 50%. Зниження життєвого рівня у пострадянських країнах, у т.ч. в Україні, спричинено також знеціненням трудових заощаджень населення, вартістю житлово-комунальних послуг. Так, за однокімнатну квартиру загальною площею 20 кв. м в 1998 сплачу вали 22% від середньої заробітної плати. Внаслідок цього суттєво знизилася частка заробітної плати в національному доході та собівартості продукції. В розвинутих країнах світу в національному доході вона становить у середньому 50-70% (у колишньому СРСР – 36-37%), в Україні за 1991-98 зменшилася до 25-26%. Це означає, що працівник отримував лише одну четверту частину створеного ним продукту. До того ж на початку 1998 понад 11 млн. працівників вчасно не отримували заробітну плату. Загальна сума боргу з виплати заробітної плати становила в цей час понад 5 млрд. грн., а на 1.01.1999 – понад 6,5 млрд. грн. Це прихована форма фінансової експлуатації найманої праці, що є головною причиною затоварювання в Україні товарами вітчизняного виробництва. Привласнення державою та підприємницькими структурами 75% створеного продукту означає втрату заробітною платою своєї відтворювальної та стимулюючої функцій.

Погодинна заробітна плата – оплата вартості й ціни робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу, а отже – за результат праці. Переважала на початкових етапах розвитку капіталізму, коли не існувало законодавчого регулювання робочого дня. Згодом погодинна заробітна плата стала гальмом зростання продуктивності праці, оскільки потребувала для свого функціонування витрат на нагляд і контроль за працею робітника. Тому було запроваджено відрядну заробітну плату, яка встановлювалася залежно від розмірів виробітку на одиницю часу і була засобом підвищення інтенсивності праці, посилення конкуренції між робітниками. В сучасних умовах погодинна заробітна плата стала важливою формою заробітної плати. Так, у США до 80% найманих працівників отримують заробітну плату залежно від кількості відпрацьованого часу, що зумовлено широким застосуванням у виробництві конвеєрів, напівавтоматів і автоматів, де інтенсивність праці задається швидкістю руху конвеєра; водночас набувають поширення змішані (комбіновані) форми заробітної плати, які поєднують погодинну і відрядну форми оплати ціни робочої сили та результатів її використання.

Погодинна заробітна плата складається з погодинної простої і погодинної преміальної. Погодинна заробітна плата широко використовують як засіб подовження робочого дня понад законодавчо встановлений через впровадження понадурочного робочого часу. Уперше 40-годинний робочий тиждень законодавчо було встановлено у США і Франції. У Фінляндії відповідний закон було прийнято в 1970, Швеції та Канаді – в 1971, Австрії – в 1975, у ФРН, Італії таку тривалість робочого дня було встановлено лише для окремих категорій працівників, а в більшості країн він становив 44-48 годин, що суперечило соціальним нормам робочого часу, встановленим Міжнародною організацією праці (МОП). На початку 80-х у більшості розвинутих країн тривалість робочого тижня становила 39-40 годин (за винятком Японії, Швейцарії, Греції та Іспанії). Окремі категорії працівників, згідно з умовами колективних договорів, домоглися скорочення робочого тижня до 35 годин. Незважаючи на це, в усіх розвинутих країнах світу фактична тривалість робочого тижня на 2-3 години більша. Оплата робочої сили у понадурочний робочий час, як правило, не компенсує зрослі витрати фізичної і розумової енергії, оскільки в останні години праці витрачається найбільша її кількість. Водночас використовується неповний робочий тиждень, часткова зайнятість, що дає змогу підприємцям маневрувати робочою силою за зміни обсягів робіт, підвищувати інтенсивність праці, економити на соціальних виплатах, знижувати розміри заробітної плати.

Жорстка заробітна плата – зарплата, яка не змінюється із зміною цін на товари та послуги і виконані роботи.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.