Співвідношення принципу публічності з іншими принципами кримінального процесу
Принципи кримінального процесу утворюють систему відносно самостійних, але об'єктивно взаємопов'язаних правових положень, що поширюють свою дію на весь кримінальний процес або на більшість його стадій.
У попередніх підрозділах монографічного дослідження зазначалося, що система принципів на цей час у теоретичній процесуальній літературі не є поняттям однозначним, остаточно визначеним. Учені виділяють різну кількість фундаментальних положень кримінального процесу, які вони вважають його принципами. Так, наприклад, Т.М. Добровольська, яка найбільш ґрунтовно дослідила поняття і систему принципів, відносить до їх числа сімнадцять таких положень. М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко стверджують, що систему принципів становлять двадцять три правових положення (вісімнадцять конституційних і п'ять, закріплених в інших законах), а В.М. Тертишник налічує аж тридцять дев'ять принципів.
У цій роботі ми не ставимо за мету визначити критерії віднесення того чи іншого положення до числа принципів кримінального процесу, а також їх кількість. Відзначимо лише, що, як правило, у літературі коло принципів невиправдано розширюється за рахунок віднесення до їх числа загальних положень, які є характерними для будь-якої людської діяльності.
Наприклад, такі положення як економічність, планування та ефективність притаманні будь-якій людській діяльності або ж використовуються під час аналізу економічних видів діяльності. Цілком природно, що вони властиві й кримінально-процесуальній діяльності, але не є правовими положеннями, бо не закріплені в законі. Це ж стосується і таких положень, що є морально-етичними нормами людських стосунків (наприклад справедливість), які іноді також відносять до числа принципів кримінального процесу. У деяких випадках як окремі принципи формулюються правові положення, які є складовими частинами інших принципів. Зокрема таємниця наради суддів – це не самостійний принцип, а лише один зі структурних елементів принципу публічності, а точніше – гарантія виключення стороннього впливу на суддів під час постановлення вироку.
Зв'язки між принципами кримінального процесу можуть бути більш чи менш тісними. Зважаючи на вищевикладене, з метою виконання завдань нашого дослідження проаналізуємо безпосередні зв'язки принципу публічності з іншими принципами кримінального процесу. Ставлячи за мету аналіз зв'язків певних правових понять, у тому числі принципів процесу, необхідно перш за все визначити способи цих зв'язків.
Оскільки загальні правові положення, що діють у системі кримінального процесу, є неоднаковими не лише за своїм змістом. а й за значенням та іншими характеристиками, можна вести мову про різні способи зв'язку між ними. При цьому будемо виходити з того, що побудову (систему) кримінального процесу визначають усі принципи, але кожний проявляє вплив на процесуальну систему в межах своїх юридичних можливостей. які залежать від функціонального призначення принципу.
Одні принципи процесу мають більші можливості, в інших вони менші, одні з них впливають на загальну структуру процесу, іншими визначається правовий статус особи. З цього випливає, що кожен принцип наповнений особливим юридичним змістом. Об'єднує всі принципи в систему те, що вони закріплені чинним законодавством. Тому серед способів зв'язку принципу публічності з іншими принципами обов'язковим і першочерговим є аналіз способу, який зумовлений «юридичною силою» та значенням для системи процесу положень.
У цьому разі йдеться про ієрархічний, або «вертикальний», спосіб зв'язку принципів. Можна говорити, що принцип публічності, як окремий структурний елемент системи принципів процесу, є похідним від більш загальних (більших за юридичною силою та значенням) принципів. Серед принципів, що мають більшу в порівнянні з принципом публічності силу, слід особливо виділити принцип законності як універсальне правове положення, що закріплене в Основному Законі України (ч. 2 ст. 6) і проявляє свою дію в усіх галузях права, у тому числі й у кримінальному процесі.
Насамперед слід відзначити, що вчені-процесуалісти неоднозначно ставилися до принципу законності в кримінальному процесі. Так. наприклад. М.С. Строгович взагалі не відносив засаду законності до принципів кримінального процесу через те. що законність, на його думку, являє собою універсальне загальне правове положення і тому не може розглядатись як принцип однієї з галузей права. Така точка зору не є бездоганною, тому що законність, хоча вона і є загальноправовим положенням, безпосередньо проявляє свою дію в кримінальному процесі. До речі, майже всі конституційні принципи (до яких належить і законність) діють у багатьох, а то й у всіх галузях права.
