Поняття і види правових гарантій реалізації принципу публічності у кримінальному процесі України
Принципи, що діють у галузі процесуальної діяльності, не можуть самі по собі автоматично забезпечити власне існування. Виконання органами, які ведуть кримінальний процес, своїх обов'язків, що випливають із принципу публічності, може виявитися неефективним і не дати позитивних результатів, якщо вони не будуть «підтримані чинниками об'єктивного порядку, тобто «умовами надійності». Роль чинників, що забезпечують реалізацію принципу публічності, виконує система передбачених законодавством положень, завдяки яким у реальному кримінальному процесі може бути забезпечена наступальність, активність органів дізнання, слідчих, прокурорів і суддів у встановленні обставин вчиненого злочину та винних у цьому осіб і притягненні їх до кримінальної відповідальності.
На думку М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіка, процесуальні гарантії – це «передбачені кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення досягнення завдань кримінального судочинства й охорони прав і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь». Автори правильно вказують на забезпечувальний характер кримінально-процесуальних гарантій.
Наведене визначення відображає загальне ставлення науковців до кримінально-процесуальних гарантій. Тому ми не вбачаємо потреби здійснювати додаткове дослідження гарантій, а покладемо в основу їх розуміння ті позиції, що висловлювалися раніше, як такі, що є усталеними в теорії.
Гарантії ефективної діяльності органів, які ведуть кримінальний процес, і гарантії реалізації прав та інтересів особи в сукупності утворюють засоби ефективного функціонування кримінального процесу в цілому. Проблеми ефективності кримінального процесу вже були предметом окремих наукових досліджень. В основному визначення ефективності кримінального процесу ґрунтуються на понятті, що вироблене економічною наукою, де під ефективністю праці розуміють «результат досягнення поставлених соціальних цілей за максимально можливої економи суспільної праці, або, іншими словами, досягнення певної мети за найменших виробничих витрат». Як ступінь співвідношення мети й результату визначають ефективність і у словниках.
Оскільки людська діяльність характеризується спрямованістю на певну мету, а остання вказує на відповідний інтерес, що відображає специфічну потребу, то можна припустити, що ефективність будь-якої діяльності полягає в її здатності, а також у реальному втіленні цієї здатності при здійсненні діяльності досягати максимально можливого результату з найменшими витратами сил, задовольняючи при цьому певну соціальну потребу.
Ефективно здійснити кримінально-процесуальну діяльність означає досягти кінцевої мети процесу в строк, визначений кримінально-процесуальним законом, максимально зекономити сили і засоби діяльності, а також забезпечити загальносуспільні (публічні) потреби в боротьбі зі злочинністю. У плані реалізації принципу публічності в кримінальному процесі визначальним є поняття соціальної потреби в боротьбі зі злочинністю. Наступальність цієї боротьби в межах кримінально-процесуальної діяльності визначається ефективністю останньої.
Принцип публічності націлює органи дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду на досягнення результату, максимально наближеного до мети процесу, шляхом установлення обов'язку вжити всіх можливих передбачених законом заходів. Публічна діяльність органів дізнання, слідчих, прокурорів і суддів може бути забезпечена лише в разі усунення з процесу всього, що заважає досягненню його мети, щоб наблизити до неї результати діяльності в кримінальній справі.
Виконання завдання з усунення всього зайвого дозволяє забезпечити швидкість і економічність (зменшення витрат) процесуальної діяльності, її законність і обґрунтованість, а отже, й дотримання прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб – суб'єктів процесу. Таке завдання може виконати лише спеціально встановлена законом система правових гарантій. У кримінальному процесі існують різні напрямки діяльності його суб'єктів, що зумовлені їхніми інтересами. Основні з них називаються функціями кримінально-процесуальної діяльності. Закон установлює ґарантії досягнення мети кожним із суб'єктів діяльності залежно від їхніх інтересів і виконуваних функцій. Нас же цікавлять лише ті гарантії, що забезпечують публічну діяльність органів, які ведуть процес, бо тільки ці суб'єкти зобов'язані законом діяти в загальносуспільних інтересах.
У ст. 4 КПК, у якій сформульовано принцип публічності, фактично зазначено декілька обов'язків органів, що ведуть кримінальний процес. Одні обов'язки пов'язані з виконанням процесуальних завдань (обов'язок порушити кримінальну справу, вжити заходів до покарання винних), інші – з виконанням гносеологічних завдань (вжити заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину), тісно пов'язаних із процесуальними.
Виконання й тих, й інших обов'язків потребує з боку держави належних гарантій. Останні, залежно від того, на забезпечення виконання яких обов'язків органу дізнання, слідчого, прокурора чи судді вони спрямовані, можна класифікувати на гарантії, що спрямовані на виконання процесуальних завдань, і гаранти, які забезпечують доказову діяльність цих органів.
До числа перших можуть бути віднесені гарантії незалежності суддів при виконанні ними службових обов'язків (ст. 376-379 КК); гарантії виконання судового рішення (ст. 382 КК); гарантії виконання постанов слідчого (ч. 5 ст. 114 КПК); гарантії виконання розпоряджень головуючого (ч. 2 ст. 271 КПК); гарантії з'явлення до суду народного засідателя (ст. 1855 Кодексу України про адміністративні правопорушення – далі КпАП) та інші.
До гарантій доказової діяльності, здійснюваної органами, які ведуть процес, належать обов'язок свідка з'явитися в зазначені місце і час і дати правдиві показання про відомі обставини у справі (ч. 1 ст. 70 КПК, ст. 384, 385 КК); кримінальна відповідальність за перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386 КК) тощо.
