Соціальна інфраструктура
Соціальна інфраструктура – комплекс об'єктів (підприємств, закладів, організацій та споруд), які забезпечують умови функціонування суспільного виробництва і життєдіяльності населення, формування фізично та інтелектуально розвиненого, суспільно активного індивіда.
Головна ознака виділення соціальної інфраструктури в окрему підсистему господарського комплексу, що означає загальні умови процесу суспільного відтворення, – її функціональне призначення і с має складну внутрішню будову – в ній розрізняють частини, ланки, об'єкти.
Основа поділу соціальної інфраструктури на частини та ланки – спільне функціональне призначення складових у процесі суспільного відтворення, тобто спрямованість об'єктів та створення умов для задоволення певного кола потреб суспільства, населення, виробництва.
У найзагальнішому вигляді соціальну інфраструктуру поділяють на соціально-побутову та соціально-культурну частини. Соціально-побутова інфраструктура спрямована на створення умов для відтворення людини як біологічної істоти (через побутове середовище), задоволення її потреб у належних умовах життя. Соціально-культурна інфраструктура сприяє відтворенню духовних, інтелектуальних (через культурно-освітнє середовище) та значною мірою фізичних властивостей індивіда, формуванню його як економічно активної особистості, що відповідає певним вимогам суспільства до якості робочої сили. У складі соціально-побутової інфраструктури розрізняють такі компоненти житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування населення, торгівля га громадське харчування, пасажирський транспорт і зв'язок для обслуговування населення тощо. Соціально-культурна інфраструктура охоплює охорону здоров'я, рекреаційне господарство, фізичну культуру та спорт, соціальне забезпечення, освіту, культуру та мистецтво, культові споруди тощо. Первинними елементами організації соціальної інфраструктури у складі окремих ланок є об'єкти.
Соціальна інфраструктура відіграє другорядну роль щодо базових галузей сфери матеріального виробництва. Виникнення елементів соціальної інфраструктури пов'язане з розвитком продуктивних сил та поглибленням суспільного поділу праці, коли природні умови виробничої діяльності доповнювалися штучно створеними, обумовленими потребою у підготовчо-заключних процесах та організації обороту виробленого продукту. Об'єктивною потребою для підтримання життєдіяльності та забезпечення економічного прогресу суспільства стало також культурно-побутове обслуговування. Зростання ролі загальних умов процесу суспільного відтворення зумовило появу поняття «інфраструктура» У процесі історичного розвитку, з поглибленням суспільного поділу праці зростає значення загальних умов суспільного відтворення, виникають нові види діяльності у сфері обслуговування, сукупність об'єктів соціальної інфраструктури розширюється.
Наприкінці 90-х XX ст. зросла роль соціальної інфраструктури у вдосконаленні пропорцій та формуванні якісних факторів суспільного відтворення, розширенні масштабів економічної діяльності, розвитку головної продуктивної сили суспільства – людини. На частку послуг, які надають об'єкти соціальної інфраструктури, в Україні припадає до 1/4 загального обсягу споживання матеріальних благ і послуг. Від рівня й темпів розвитку і с багато в чому залежать створення оптимальних умов побуту, праці та відпочинку, зміцнення здоров'я, підвищення культурно-освітнього та професійно-кваліфікаційного рівнів населення.
Економічні теорії інфраструктури беруть початок із досліджень соціального накладного капіталу, під яким розуміли різницю між витратами капіталістів та значно вищими суспільними витратами на виробництво товарів. Привласнення соціального накладного капіталу, або зовнішня економія, досягається у виробництві за рахунок корисного ефекту діяльності інших закладів (освіти, охорони здоров'я, науки), тобто соціальної інфраструктури. Стверджувалося, що соціальний накладний капітал (або соціальна інфраструктура) охоплює потужності без яких неможливе функціонування виробничих сфер господарства, та всі суспільні послуги, зокрема юрисдикцію, охорону громадського порядку, виховання, охорону здоров'я, транспорт, зв'язок тощо. Значна кількість праць з теорії соціальної інфраструктури у зарубіжній науці з'явилася наприкінці 60-х – на початку 70-х. Загальним у тлумаченні соціальної інфраструктури є підхід до неї як до елемента капіталу та багатства. До соціальної інфраструктури відносять сфери людської діяльності, що є передумовою розвитку господарства країни або регіону, тому інфраструктурні інвестиції повинні випереджати виробничі.
Спільна ознака та необхідна вимога до створення й функціонування соціальної інфраструктури – встановлення певних мінімальних терміну служби та проектної величини об'єктів (невеликі споруди досить часто неефективні), а також мінімальної концентрації інфраструктурних споруд. Ступінь розвиненості соціальної інфраструктури – показник особливостей конкретного господарства та важливий фактор розміщення промисловості.