Принцип законності є визначальним при формулюванні законодавцем всіх положень, що в сукупності утворюють зміст принципу публічності кримінально-процесуальної діяльності. А оскільки вони встановлюються вищим органом державної законодавчої влади, то публічний характер діяльності стає обов'язковим для всіх органів дізнання, досудового слідства. прокуратури та суду. Недотримання ними публічних засад кримінально-процесуальної діяльності розцінюється як порушення одночасно двох принципів – законності й публічності. Крім того, взаємозв'язок цих двох принципів проявляється в тому, що у сфері кримінального процесу для органів, що його ведуть у загальносуспільних (публічних) інтересах, діє положення «дозволено тільки те, що передбачено законом».
Тісний зв'язок принципів публічності й законності став причиною того, що у навчальній літературі в одних випадках ставиться на перше місце законність, як загальноправовий принцип, а публічність як «рядовий» принцип кримінального процесу. При цьому зазначається, що «законність не стоїть в одному ряду з принципами процесу, не є рівновеликою з ними, вона охоплює собою всі принципи і співвідноситься з ними як загальне і окреме. «...Принципи кримінального процесу – це принципи законності». В інших роботах принцип публічності ставиться на перше місце, бо він «виражає державно-правове начало в діяльності державних органів. Усі вони діють від імені держави, в інтересах суспільства в цілому», а «принцип законності визначає як цілі, так і методи й форми діяльності державних органів у кримінальному судочинстві ...».
У системі принципів об'єктивно існують і такі положення, що визначаються наявністю принципу публічності кримінального процесу. і хоча ці правові положення формально мають більшу юридичну силу (бо закріплені в Конституції України), вони є залежними від принципу публічності. У зв'язку з цим можна вести мову про особливий характер зв'язку між цими принципами. Таким принципом є конституційний принцип встановлення істини під час провадження в кримінальних справах (ст. 31 Конституції України). У системах кримінального процесу, де встановлення істини не є обов'язковим, а проголошується необхідність установлення обставин справи з великою мірою ймовірності (США, Велика Британія), діє принцип диспозитивності, а не публічності процесу. У системі кримінального процесу України встановлення істини є обов'язком органу дізнання, слідчого, прокуратури й суду, який є похідним від обов'язку цих органів, передбаченого в ст. 4 КПК, щодо вжиття всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину та осіб, винних у його вчиненні. Метою цих заходів є не що інше, як установлення істини.
Відмова від принципу публічності кримінального процесу автоматично потягне за собою і відмову від принципу встановлення істини, бо тоді питання встановлення істини (якщо воно взагалі постане) буде вирішуватися не в загальносуспільних інтересах, а в інтересах лише окремих суб'єктів процесу. Між цими принципами є й зворотний зв'язок. існування принципу встановлення істини в кримінальному процесі, своєю чергою, свідчить про те, що процес має публічні підвалини. Принцип установлення істини не може бути виключений із числа принципів кримінального процесу до того моменту, доки в ньому буде існувати принцип публічності.
Серед принципів кримінального процесу є й такі, що мають однакову з принципом публічності юридичну силу та значення для процесуальної системи, а тому зв'язок між ними слід визначити як горизонтальний.
Аналіз співвідношення принципу публічності й рівнозначних йому принципів почнемо з принципу диспозитивності – принципу, який перебуває з ним у специфічному і навіть, можна сказати, в унікальному зв'язку. Ці два принципи, на перший погляд, видаються настільки антагоністичними, що в межах однієї процесуальної системи не можуть існувати. Проаналізуємо, чи це так.
Для з'ясування загального змісту принципу диспозитивності звернімося до теоретичних положень іншого виду юридичного процесу – цивільного, де цей принцип є визначальним для побудови та змісту цивільно-процесуальної діяльності. В.І. Тертишніков зазначає, що «даний принцип є головним принципом цивільного процесуального права, оскільки він визначає механізм виникнення, розвитку та закінчення цивільної справи».