Гарантії реалізації принципу публічності в кримінальному процесі можуть бути класифіковані також залежно від того, якою галуззю права вони врегульовані. За цим критерієм вони поділяються на: 1) кримінально-правові; 2) адміністративно-правові; 3) процесуально-правові.
Перші два види гарантій реалізації принципу публічності полягають у встановленні відповідного виду (кримінальної чи адміністративної) юридичної відповідальності за ухилення певних суб'єктів від виконання вимог закону щодо реалізації цього принципу. Ці гарантії є похідними від гарантій кримінально-процесуальних. Процесуальний закон установлює певні положення (принципи, процесуальна форма, правовий статус суб'єктів тощо), функціональним призначенням яких є забезпечення реалізації багатьох правових положень, у тому числі й принципу публічності. Саме по собі існування цих положень є гарантіями здійснення органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею публічної процесуальної діяльності. Порушення будь-якими суб'єктами цих положень тягне за собою, залежно від шкоди, завданої суспільним інтересам, той чи інший вид юридичної відповідальності (кримінальну, адміністративну чи процесуальну).
Кримінально-процесуальні гарантії відзначаються особливостями, які полягають у тому, що вони, на відміну від кримінальних і адміністративних, складаються з двох елементів: 1) положень, що є гарантіями принципу публічності; 2) кримінально-процесуальної відповідальності за порушення цих положень. Інші ж види гарантій (кримінально-правові та адміністративно-правові) пов'язані лише з відповідальністю за порушення правил, установлених процесуальним законом.
Класифікація гарантій залежно від того, якою галуззю права вони врегульовані, дає змогу простежити, наскільки держава (законодавець) вважають суспільно корисними ті чи інші положення принципу публічності. Установлюючи кримінальну відповідальність за діяння, що перешкоджають (або можуть перешкодити) реалізації принципу публічності, держава підкреслює підвищену значущість положень, які вона захищає в кримінально-правовому порядку. Адміністративна відповідальність свідчить про те, що діяння завдає меншої шкоди публічним інтересам під час провадження у кримінальній справі. При цьому кримінальна або адміністративна відповідальність може бути застосована відразу (і самостійно) або після попереднього застосування процесуальної відповідальності.
Так, наприклад, кримінальна відповідальність за втручання в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися винесення неправосудного рішення (ст. 376 КК) застосовується без попереднього застосування кримінально-процесуальної (як і будь-якої іншої юридичної) відповідальності. Адміністративна ж відповідальність за злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового слідства або дізнання (ст. 1854 КпАП) настає після того, як до цих осіб було вжито заходи процесуального примусу (привід – ст. 136 КПК або накладення судом на свідка грошового стягнення – ч. З ст. 70 КПК), які можна розглядати як заходи кримінально-процесуальної відповідальності.
Викладене свідчить про те, що така класифікація є найбільш прийнятною для характеристики забезпечення реалізації принципу публічності, тому вона буде використана в наступних підрозділах дисертації. Водночас вважаємо за потрібне зауважити, що поділ гарантій на окремі види виконує методологічну функцію під час з'ясування поняття гарантій реалізації принципу публічності в кримінальному процесі. Кримінально-процесуальні норми охороняються від порушень, окрім власних, санкціями інших галузей права. Наприклад, свідок, правовий статус якого визначається кримінально-процесуальним законом, несе кримінальну відповідальність, яка реалізується у кримінально-правовій нормі. Але правопорушення (відмова від давання показань) у цьому разі відбувається у сфері кримінально-процесуальних правовідносин і завдає шкоди відносинам, що виникають під час кримінального судочинства. За таких обставин правопорушення слід розглядати як кримінально-процесуальне. Разом із тим, наслідки цього правопорушення мають кримінально-правовий характер. У даному випадку кримінально-процесуальне правопорушення є фактичною підставою виникнення кримінально-правової відповідальності. Юридичною ж підставою є ст. 385 КК. Тому можна погодитись із С.Г. Ольковим, що будь-яке порушення кримінально-процесуального закону, яке тягне за собою застосування санкцій іншої галузевої належності, є одночасно і кримінально-процесуальним, і відповідним галузевим правопорушенням.
Це дає підставу для розмежування в кримінально-процесуальному праві понять «кримінально-процесуальні санкції» і «санкції норм кримінально-процесуального права». Друге поняття є більш широким, бо включає до свого складу, крім власне кримінально-процесуальних санкцій, санкції іншої галузевої належності, що охороняють від порушень кримінально-процесуальні норми.
Те ж саме можна сказати й про гарантії реалізації принципу публічності в кримінальному процесі. Коли мова ведеться про гарантії реалізації цього принципу, зазначені в нормах кримінально-процесуального права, то ці гарантії є процесуальними. Гарантії реалізації цього принципу, сформульовані в інших галузях права, у сукупності з процесуальними гарантіями утворюють правові гарантії реалізації принципу публічності в кримінальному процесі.
Галузеві гарантії реалізації принципу публічності можуть відігравати забезпечувальну роль як окремо, так і в поєднанні одна з одною. Наприклад, якщо внаслідок незаконного впливу (погрози вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна) суддя постановив неправосудне рішення, то вступають у дію кримінально-правова (притягнення винного до кримінальної відповідальності за ст. 377 КК) та кримінально-процесуальна (скасування незаконного вироку) гарантії. Можливість одночасного впливу на реалізацію цього принципу положень, закріплених у декількох галузях права, створює більш надійні гарантії того, що в кримінальному процесі будуть ураховані й забезпечені загальносуспільні, тобто публічні, інтереси.
Джерело – глава з монографії:
Карабут Л.В. Принцип публічності у кримінальному процесі України: Монографія / МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 168 с.