Соціальна диференціація

Соціальна диференціація – структурний поділ відносно однорідного соціального цілого чи його частини на окремі якісно відмінні елементи (частини, форми, рівні, класи). Соціальна диференціація означає як процес розчленування, так і його наслідки.

Творець теорії соціальній диференціації – англійський філософ Г. Спенсер (кінець XIX ст.). Запозичив термін «диференціація» з біології, він розглядав диференціацію та інтеграцію як основні елементи всезагальної еволюції матерії від простого до складного на біологічному, психологічному і соціальному рівнях. У праці «Засади соціологи» розвинув положення про те, що первинні органічні диференціації відповідають первинним відмінностям у відносному стані частин організму, а саме «знаходженню зсередини». Описавши первинну диференціацію, Спенсер сформулював дві закономірності цього процесу. Перша – залежність у взаємодії соціальних інституцій від рівня організації суспільства загалом низький рівень визначається слабкою інтеграцією частин, високий – більш сильною залежністю кожної частини від усіх інших. Друга – пояснення механізму соціальної диференціації та походження соціальних інституцій як наслідку того, що «в індивідуальному, як і в соціальному, процес агрегації постійно супроводжується процесом організації», причому останній підпорядкований в обох випадках одному загальному закону, який полягає в тому, що послідовна диференціація відбувається завжди від більш загального до більш спеціального, тобто перетворення однорідного на різнорідне супроводжує еволюцію. Аналізуючи регулятивну систему, завдяки якій агрегат здатний діяти як єдине ціле, Спенсер доходить висновку, що її складність залежить від ступеня диференціації суспільства.

Французький соціолог Е. Дюркгейм розглядав соціальну диференціацію як наслідок поділу праці, як закон природи і пов'язував диференціацію функцій в суспільстві зі зростанням густоти населення та інтенсивності міжособистісних зв'язків.

Американський соціолог Дж. Александер, говорячи про важливість ідеї Спенсера для Дюркгейма щодо соціального перетворення як процесу інституційної спеціалізації суспільства, зазначав, що сучасна теорія. Соціальна диференціація ґрунтується на дослідницькій програмі Дюркгейма і відчутно різниться від програми Спенсера.

Німецький філософ і соціолог М. Вебер розглядав соціальну диференціацію як наслідок процесу раціоналізації цінностей норм і відносин між людьми.

С. Норт сформулював чотири головні критерії соціальної диференціації: за функцією, за рангом, за культурою, за інтересами. Таксономічному трактуванню поняття «соціальна диференціація» протистоїть концепція соціальної диференціації теоретиків соціологи дії та прихильників системного підходу (Т. Парсонс, Н. Луман, Етціоні та ін.). Вони розглядали соціальну диференціацію не лише як початковий стан соціальної структури, а й як процес, який зумовлює виникнення діяльності ролей і груп, що спеціалізуються на виконанні окремих функцій. Ці вчені чітко розмежовують рівні, на яких відбувається процес соціальній диференціації: рівень суспільства загалом, рівень його підсистем, рівень груп і т. д. Вихідною є теза, що будь-яка соціальна система може існувати лише за умови, що в ній реалізуються певні життєво важливі функції адаптація до середовища, визначення мети, регулювання внутрішніх колективів (інтеграція) та ін. Ці функції можуть здійснювати більш чи менш спеціалізовані інститути і відповідно до цього відбувається диференціація соціальної системи. З посиленням соціальної диференціації дії стають більш спеціалізованими, особисті й родинні зв'язки поступаються місцем безособовим речовим відносинам між людьми, що регулюються за допомогою узагальнених символічних посередників. У таких побудовах ступінь соціальній диференціації відіграє роль центральної змінної, яка характеризує стан системи загалом і від якої залежать інші сфери суспільного життя.

У більшості найновіших досліджень джерелом розвитку соціальній диференціації названо появу в системі нової мети. Від ступеня диференційованості системи залежить імовірність появи в ній нововведень. Так, С. Ейзенштадт довів, що можливість появи нового в політичних і релігійних сферах тим вища, чим більше вони відокремились одна від одної.

Поняттям «соціальна диференціація» широко послуговуються прихильники теорії модернізації. Так, Ф. Ріггс вбачає в «дифракції» (диференціації) найбільш загальну змінну в економічному, політичному, соціальному та адміністративному розвитку. Дослідники (зокрема німецький соціолог Д. Рюшсмейєр і американський соціолог Р. Баум) відзначають як позитивні (збільшення адаптаційної властивості суспільства, розширення можливостей для розвитку особистості), так і негативні (відчуження, втрата системної стійкості, поява специфічних джерел напруження) наслідки соціальній диференціації. Робляться спроби поглибити й деталізувати модель диференціації систем людської дії Т. Парсонса, виявити механізм цього еволюційного процесу. Так, німецький соціолог Н. Луман пов'язує проблеми соціальної диференціації з фундаментальною властивістю будь-якої людської взаємодії – т.зв. «континтенції» що зумовлює появу все більшої диференціації комунікативних символічних засобів.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.