Реалізація конституційного права на звернення до органів державної влади за захистом своїх прав (ст. 40 та 55 Конституції України) згідно з принципом диспозитивності залежить перш за все від самого громадянина. Таким же чином звернутися до суду за захистом порушеного права чи охоронюваного законом інтересу можуть і підприємства, установи та організації, які мають права юридичної особи. Можливість вільно розпоряджатися своїми суб'єктивними матеріальними та процесуальними правами, як традиційно вважається в юридичній літературі, і є принципом диспозитивності.
У цьому плані дещо дивною виглядає позиція законодавця при формулюванні ст. 161 КПК «Змагальність і диспозитивність», де поєднуються два принципи, що не настільки взаємопов'язані, щоб бути закріпленими в одній статті закону, до того ж «змішаними» між собою в частині п'ятій цієї статті. З цього приводу слушною є думка В.Т. Маляренко про те, що закріпивши у ст. 161 КПК такі принципи судочинства, як змагальність і диспозитивність, законодавець не конкретизував, не дав понять і не розмежував їх. Безумовно, визнаючи диспозитивність окремим загальним для кримінального процесу самостійним положенням, законодавець повинен подбати про те, щоб воно було сформульоване в окремій статті КПК.
Ідеться про сторону обвинувачення, до складу якої входить такий процесуально потужний суб'єкт, як державний обвинувач (прокурор). Останній ні в якому разі не може користуватися свободою в наданні доказів, бо він представляє в процесі державні інтереси, що зобов'язує діяти його в межах принципу публічності. Інакше кажучи, його свобода, на відміну від свободи інших суб'єктів, які входять до складу сторін кримінального процесу, обмежується законом. Висловлене не свідчить про необхідність обмеження прокурора у свободі дослідження доказів та доведення їх переконливості перед судом. Ці дії прокурора не суперечать положенням принципу публічності і є складовою частиною принципу змагальності.
Положення ч. 5 ст. 161 КПК не можуть розраховувати на статус принципу диспозитивності в кримінальному процесі, бо стосуються «вузького» питання – лише свободи сторін у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні переконливості перед судом. Принцип диспозитивності має поширюватися не на окрему сторону кримінально-процесуальної діяльності (хоча доказування і є найбільшою за обсягом її" частиною), а на всю діяльність. Основний акцент при законодавчому визначенні цього принципу має бути зроблено на можливості вільної реалізації своїх прав не лише сторонами, а всіма суб'єктами процесу (за винятком державних органів та їхніх службових осіб, які ведуть процес), тобто на свободі вибору поведінки в межах закону.
Поширення принципу диспозитивності на весь кримінальний процес не означає, що він має якісь переваги перед принципом публічності. Навіть тоді, коли кримінально-процесуальні правові норми передбачають можливість суб'єктів діяти на власний розсуд (на засадах диспозитивності), принцип публічності обов'язково проявляє свою дію. В.Т. Маляренко відзначив, що принципи публічності й диспозитивності споріднені між собою й не можуть існувати один незалежно від одного. Тому їх потрібно розглядати разом, у співвідношенні один з іншим.
Кримінально-процесуальна діяльність не може бути розпочата до того моменту, доки органам дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду не стане відомо про злочин. У більшості випадків діяльність цих органів розпочинається після надходження до них первинної інформації про вчинення злочину від окремих громадян та підприємств, установ або організацій. Останні мають, таким чином, можливість вибору варіанту своєї поведінки: повідомляти або не повідомляти про злочин. Це не що інше, як прояв принципу диспозитивності.
Прийняття, реєстрація, перевірка та вирішення інформації про злочини здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором або судом в автодинамічному порядку на підставі принципу публічності. У цьому випадку принцип диспозитивності пов'язаний із принципом публічності через поняття ініціації кримінального процесу. Цікавою в плані дослідження співвідношення зазначених принципів є та обставина, що навіть у кримінально-процесуальних системах, де принцип диспозитивності домінує, принцип публічності повністю не ігнорується. Так, наприклад, в англійському процесі головну приватно-позовну ознаку (прояв принципу диспозитивності) вбачають у тому, що обвинувачення може пред'являти й підтримувати приватна особа. Остання подає до суду проект обвинувального акта. Але він сам по собі не має юридичної сили. Обвинувальний акт стає законним документом лише після підписання його судовим чиновником.
Таким чином, право самостійного обвинувачення в англійському процесі може бути реалізоване особою лише за згодою державних органів. Тому слова про «велике конституційне право англійця власною владою привести в дію кримінальний закон» не можна розуміти буквально.
