Проблема плюралізму думок про праворозуміння та їх вплив на розвиток права в Україні

У світі існує безліч наукових ідей, концепцій, течій і точок зору про те, що таке право. Але тільки віднедавна проблематика динамічного процесу пізнання явища, яке називається правом, вийшла на передній план юридичної науки України та інших країн пострадянського простору.

Тому питання, пов’язані з праворозумінням, сутністю і цінністю права, його функціями та роллю в житті суспільства є актуальними та потребують глибокого теоретичного осмислення, і головне, практичного врахування в процесі реалізації правових норм та правового регулювання суспільних відносин. Без ґрунтовних знань про особливості права як соціального регулятора, як явища, що має свою власну цінність, неможливо сформувати ефективні механізми втілення в життя положень нормативно-правових актів і забезпечити реальне функціонування принципу «верховенства права».

Враховуючи розвиток загальнотеретичних знань про право та формування наукової думки щодо права та праворозуміння можна визначити фундаментальні ідеї, серед яких важливе місце посідає Гуго Гроцій, мислитель і правознавець Нідерландів ХVІІ ст. – часу перших європейських антифеодальних революцій, з якими пов’язані численні перетворення в різних сферах суспільно-політичного життя. Продовжуючи античну традицію, він ототожнює поняття права і справедливості і поділяє право на природне і воле встановлене.

Природне право визначається як «припис здорового розуму». Таким чином, воно виступає в якості підстави і критерію для розрізнення належного (дозволеного) і неналежного (недозволеного) по самій своїй природі, а не в силу будь-якого волевстановленого (людьми або богом) припису (дозволу або заборони). Природне право – це і є «право у власному розумінні слова», і «воно полягає в тому, щоб надавати іншим те, що їм вже належить, і виконувати покладені на нас по відношенню до них обов'язки». Джерелом цього права у власному розумінні є не чия-небудь вигода, інтерес чи воля , а сама розумна природа людини як соціальної істоти, якій притаманне прагнення до спілкування (товариськість), «але не всяка товариськість, а саме прагнення до спокійного і керованого власним розумом спілкування людини з собі подібними». Відповідно до цієї розумної соціальної товариськості людині притаманна здатність до знання і діяльності згідно із загальними правилами. Таке дотримання загальних правил співжиття і є «джерело так званого права у власному розумінні: до нього ставляться як утримання від чужого майна, так і повернення отриманої чужої речі, обов'язок дотримання обіцянок, відшкодування шкоди, заподіяної з нашої вини, а також відплата людям заслуженого покарання». Характеризуючи природне право як право у власному, тісному сенсі слова, Гроцій зазначає, що право у більш широкому сенсі (тобто форми волевстановленого права) є правом у кінцевому рахунку, оскільки не суперечать розумної людської природі і природному праву.

Представники Німеччини кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. приділяли більше уваги праворозумінню. І. Кант усвідомлював, як важлива проблема праворозуміння і наскільки необхідно вірно її поставити, належним чином сформулювати. «Питання про те, - писав він, - що таке право, представляє для юриста такі ж труднощі, які для логіки представляє питання, що таке істина. Звичайно, він може відповісти, що узгоджується з правом, тобто з тим, що наказують або наказували закони даного місця і в даний час. Але коли ставиться питання, чи справедливо те, що наказують закони, коли від нього вимагається загальний критерій, за яким можна було б розпізнати справедливе і несправедливе, істинне покликання права - надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свобода індивіда. Здійснення права вимагає того, щоб воно було загальнообов'язковим. Інакше не можна змусити людей дотримуватися правові норми, не можна перешкодити їх порушенню і відновлювати порушене . Якщо право не забезпечити примусовою силою, воно виявиться не в змозі виконати свою роль в суспільстві.

І. Кант розрізняє три правові категорії: перша – природне право, тобто сукупність моральних норм, або принципи, продиктовані практичним розумом; друга – позитивне право, засноване на волі законодавця, яке повинно відповідати природному праву, тобто вимогам категоричного імперативу, і плюс сила примусу; третя – справедливість, тобто сукупність домагань індивіда, не забезпечених примусом. Г. Гегель вживає поняття «право» в наступних основних значеннях: право як свобода («ідея права »), право як певний ступінь і форма свободи («поділ права на абстрактне, мораль і моральність у сфері сім'ї, громадянського суспільства і держави»), право як закон («позитивне право»). Гегель пише: «Те, що є право в собі, покладено в своєму об'єктивному готівковому бутті, тобто визначене для свідомості думкою, і визначене як те, що є право і вважається правом, що відоме як закон; право є взагалі, завдяки цьому визначенню, позитивне право». Вчення про абстрактне право включає проблематику власності, договору і неправди; вчення про мораль – умисел і вину, намір і благо, добро і совість; вчення про моральність – сім'ю, громадянське суспільство і держава.

