Суб'єктивні ознаки основного складу злочину "торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини". Суб'єкт злочину

Питання стосовно суб'єкта злочину в науці кримінального права є найменш дискусійним. Це насамперед свідчить про вироблену з роками та існуючу на сьогодні незмінну позицію різних авторів з приводу того, що дана ознака складу злочину в об'єктивній дійсності характеризується чітко позначеними та єдиними критеріями (наявністю фізичної особи, її осудністю, досягненням віку кримінальної відповідальності), що дають підставу говорити про конкретну людину як про таку, котра вчинила злочин, тобто суспільно небезпечне, протиправне, винне, каране діяння. А.Н. Трайнін справедливо підкреслює: "Там, де немає людини як винуватця злочину, там не може бути самого питання про наявність або відсутність складу злочину; більше того..., де немає осудної людини, яка досягла за законом установленого віку, там немає і самого питання про кримінальну відповідальність і склад злочину".

Слід зазначити, що суб'єкт злочину, поряд з об'єктом, об'єктивною та суб'єктивною сторонами, є обов'язковою і самостійною ознакою будь-якого складу злочину, і це дає підставу вважати, що його відсутність виключає наявність складу злочину в цілому. Тому всі питання кримінальної відповідальності мають нерозривний зв'язок із фізичною осудною особою, яка досягла віку кримінальної відповідальності та вчинила суспільно небезпечне діяння. Тільки за наявності цих критеріїв можна розглядати суб'єкта злочину в кримінально-правовому його значенні, оскільки, за великим рахунком, будь-яка людина може вчинити суспільно небезпечне діяння, але не кожна людина в цьому випадку буде суб'єктом злочину. Це відбувається тому, що законодавцем у нормах Загальної й Особливої частин КК України сформульовано положення не тільки про фізичну особу як один з обов'язкових критеріїв суб'єкта злочину, але й про вік кримінальної відповідальності, а також осудність (спроможність усвідомлювати характер і ступінь суспільної небезпечності своїх дій і керувати ними – інтелектуальний і вольовий моменти відповідно). Ці три критерії є обов'язковими, тому повинні враховуватися в процесі вивчення будь-якого складу злочину як із позиції наукового дослідження, так і в ході розслідування і судового розгляду конкретних кримінальних справ. На це вказує відомий учений П.С. Матишевський: "Суб'єктом злочину вважається фізична особа, що вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність, і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним".

Говорячи про суб'єкта злочину, варто підкреслити, що, крім загальних (обов'язкових) критеріїв його наявності, існує ряд додаткових (спеціальних) критеріїв. Додаткові критерії мають місце в спеціальних складах злочину і саме для їх наявності є обов'язковими. Наприклад, службові злочини, де суб'єкт – це не тільки фізична осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності, а особа, котра займає певну посаду, виступає представником влади тощо; військові злочини, суб'єктом яких є тільки військовослужбовці, а також цілий ряд злочинів, де винна особа через свою професійну діяльність чи особливий стан наділена спеціальними функціями, наявність яких і дозволяє розглядати її як спеціального суб'єкта злочину у випадку вчинення цією особою суспільно небезпечного, протиправного, винного і караного діяння у зв'язку з цією діяльністю або станом (зокрема, ст.ст. 131, 132, 210, 211 КК України).

Досліджуючи питання про суб'єкта злочину, слід зазначити, що відповідно до положень чинного КК України кримінальній відповідальності підлягають тільки фізичні особи (ч. 1 ст. 18 КК України), тому суб'єктом злочину може бути лише фізична особа. Неживі предмети, так само як і підприємства, установи й організації, які є юридичними особами, за КК України суб'єктами злочину бути не можуть. Хоча в деяких державах світу й юридичні особи можуть бути суб'єктами злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 51 Кримінального кодексу Нідерландів міститься припис: "Існує дві категорії злочинців: фізичні та юридичні особи". Або, наприклад, у ст. 30 КК Китайської Народної Республіки підкреслюється: "Компанії, підприємства, організації, установи, колективи, що здійснюють небезпечну для суспільства діяльність, виходячи з положень, установлених цим Кодексом щодо злочинів, які вчиняються організаціями чи установами, повинні підлягати кримінальній відповідальності".