Як зазначає В.Т. Маляренко диспозитивність у нинішньому розумінні – це можливість суб'єктів самостійно регулювати свої відносини, діяти на власний розсуд, наприклад вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватись від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів вибирати най ви гідніший тощо. У приватних відносинах диспозитивність визначається принципом: «Дозволено все, що не заборонено законом». У публічних відносинах диспозитивність має значно вужчу сферу та обсяг застосування. Тут можливість вибору варіанта поведінки чітко окреслена і визначена принципом: «Дозволено лише те, що передбачено законом». Таким чином, співвідношення суспільних і особистих інтересів, ставлення держави до особи виражаються в засадах публічності і диспозитивності.
Згідно з принципом диспозитивності суб'єкти кримінального процесу мають ряд процесуальних прав і розпоряджаються ними на власний розсуд (подавати докази; заявляти клопотання; заявляти відводи; подавати скарги тощо).
З метою врахування загальносуспільних інтересів у кримінально-процесуальному законі закріплюються права, що дозволяють суб'єктам реалізувати свої функції та виконати поставлені перед ними завдання. Якщо розуміти принцип диспозитивності широко, то й органи дізнання, слідчі, прокурори та суди, які зобов'язані діяти публічно (ст. 4 КПК), піддаються його впливу, тобто вони можуть або використати своє право на вчинення якихось дій, або не скористатися ним.
Ці права наявні в більшості учасників, які мають особистий інтерес у справі. Крім того, кримінально-процесуальним законом закріплено багато прав й інших учасників, якими вони користуються за власним бажанням (право на забезпечення безпеки в разі наявності реальної загрози їх життю, здоров'ю, житлу чи майну; право захисника ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного; право свідка власноручно викладати свої показання в протоколі допиту тощо).
Показовим у плані співвідношення принципу публічності з принципом диспозитивності є співіснування в кримінальному процесі заборони органу дізнання, слідчого прокурора та суду перекладати обов'язок («тягар») доказування на обвинуваченого (ч. 2 ст. 22) і права обвинуваченого на подання доказів (ч. 2 ст. 43 КПК).
Візьмемо для прикладу повноваження слідчого, зазначені в ст. 114 КПК. Згідно з ч. 2 цієї норми в разі незгоди з указівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи до суду для її попереднього розгляду суддею або про закриття справи слідчий вправі подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. Тобто слідчі навіть у разі незгоди з прокурором можуть відмовитися від права оскарження його вказівок. Таким чином, у діяльності слідчого спостерігається, з одного боку, публічність (як обов'язок ужити всіх заходів до встановлення обставин злочину), а з іншого -диспозитивність (як можливість діяти так чи інакше).
Особливо яскраво дія принципу диспозитивності проявляється в діяльності суб'єктів кримінального процесу, які мають право на апеляційне та касаційне оскарження вироку чи іншого рішення суду. Від реалізації ними цього права залежить структура процесу в конкретній кримінальній справі. Якщо оскарження не сталося, то й стадій, пов'язаних із переглядом судових рішень, не існує. Так, лише завдяки принципу диспозитивності суд розпочинає свою діяльність у стадії апеляційного провадження . Цей принцип діє протягом усієї стадії, бо в разі відмови особи, яка подала апеляцію, від своїх вимог (за умови відсутності апеляцій інших учасників судового розгляду) суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження (ст. 364 КПК).
Для розкриття питання про співвідношення принципів публічності та диспозитивності доцільним було б розглянути прояв їх дії при заявленні в кримінальному процесі цивільного позову, примиренні обвинуваченого (підсудного) з потерпілим у справах публічного обвинувачення тощо, але й наведених прикладів достатньо, щоб переконатися в тісному зв'язку цих принципів між собою. Більше того, викладене дозволяє зробити висновок про те, що в «чистому» вигляді принцип публічності в кримінальному процесі не існує й існувати не може. Публічності діяльності органу дізнання, слідчого, прокурора та суду (судді) завжди кореспондує диспозитивність у діяльності інших суб'єктів процесу. Особливо це стосується тих суб'єктів, які є заінтересованими у його результатах. Наприклад, зазначені державні органи не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого: вони повинні діяти на підставі принципу публічності. Але обвинувачений може скористатися правом подання доказів, забезпечуючи власні інтереси та діючи при цьому на засадах диспозитивності.