Теоретики історичної школи права стверджували, що чинне в державі право зовсім не зводиться лише до сукупності тих приписів, які нав'язуються суспільству як би ззовні: даються зверху людьми, наділеними на те спеціальними повноваженнями. Право (і приватне і публічне) виникає спонтанно. Своїм походженням воно зобов'язане аж ніяк не розсуду законодавця. Г. Гуго належить дуже характерне порівняння права з мовою. Подібно до того як мова не встановлюється договором, не вводиться вказівкою, так і право створюється не тільки завдяки законодавчому органу, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих народом в силу їх адекватності обставинам його життя. Акти законодавчої влади доповнюють позитивне право, але «зробити» його цілком вони не можуть. Позитивне право є похідним від права звичайного, а це останнє виростає з надр «національного духу», глибин «народної свідомості» і т.п.

Серед ідей ХХ ст. увагу слід приділити «Чистій теорії права» Г.Кельзена, який пропонує свою характеристику права:

• право є системою норм – «повинностей», що регулюють людську поведінку. Їх слід відрізняти від фактичної (буттєвої) поведінки людей, яка може або відповідати нормі, або суперечити їй;
• право є порядком, тобто системою норм, єдність яких установлюється спільною основою чинності – засадничою (основною) нормою;
• правовий порядок є ступінчастою будовою правових норм різних рівнів. На думку Кельзена, державний правовий порядок зазвичай має три рівні: найвищу сходинку позитивного права займає конституція; середній рівень займають «загальні правові норми», які створено законодавчим шляхом або шляхом узвичаєння; на нижчому рівні знаходяться «індивідуальні правові норми», які вироблено судами і адміністративними органами при застосуванні загальних правових норм і які втілюються в судових рішеннях і адміністративних актах;
• право є примусовим порядком, що забезпечує колективну безпеку – захист членів спільноти від насильства з боку інших людей. Примус, на думку Кельзена, є вирішальним критерієм розрізнення права та інших суспільних порядків. Під примусом він розуміє ситуацію, за якої правовий акт може бути реалізований також всупереч волі людей, а у разі опору – ще й із застосуванням фізичного насильства.

Основу формування правової концепції американської соціологічної юриспруденції, на думку Адигезалової Г.Э., заклали соціально-правові теорії Р. Паунда, Т. Парсонса і Р. Бредемейера, основоположними принципами якої є: право в книгах – це не право в дії; життя права полягає в навколишньому його середовищі; зберігаючи відносну автономність, воно активно взаємодіє з усіма підсистемами суспільства: політичною, економічною та ціннісною (фідуціарної); право – головний засіб соціального контролю в сучасних цивілізованих суспільства; основна функція права – інтегрування суспільства, підтримка його цілісності; юристи є необхідним посередником між правовою системою і членами суспільства, між правом і державною владою; виступаючи хранителями правової традиції, вони сприяють розвитку права і виконують посередницьку функцію.

Право є настільки унікальним, багатовимірним та суспільно важливим феноменом, що впродовж тривалого часу його існування науковий інтерес до нього не тільки не зникає, а навіть зростає.

Питання праворозуміння, розуміння права відноситься до числа важливих ще й тому, що людина на кожному з етапів свого особистого та суспільного розвитку відкриває у праві нові якості, нові грані його співвідношення з іншими явищами та сферами життєдіяльності соціуму.

Праворозуміння виступає певною теоретичною конструкцією, яка існує у свідомості людини та допомагає зрозуміти певні явища об’єктивної дійсності. Адже право нового тисячоліття набуває нових, принципово відмінних рис, що обумовлюється глобалізаційними змінами, які породжують необхідність забезпечення правопорядку, збереження і зміцнення фундаментальних юридичних цінностей, максимальне використання всього різноманіття юридичної культури, усіх набутих людством досягнень у сфері юридичних гарантій та юридичних засобів, юридичних механізмів і конструкцій, що забезпечують реалізацію правовий ідеалів і цінностей.

Джерело: Несинова С.В. «Проблема плюралізму думок про праворозуміння та їх вплив на розвиток права в Україні»