Плюралізм економічної системи

Плюралізм економічної системи – наявність і взаємодія різних технологічних способів виробництва, типів і форм власності та господарських механізмів у межах національної економічної системи.

Розрізняють технологічні способи виробництва, що базуються на: 1) ручній праці; 2) машинній праці; 3) автоматизованій праці. У країнах із високим і середнім рівнями розвитку економічна система базується на поєднанні трьох типів технологічного способу виробництва; у країнах із середнім рівнем розвитку переважає технологічний спосіб виробництва, що базується на машинній праці; у розвинутих країнах світу – технологічний спосіб виробництва, що базується на автоматизованій праці. В більшості країн світу з низьким рівнем розвитку економіки (їх понад 140) технологічний спосіб виробництва базується переважно на ручній праці. Залежно від домінуючого технологічного способу виробництва формуються відповідна структура відносин економічної власності, господарського механізму, соціальна й політична структури суспільства.

Технологічний спосіб виробництва в Україні заснований переважно на машинній (до того ж низької якості) та ручній праці (ручною працею зайнято до 40% працівників) і лише частково – на автоматизованій. Внаслідок цього вона значно відстає від розвинутих країн світу в розвитку людини (людини-працівника і людини-власника), зокрема в загальноосвітньому, кваліфікаційному рівнях, у формуванні творчих і організаторських здібностей та ін.), засобів виробництва, науки, у використанні людьми сил природи, у формах і методах організації виробництва, інформації, суспільного поділу праці.

Загальна закономірність розвитку світової цивілізації – адекватність технологічного способу виробництва, що базується на ручній праці, натуральному господарству (його домінуванню), технологічному способу виробництва, заснованому на машинній праці – ринковій економіці, а технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці, – змішаній та соціалізованій економіці. Першому з них найбільшою мірою відповідають авторитарні, командні методи управління, другому – ринкові важелі регулювання економіки, третьому – органічне поєднання державного регулювання з ринковими важелями. В докапіталістичних формаціях переважало натуральне господарство, авторитарні (крім первіснообщинного ладу) методи управління, що ґрунтувалися на позаекономічному примусі. За недостатнього суспільного поділу праці, відсутності розвинутого національного ринку ці методи здебільшого використовувалися на мікроекономічному рівні (в рабовласницьких латифундіях, феодальних маєтках).

У розвинутих країнах світу за домінування технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці, важливе місце належить технологічному способу виробництва, заснованому на машинній і частково на ручній праці. Тому в різних співвідношеннях тут спостерігається поєднання трьох методів регулювання макро- і мікроекономічних процесів. Технологічному способу виробництва, що базується на ручній праці (крім первіснообщинного ладу), найбільшою мірою відповідає індивідуальна (приватна) форма власності (на власній праці та на експлуатації). Технологічному способові виробництва, заснованому на машинній праці, – колективна форма різних типів власності (капіталістична, кооперативна, трудова). Найадекватніші форми власності для технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці, – інтегрована капіталістична власність і трудова колективна власність. У свою чергу, на таку закономірність, форми її розвитку впливають політика, право, мораль, історичні традиції та інші надбудовчі чинники. В інтегрованій власності органічно поєднуються власність ТНК, державна власність і власність наднаціональних органів. У сучасному господарському механізмі ринкові важелі управління економікою мають органічно поєднуватися з державним регулюванням (економічними, правовими і адміністративними методами). Це своєрідний плюралізм форм регулювання, ядром якого в розвинутих країнах Заходу є планомірний розвиток економічної системи, що здійснюється впровадженням національного планування у формі державного регулювання, програмування і прогнозування економіки, щорічного затвердження державного бюджету та ін. Як стверджують англійські економісти Д.Штурман і С.Тіткін, у США, Японії, Західній Європі в управлінні господарством було більше реального централізму, ніж у колишньому СРСР.

У 90-х XX ст. в Україні було зруйновано не лише бюрократичний, а й раціональний централізм в управлінні економікою, що у поєднанні з впровадженням недосконалих форм ринкової економіки (модель XIX ст.), іншими причинами призвело до глибокої економічної кризи. Центральна ланка у формуванні економічних передумов побудови розвинутої економічної системи в Україні – досягнення реального плюралізму типів власності, якого не було за командно-адміністративної системи, оскільки 92% всієї власності перебувало у руках держави, а інші її форми були занадто одержавленими. Крім того, 95% всієї власності в Україні належало не українському народові – нею розпоряджалися загальносоюзні міністерства і відомства. Після проголошення державного суверенітету майже вся загальносоюзна власність на її території перейшла у підпорядкування України, водночас надто зменшилася частка держави. Створення економічних передумов реального плюралізму форм власності в Україні можливе, якщо частка держави становитиме 30-35% і в процесі роздержавлення економіки виникнуть конкурентні основні форми власності: державна, колективна і приватна. Колективна форма розвивається у вигляді акціонерних товариств (відкритого та закритого типів), кооперативної, трудової колективної власності та ін.

За останні три-чотири десятиріччя XX ст. частка державної власності на засоби виробництва в деяких країнах Західної Європи стабілізувалася на рівні 12-15%, дещо зменшившись у 80-х завдяки здійсненню політики приватизації та роздержавлення, а частка власності на національний доход у семи провідних країнах Заходу (США, Японія, ФРН, Франція, Великобританія, Італія, Канада) зросла з 30,1% до 45,2%. Частка приватної власності у привласненні сукупних доходів у США (підприємства індивідуальних капіталістів, дрібних товаровиробників та ін.) не перевищує 10%. Решта власності – її колективні форми (корпорації, партнерства та ін.), і ця колективність реалізується у двох основних протилежних типах: колективна капіталістична і трудова колективна власність. Проміжною є власність великих акціонерних компаній, у межах якої поєднуються риси переважно колективної капіталістичної та (частково) трудової колективної власності. Найгуманніша форма власності – трудова колективна власність, оскільки вона долає антагонізм між працею і капіталом, відповідає колективному характеру виробництва і праці в сучасних умовах, є найефективнішою. Зокрема, у США перехід до такої форми власності зумовив автоматичне зростання продуктивності праці на 10-15%, а прибутковість народних підприємств майже на 50% перевищила середньогалузеву. Тому у контексті світового досвіду нераціонально орієнтувати процес трансформації економічної системи в Україні на виняткове домінування приватної власності.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.