У науковій літературі висловлено твердження, що «публічність як принцип кримінального процесу має домінуючий характер у кримінальному судочинстві, у зв'язку з чим дія диспозитивності має характер, що обмежує публічність». Така позиція є не зовсім правильною, бо порівняти між собою принципи публічності й диспозитивності так само важко, як здійснити порівняльний аналіз у плані «антагонізму» двох будь-яких інших принципів процесу, наприклад презумпції невинуватості й змагальності. Тому необхідно підтримати думку про те, що публічність і диспозитивність не є принципами-конкурентами, адже «конкуренція понять передбачає можливість їх порівняння та витіснення одним поняттям іншого. Публічність і диспозитивність, як і будь-які інші принципи кримінального процесу, не є парними категоріями, а тому їх не можна порівняти. Диспозитивність може конкурувати з імперативністю лише під час забезпечення нормативного впливу на суб'єктів кримінального процесу».
Важливим для розкриття змісту принципу публічності в кримінальному процесі є аналіз його співвідношення з презумпцією невинуватості – принципом, що визначає правовий статус особи в процесі порушення щодо неї кримінальної справи, затримання, притягнення як обвинуваченого тощо. Суспільство, делегуючи свої повноваження з кримінального переслідування громадян і розгляду кримінальних справ, робить на рівні Основного закону держави – Конституції України -застереження для органів дізнання, слідчого, прокурора й суду щодо недопустимості поводження з особою як з винною до постановлення обвинувального вироку (ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 15 КПК). У такий спосіб Гарантується право кожного члена суспільства на поводження з ним як з порядною людиною до моменту постановлення вироку судом.
Наступальність, активність у боротьбі зі злочинністю в державі і в окремій кримінальній справі є надзвичайно важливими для держави й суспільства у цілому, але не менш важливими для них є недопустимість визнання особи винною, доки її вину не буде доведено в установленому законом порядку й підтверджено вироком суду. Органи дізнання, досудового слідства та прокуратури, зобов'язані суспільством до активної боротьби зі злочинністю, несуть перед ним не лише юридичну, а й політичну та моральну відповідальність за результати цієї боротьби. Тому вони заінтересовані в постійному поліпшені показників боротьби зі злочинністю.
Саме з цим, на нашу думку, пов'язані порушення з боку зазначених органів правил реєстрації та обліку злочинів, даних про кількість розкритих злочинів (а значить, і про осіб, притягнених до кримінальної відповідальності) та інших статистичних показників своєї діяльності. Виходячи з цього, суспільство через державу запроваджує в законодавство презумпцію невинуватості як захисний механізм від «надмірної» активності правоохоронних органів при здійсненні публічної діяльності в кримінальному процесі, змушує їх діяти активно, але обов'язково обережно, з оглядом на права та свободи особи і, головне, з повагою до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, бо те, що «сьогодні сталося з ними, може завтра статися з кожною іншою людиною, що лише накликала на себе підозру».
Згідно з презумпцією невинуватості до моменту постановлення судом обвинувального вироку нікому, а отже і представникам державних органів, які ведуть кримінальний процес, не можна публічно, у тому числі в засобах масової інформації, стверджувати, що особа є винною. Можливо, що в майбутньому щодо такої особи все-таки буде постановлено вирок суду, яким вона буде визнана винною у вчиненні злочину, і висновок, зроблений до цього на підставі матеріалів досудового слідства, підтвердиться. Але, як відомо, не в кожній кримінальній справі постановляється обвинувальний вирок. Висновки органів дізнання й слідства можуть бути помилковими. Запроваджуючи принцип презумпції невинуватості, суспільство оберігає своїх членів від можливих помилкових тверджень про їхню добропорядність.
Презумпція невинуватості діє протягом усього досудового провадження та судового розгляду кримінальної справи. Але оскільки ця презумпція належить до числа спростовних, то відразу після постановлення вироку судом вона втрачає юридичну силу, а значить, і зв'язок з принципом публічності. Хоча це не означає, що презумпція невинуватості особи з цього моменту втрачає силу назавжди. У випадку апеляційного (або касаційного) оскарження і прийняття апеляції (касації) до розгляду вищестоящим судом презумпція невинуватості знову набирає чинності в межах здійснюваного в публічних інтересах апеляційного (касаційного) провадження.