На думку зарубіжних дослідників, регіональна економічна політика повинна концентруватися навколо фінансової допомоги соціальній інфраструктури. Значна частина таких заходів є надзвичайно капіталомісткими, забезпечують окупність коштів протягом тривалого часу, тому частка державної участі в інфраструктурних програмах розвинутих країн світу традиційно висока. Так, саме розвиток соціальної інфраструктури було визначено найважливішою метою основного плану економічного і соціального розвитку Японії на 1973-77. Питання стану й розвитку соціальної інфраструктури періодично розглядаються на засіданнях Конгресу США. За даними слухань 99-го Конгресу США (1986), до складу соціальної інфраструктури відносять дороги, мости, порти, транспорт, штучні водойми та водні рекреаційні системи, природоохоронні об'єкти, парки, рекреаційні об'єкти, школи, в'язниці, об'єкти охорони здоров'я та психіатричної допомоги, будівлі суспільного призначення й урядових закладів. У вітчизняній економічній літературі до наведеного переліку віднесені елементи соціальної інфраструктури.
Поняття соціальної інфраструктури у вітчизняній науці сформувалося на межі галузей соціально-економічних знань зі сфери нематеріального виробництва. Перші ґрунтовні праці присвячені дослідженню соціальної інфраструктури, з'явилися у 70-ті. Спочатку соціальна інфраструктура часто зводили до сфери послуг безпосередньо, визнаючи її сукупністю галузей зі спільним функціональним призначенням, що полягає у задоволенні потреб населення у послугах, або опосередковано, коли і с розглядалася як сукупність об'єктів, діяльність яких спрямована на задоволення особистих потреб членів суспільства.
Як економічна категорія, соціальна інфраструктура відображає виробничі відносини з приводу діяльності різних об'єктів, спрямованої на створення комплексу загальних умов для забезпечення економічного зростання й життєдіяльності населення країни, тобто процесу суспільного відтворення.
Можливості соціальної інфраструктури у створенні цих умов залежать від потужності її економічного потенціалу, який визначається її сучасним станом і динамічністю, наявними обсягами резервів та ресурсів.
Соціальна інфраструктура – структурний елемент господарського комплексу, складова його функціональної й територіальної структур. Виходячи з поняття соціальної інфраструктури, яку утворюють підприємства, заклади, організації і споруди, що становлять матеріально-речову основу соціальних суспільних процесів, фінансові, трудові та природні ресурси впливають на розвиток соціальної інфраструктури, але не є її економічним потенціалом.
Головний складовий елемент економічного потенціалу соціальної інфраструктури – основні фонди будівлі та споруди, комунікації (дороги, лінії зв'язку тощо), технічне оснащення будівель, споруд та комунікацій. Вартість основних фондів і с становить понад і ретину вартості основних фондів економіки.
Соціальна інфраструктура є структурним елементом господарського комплексу, складовою його функціональної й територіальної структур. Функціональна структура відображає склад та співвідношення груп об'єктів, що виконують певні функції в господарському комплексі. Територіальна структура представлена різними формами просторового зосередження об'єктів та їх територіальних сполучень (комплексів, центрів тощо). Оскільки розвиток соціальної інфраструктури насамперед має територіальний аспект, створюючи умови для забезпечення потреб населення та виробництва на певній території, ця категорія набула значного поширення в регіональній економіці і с як комплекс обслуговуючих галузей трактують з погляду макроекономічної моделі всього господарського комплексу. Дослідження комплексу об'єктів та комплексу галузей взаємоповязане, оскільки зв'язки галузей на згаданому рівні відображаються у взаємозв'язках об'єктів, що входять до конкретної територіальної системи. У межах галузей вирішуються кардинальні проблеми розвитку соціальної інфраструктури, зокрема підвищення соціально-економічної ефективності процесів надання послуг, без чого неможливо запропонувати оптимальну стратегію розвитку локалізованих на певній території об'єктів існує територіальна спільність у розміщенні об'єктів соціальної інфраструктури та розміщенні населення. Система розселення безпосередньо зумовлює територіальну організацію соціальної інфраструктури, яка або локалізується у поселеннях, де відбувається життєдіяльність людей, або є засобом подолання відстаней. За поширеністю окремих елементів розрізняють лінійну (мережа залізниць, автомобільних доріг, лінії зв'язку тощо) і точкову (окремі об'єкти – школи, клуби, лікарні та ін.) форми соціальної інфраструктури. Як територіальна підсистема господарського комплексу, тісно пов'язана з системою розселення, соціальна інфраструктура є ієрархічним утворенням, яке поділяють, виходячи із загальнодержавних, регіональних та місцевих завдань суспільного відтворення на інфраструктуру внутрідержавну або магістральну (єдиного господарського комплексу), регіональну (регіональних господарських комплексів – економічного району, економічної зони, області, адміністративного району, територіально-виробничого комплексу, промислового вузла тощо) і локальну (окремих поселень сільського і міського типу).