Якщо буде встановлено, що в процесі діяльності будь-якої організації скоєно злочин, то кримінальній відповідальності підлягатиме лише фізична особа, котра вчинила діяння, яке містить ознаки злочину. У цьому, зокрема, знаходить своє відбиття принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності. Родичі, близькі, знайомі, друзі тощо не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності тільки на підставі, що вони є такими у відношенні до винної особи, так само як і не може відповідати колектив підприємства перед кримінальним законом за протиправні дії свого директора, який безпосередньо скоїв злочин.

У теорії кримінального права, поряд із поняттям "суб'єкт злочину", існує поняття "особа злочинця". Зовні ці два поняття подібні один до одного, однак насправді буде неправомірним уживання цих понять як рівнозначних або тотожних. Перше поняття безпосередньо пов'язане зі складом злочину, оскільки є його складовою частиною (обов'язковою ознакою) і містить у собі кримінально-правову характеристику особи, яка скоїла злочин. Друге зі складом злочину пов'язане опосередковано й несе в собі кримінологічну характеристику злочинця. Інакше кажучи, поняття "особа злочинця" – це кримінологічний корелят кримінально-правового терміна "суб'єкт злочину". Безумовно, поняття "особа злочинця" і "суб'єкт злочину" між собою співвідносяться, але не як дві рівнозначні категорії, а як "матерія" і "форма". "Особистість злочинця" як поняття – це науково-правовий опис зовнішніх і внутрішніх рис особи, яка скоїла злочин, і є, власне, суб'єктом злочину. Якщо говорити більш чітко, то суб'єкт злочину – це конкретна фізична особа, а особистість злочинця – це свого роду кримінологічне її забарвлення (соціально-демографічне, морально-психологічне, психофізичне, культурно-правове, медико-біологічне)1. Перше поняття є предметом вивчення науки кримінального права. Другим же широко користується кримінологія, хоча й у рамках кримінально-правової науки цьому поняттю відведене не останнє місце. Так, у ст. 34 Кримінального кодексу України законодавчо дається короткий опис особистості злочинця. Залежно від кримінологічного забарвлення особи, яка скоїла злочин, вирішується питання про кваліфікацію її дій, розмір і види покарання тощо. Обидва ці поняття нерозривно пов'язані одне з одним, оскільки не може бути особистості злочинця без самого злочинця і водночас не можна притягувати до кримінальної відповідальності особу, яка вчинила злочин, без установлення даних про її особистість, місце проживання, зв'язки тощо.

Істотне значення для вирішення питання про можливість притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, має вік. Відповідно до положень чинного КК України, загальний вік кримінальної відповідальності становить шістнадцять років. Однак за деякі злочини законодавцем передбачено спеціальний вік кримінальної відповідальності. Це пов'язано, по-перше, з особливою небезпечністю деяких видів злочинів (наприклад, умисне вбивство, зґвалтування – вік настання відповідальності з 14-ти років), а по-друге, з набуттям особою певних прав, через настання повноліття або спеціальний стан.

Установлення віку кримінальної відповідальності – це не свавілля законодавця, а осмислена позиція, яка ґрунтується на певному природному, еволюційно-історичному досвіді поколінь конкретного суспільства та держави, чинниках, що впливають на розвиток людини й становлення її особистості. Причому ця законодавча позиція була сформована не тільки на дослідженні джерел юридичної матерії (знань юриспруденції), а й з урахуванням положень інших наук: фізіології, психології, медицини, соціології. Систематизувавши дані цих наук через призму еволюційних процесів розвитку людини та суспільства, законодавець одержав комплексне й об'єктивне знання про фізичну особу, що, по суті, є каркасом поняття "суб'єкт злочину", необхідний вік кримінальної відповідальності тощо. Достовірне знання про вік особи є серйозною підмогою як при науковому дослідженні проблем, пов'язаних із суб'єктом злочину, так і при розслідуванні кримінальних справ, коли перед слідчим виникає питання про притягнення до відповідальності осіб, що не досягли повноліття. Тому визначення віку кримінальної відповідальності – це насамперед складова частина кримінально-правової політики держави.