Доволі цікавим і корисним у плані розглядених проблем є дослідження питання про презумпцію невинуватості у справах приватного обвинувачення. Аналіз кримінально-процесуального законодавства свідчить про неврегульованість цього питання, яке можна «розкласти» на декілька питань: 1. На кого покладається тягар доказування винності особи, на яку вказано у скарзі потерпілого? 2. Коли виникає і від кого виходить обвинувачення в цих справах? 3. Чи поширюється на ці справи дія принципу презумпції невинуватості? 1. Тягар доказування (доведення вини підсудного) у справах публічного обвинувачення покладається на прокурора як державного обвинувача. Але у справах приватного обвинувачення останній, за винятком деяких випадків, участі не бере, а покладати цей тягар на суд не можна, бо тоді останній перетвориться на орган, що здійснює функцію обвинувачення, а не вирішення кримінальної справи. Може тягар доказування слід покладати на потерпілого, бо саме він є ініціатором кримінального процесу? Виявляється, що не можна, бо він діє в межах принципу диспозитивності. Тобто він може «взяти на себе тягар доказування», але не зобов'язаний цього робити. Активність потерпілого в доказуванні винності підсудного прямо залежить від міри його заінтересованості в результатах судового розгляду справи. Заборону ж перекладати обов'язок доказування на підсудного встановлено кримінально-процесуальним законом (ч. 2 ст. 22 КПК). Звідси випливає висновок, що тягар доказування у справах приватного обвинувачення згідно з чинним законодавством не можна перекладати на жодного із суб'єктів – сторін кримінального процесу, а також на суд.
Досудове розслідування у справах приватного обвинувачення не здійснюється. Значить, у цих справах не виникає слідче обвинувачення. Не виникає в них і державне обвинувачення, бо справа порушується судом і ним же призначається до розгляду. Оскільки ці справи є справами приватного обвинувачення, то зрозуміло, що останнє повинне виходити від потерпілого. Обвинувальна теза формулюється потерпілим вже у скарзі приватного обвинувачення, яку він подає до суду. Але чи можна стверджувати, що обвинувачення вже виникло? Звичайно, що ні, бо за скаргою, після її перевірки, суд може прийняти не лише рішення про порушення кримінальної справи та призначення її до судового розгляду, а й інші: про залишення скарги без розгляду, якщо вона не відповідає вимогам, що ставляться до обвинувального висновку; про відмову в порушенні кримінальної справи або направлення скарги за належністю до прокурора (ч. 2 ст. 251 КПК). Про обвинувачення, від якого захищатиметься в судовому засіданні підсудний, можна вести мову лише після порушення судом кримінальної справи та призначення її до розгляду.
У справах приватного обвинувачення тезу доказування «підсудний винен» висуває сам потерпілий, а не державний орган як представник загальносуспільних інтересів. Для державного ж органу – суду – ця теза є цінною лише в плані дослідження обставин вчиненого злочину. Для суду під час розгляду справи підсудний залишається невинуватим до по-становлення обвинувального вироку. Підсудний же з моменту направлення йому судом копи скарги потерпілого разом із копією постанови судді про порушення кримінальної справи та повістки про виклик його в судове засідання до постановлення судом вироку перебуває під постійним «тиском презумпції винуватості» з боку потерпілого.
Таким чином, у справах приватного обвинувачення в кримінальному процесі України маємо ситуацію, коли одночасно діють дві презумпції.
Перша – презумпція винності з боку потерпілого (який діє у власних інтересах і виконує функцію обвинувачення), що має значення для доказування вини підсудного і може бути спростована ним у ході реалізації свого права на подання доказів.
Друга – презумпція невинуватості з боку суду, який виконує функцію вирішення справи, дбаючи про загальносуспільні інтереси (у тому числі й про інтереси підсудного та потерпілого). У цьому випадку можна говорити про взаємодію трьох принципів кримінального процесу: принципу публічності та принципу презумпції невинуватості (у діяльності суду) і принципу диспозитивності в діяльності сторін обвинувачення (приватного) і захисту. Головним серед цих принципів, безперечно, є принцип презумпції невинуватості, бо він є характерним для діяльності державного органу – суду, який веде процес. Крім того, цей принцип закріплено в Конституції України, і жодних винятків із нього ні в Основному законі, ні в інших законах не встановлено.