Стан соціальної інфраструктури визначає побутову привабливість поселень. Необґрунтовані регіональні відмінності у життєвому рівні населення зменшують соціально-економічну ефективність територіального поділу праці, уповільнюють розвиток продуктивних сил регіонів і країни загалом.
Розміщення соціальної інфраструктури відіграє важливу роль у просторовій організації суспільного виробництва, зокрема формуванні територіально-виробничих комплексів, створюючи передумови для стабілізації трудових ресурсів, розширення сфери докладання праці, регулювання міграційних процесів.
Одна з головних вимог до соціальної інфраструктури як територіальної підсистеми – абсолютна комплексність, тобто необхідність одночасного взаємоузгодженого розвитку всіх ланок. Оскільки соціальна інфраструктура створює умови для задоволення сукупних потреб населення, територіальні відмінності стосуються не складу, а масштабів й просторової зосередженості в поселенні чи на території соціальної інфраструктури, що задовольняє повсякденні потреби населення, складається з набору елементів за місцем проживання, взаємозамінюваність яких неможлива. Об'єкти, що задовольняють потреби вищого рангу, притаманні частині жителів в окремі періоди життя, потребують пропорційного розподілу залежно від регіональної системи розселення, соціально-економічного статусу поселень та вікового складу населення. Тому формується територіальна мережа соціальної інфраструктури з ієрархічною структурою центрів, яка повинна забезпечити рівноцінні умови обслуговування мешканців різних поселень, його спеціалізацію та комплексність, скорочення часу на відвідування закладів. Кожен об'єкт і с утворює в просторі власну зону тяжіння (територію дії) – обмежену (переважно заклади охорони здоров'я, освіти, житлово-комунального господарства) або орієнтовну, довільну (більшість установ побутового обслуговування населення, торгівлі та громадського харчування). Межі зони тяжіння об'єктів залежать від специфіки функціонування підприємств, закладів та споруд, особливостей регіональної системи розселення, розвитку дорожньої мережі й транспорту.
Ефективність соціальної інфраструктури визначається у соціальних показниках розвитку суспільства і відображається у створенні належних умов життєдіяльності людини та вдосконаленні сукупної робочої сили для зростання продуктивності суспільної праці й економічної ефективності виробництва. Розрізняють взаємопов'язані економічний та соціальний аспекти ефективної територіальної організації соціальної інфраструктури. В економічному аспекті раціональне розташування соціальної інфраструктури створює умови для ефективного використання всієї сукупності ресурсів, які є базою соціального розвитку загалом. У свою чергу, якнайповніше врахування потреб населення дає змогу поліпшувати забезпеченість культурно-побутовими послугами, створювати максимально можливі за певних економічних умов зручності в їх отриманні, збільшувати фонд та поліпшувати структуру вільного часу. Задоволення певних потреб окремих територій потребує різних за обсягом витрат, тому формування регіональних типів соціальної інфраструктури – актуальне завдання її реорганізації. В узагальненому вигляді критерієм оптимальності розміщення соціальної інфраструктури є насамперед територіальна доступність об’єктів. Усі фактори, що впливають на розміщення та розвиток соціальної інфраструктури, залежно від походження і соціально-економічного змісту об'єднують у такі групи економічні, демографічні, соціальні, містобудівні, природнокліматичні та нетипові (випадкові або кон’юнктурні) умови життєдіяльності. Сукупність різноманітних факторів, які зумовлюють регіональні відмінності соціальної інфраструктури, поділяють на такі, що безпосередньо визначають створення мережі об'єктів, й такі, що визначають потребу в послугах соціального призначення, тобто впливають побічно, зокрема через потреби людей та систему розподільчих відносин. Провідну роль у розвитку соціальної інфраструктури відіграють фактори, які висвітлюють ступінь сформованості систем розселення та рівень розвитку матеріального виробництва. Виходячи з потреби створення повноцінного життєвого середовища та підвищення ефективності функціонування господарського комплексу, територіальна організація соціальної інфраструктури повинна відповідати таким критеріям збалансованість певної підсистеми регіонального господарського комплексу з іншими структурними утвореннями, підтримання територіальних та галузевих пропорцій між її ланками, комплексність на рівні регіону й нарівні окремого поселення залежно від кількості й статево-вікової структури населення, особливостей системи розселення, ієрархічність, тобто зв'язок між складом об'єктів у поселенні та його розміром і адміністративно-господарським значенням. Рівень розвитку соціальної інфраструктури регіону або країни, який характеризує матеріально-технічну базу, потенціал і внутрішні резерви відповідних галузей, відображають у вигляді узагальненого показника через застосування певної процедури агрегації відносних величин. Його складовими є матеріально-технічний стан, рівні забезпечення та використання населенням об'єктів соціальної інфраструктури. В Україні в 90-х XX ст. об'єкти соціальної інфраструктури перебували в критичному стані через успадковані від СРСР проблеми, з одного боку, та глибоку кризу економіки, нераціональну економічну політику – з іншого.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.