Зміст публічності кримінально-процесуальної діяльності як принципу не може бути повною мірою розкритий без аналізу співвідношення її зі змагальністю, яка визнається конституційним принципом (п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України) і значною мірою впливає на побудову процесуальної системи. І хоча в зазначеній нормі Основного закону йдеться про змагальність сторін у суді, це не означає, що змагальність не притаманна досудовому провадженню. Інша справа, що на стадії досудового розслідування існує «дефіцит» змагальності, що, на думку О.В. Смирнова, є головною бідою французького типу кримінального судочинства, до якого належить і кримінальний процес України.
Основною передумовою принципу змагальності є рівноправність сторін обвинувачення і захисту, на що вказано не лише у КПК (ст. 16). а й у Конституції України (п. 4 ч. З ст. 129). Щодо судових стадій, то така передумова у них існує. Стосовно ж досудового розслідування слід зазначити, що рівноправність суб'єктів обвинувачення і суб'єктів захисту є проблематичною.
Як уже мовилося, основним напрямком процесуальної діяльності органів дізнання і досудового слідства є викриття винних осіб. Виконуючи функцію обвинувачення разом із потерпілим (а інколи і з його представником), ці органи мають набагато більше можливостей для здійснення обвинувальної діяльності, ніж обвинувачений із захисником. Крім того, прокурор, який здійснює нагляд за законністю в діяльності органів дізнання та досудового слідства, заінтересований саме в обвинувальній діяльності дізнавача і слідчого, особливо після пред'явлення особі обвинувачення.
Прокурор сам не збирає доказів винності обвинуваченого (за винятків випадків, коли він приймає справу до свого провадження, користуючись правами слідчого), а використовує докази, здобуті органом дізнання і слідчим. Це означає, що прокурор процесуально заінтересований у формуванні на досудовому слідстві сукупності доказів, достатньої для порушення державного обвинувачення і підтримання його перед судом. Для цього в прокурора є певні механізми, за допомогою яких він може впливати на органи, що здійснюють досудове розслідування. Одним із них є можливість давання письмових указівок про розслідування злочинів (п. 3 ч. 1 ст. 227 КПК). Останні є обов'язковими для органів досудового слідства (ч. 3 ст. 227 КПК).
Які ж можливості впливу на органи дізнання і досудового слідства має захист (обвинувачений і його захисник)? Чи є вони рівними з можливостями обвинувачення? Відповідь на це запитання може бути тільки негативною. Якщо прокурор впливає на дізнавача і слідчого через письмові вказівки, то обвинувачений і захисник згідно з чинним законодавством можуть розраховувати тільки на заявлення цим службовим особам клопотань, які можуть бути або задоволені або відхилені. Якщо прокурор вправі скасувати рішення органу дізнання чи слідчого (п. 2 ч. 1 ст. 227 КПК), то обвинувачений із захисником можуть лише оскаржити рішення, причому тому ж таки прокуророві. Виходячи з цього, законодавець постійно розширює можливості захисту шляхом надання захисникові нових прав.
Якщо у 1993 році захисник отримав право на допуск до участі в кримінальній справі з чітко визначених моментів – моменту пред'явлення обвинувачення, а в разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою – з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про обрання запобіжного заходу, то у 2001 році законодавець зміцнив позиції захисту на досудовому слідстві, установивши в ч. 4 ст. 44 КПК правило, згідно із яким захисник допускається до участі у кримінальній справі у будь-якій стадії процесу. Оскільки момент допуску захисника чітко не встановлено, то це означає, що він може бути допущений до участі у справі й до моменту затримання особи за підозрою у вчиненні злочину.
Таким чином, на стадії досудового розслідування законодавець намагається урівняти права органів, які здійснюють обвинувальну діяльність, і суб'єктів, котрі реалізують захисну функцію. А оскільки функції обвинувачення і вирішення справи (остання – у деяких випадках) на досудовому розслідуванні виконуються одними й тими ж органами, то головне завдання законодавця тут полягає в такому правовому врегулюванні досудового провадження, щоб активність органів розслідування у викритті винного «не заважала» реалізації правил про змагальність.
Змагальність потребує «примирення» також і з активністю суду в стадії судового розгляду кримінальної справи. На відміну від досудового розслідування в цій стадії основні кримінально-процесуальні функції розподілені між окремими суб'єктами. Тому, як правило, проблем із «примиренням» у цій стадії" не виникає. Тут завдання законодавця полягає в розумному поєднанні змагальності сторін обвинувачення і захисту з активністю суду в одержанні доказів та їх дослідженні в межах дотримання положень про публічність процесуальної діяльності. Для цього законодавець в одних випадках дозволяє суду визнавати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи, які жодною стороною не оспорюються (ч. 3 ст. 299 КПК). в інших – виявляти ініціативу в одержанні доказів, даючи судові доручення органам розслідування (ст. 3151 КПК).
Запровадження першого з цих положень є ще одним свідченням того, що диспозитивні начала дедалі більше проникають у кримінальний процес. Але логіка законодавця проглядається тут ось у чому: оскільки сторони не проявляють активності, не оспорюють фактичні обставини справи, то навіщо тоді суду брати на себе ініціативу? У цьому для суду немає потреби «силоміць» забезпечувати змагальність судового процесу. На перший погляд, у такій ситуації з дослідженням доказів у суду можуть виникати проблеми з установленням істини в кримінальній справі. Але законом передбачено й гарантії досягнення істини у справі, до числа яких можна віднести обов'язковий допит підсудного, якщо тільки він не відмовляється від давання показань (ч. 5 ст. 299 КПК).
Діяльність суду, пов'язана з даванням доручень органу, який проводив розслідування, щодо виконання певних слідчих дій. свідчить про активну діяльність суду, а значить і про її публічні засади. Але публічність цієї діяльності ніяким чином не шкодить змагальності судового розгляду. Метою давання доручень є не встановлення доказів, які б викривали підсудного у вчиненні злочину, а лише перевірка й уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства (ч. 1 ст. 3151 КПК). У даному разі суд не стає на бік якоїсь зі сторін судового процесу, бо, даючи доручення, він не знає які саме докази (обвинувальні чи виправдувальні) здобудуть орган дізнання чи слідчий під час виконання доручення. Він діє лише в межах своєї функції – вирішення кримінальної справи – і лише з метою реалізації принципу публічності кримінального процесу.
Дм судді з давання доручень органам дізнання та слідчим сприяють постановленню судом правильного, а отже і справедливого рішення в кримінальній справі, у чому, природно, заінтересоване й суспільство. Тут якнайкраще проявляється цінність принципу публічності в кримінальному процесі для загальносуспільних інтересів, бо в процесі провадження в кримінальній справі сторонам притаманні спроби діяти лише у власних інтересах, що не завжди збігаються із суспільними. Таким чином, надання суду можливості з'ясовувати деякі обставини справи через давання доручень дізнавачам і слідчим щодо проведення слідчих дій є свідченням того, що держава в цьому разі надає перевагу загальносуспільним інтересам.
Призначенням принципу публічності в кримінальному процесі стосовно забезпечення змагальності є зрівнювання умов, у яких діють сторони протягом усього провадження у справі. О.В. Смирнов правильно зазначає, що різниця між приватно-позовним регулюванням кримінально-процесуальної діяльності й публічно-позовним полягає в тому, що перше «забезпечує сторонам паритет лише «стартових» умов, зовсім не турбуючись про справедливість подальшого змагання», а друге «намагається виправити цей недолік за рахунок зрівнювання умов не тільки для «старту», але й для «фінішу». У зв'язку з цим можна говорити про те, що принцип публічності відіграє забезпечувальну функцію щодо принципу змагальності.
Давання доручень судом органам досудового розслідування підтримує переважна кількість практичних працівників: дізнавачі – 83,3%; слідчі – 81,7%; прокурори – 96,7%; судді – 100%.
Про взаємодію принципів публічності і змагальності див. Мохонько О. Взаємодія принципу публічності і змагальності у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 12. – С. 81 – 83.
Звичайно, аналіз співвідношення принципу публічності з іншими принципами можна було б продовжувати, але й проведеного аналізу, на нашу думку, достатньо для висновку про те, що принцип публічності (хоча він і не закріплений в Основному Законі нашої держави – Конституції України) є одним з основних у системі принципів кримінального процесу.
Джерело – глава з монографії:
Карабут Л.В. Принцип публічності у кримінальному процесі України: Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 168 с.