Саме поняття "вік" у юридичній літературі трактується по-різному, але це не дає підстав уважати, що з ним пов'язують цілком різні категорії – воно просто досліджується з різних позицій, хоча в основу цієї дефініції кожен автор закладає певний часовий проміжок. Наприклад, Р.І. Міхєєв уважає, що вік – "календарний період часу, що пройшов від народження до будь-якого хронологічного моменту в житті людини" (це, на його думку, широке визначення віку). Крім цього, він підкреслює, що вік – "це і певний період психофізіологічного стану в житті тієї чи іншої особи, із яким пов'язані як медико-біологічні, соціально-психологічні, так і правові зміни" (визначення віку у вузькому розумінні цього слова). Дещо іншої точки зору дотримується Г.І. Щукіна. Вона наполягає на тому, що віком слід уважати період розвитку людини, що характеризується якісними змінами у фізичних і психічних процесах та підпорядкований особливим закономірностям у їх перебігу. Як видається, і перше, і друге визначення віку є цілком обґрунтованими. Але треба зазначити, що висновки Р.І. Міхєєва більш змістовні, проте в цілому позиції обох авторів заслуговують на увагу.

Характеризуючи суб'єкта злочину, неможливо не зупинитися на такому обов'язковому його критерії, як осудність. Так само як і вік, із якого настає кримінальна відповідальність, осудність дозволяє вирішувати серйозні питання щодо суб'єкта злочину. Це пов'язане і з тим, що осудність як самостійний критерій сприяє здійсненню цілей кримінально-правової політики держави.

Кримінальним кодексом України сформульовано положення про те, що суб'єктом злочину може бути осудна особа. На цю обставину звернуто увагу й у КК деяких зарубіжних країн. Зокрема, у ст. 122-1 Кримінального кодексу Франції міститься таке положення: "Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка в момент вчинення злочинного діяння була піддана будь-якому психічному або нервово-психічному розладу, що позбавило її здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії". Іншим прикладом є КК штату Нью-Йорк за станом на 1996 рік. Так, у § 40.15 цього закону зазначено: "У будь-якому переслідуванні за посягання стверджуючим захистом є те, що коли обвинувачений здійснював заборонену поведінку, він не підлягав кримінальній відповідальності через психічну хворобу чи неповноцінність. Така відсутність кримінальної відповідальності означає, що під час учинення цієї поведінки, у випадку психічної хвороби чи неповноцінності він був позбавлений значною мірою знати або оцінювати: 1) характер і наслідки такої поведінки; 2) що така поведінка була неправильною. Наступним прикладом є КК Австрії. Зокрема, у § 11 викладено: "Хто при вчиненні діяння внаслідок психічної хвороби, недоумства, глибокого розладу свідомості або внаслідок іншого тяжкого психічного відхилення, рівноцінного одному з цих станів, не спроможний усвідомлювати протиправність свого діяння чи діяти з усвідомленням їх протиправності, той діє без вини". Майже аналогічну позицію викладено в §20 КК ФРН "Неосудність унаслідок психічного розладу". Про неосудність як обставину, що виключає злочинність діяння, ідеться і в КК Республіки Польща. Так, у §1 ст. 31 зазначено: "Не вчинює злочин той, хто через психічне захворювання, розумову відсталість або розлад психічної діяльності не міг під час вчинення діяння розуміти його значення або керувати своєю поведінкою". У ст. 10 КК Швейцарії, яка має назву "Неосудність", міститься таке положення: "Хто внаслідок психічної хвороби, недоумства або тяжкого помутніння розуму на момент скоєння злочинного діяння не був спроможний усвідомлювати протиправність свого злочинного діяння або діяти з усвідомленням цієї протиправності, є некараним".

Тобто, будучи спроможною мислити, психічно здорова людина має можливість не просто правильно давати оцінку своїй поведінці, але й самостійно вирішувати, яка поведінка буде нормальною і припустимою як із правової, так і моральної точок зору, незалежно від того, які зовнішні чинники впливатимуть на її свідомість. Чого не можна сказати про людину з розладом психіки. Психічно хворі люди не можуть адекватно усвідомлювати свої дії та керувати ними внаслідок ураження їхньої психіки тяжкою психічною хворобою, недоумства або через тимчасовий психічний розлад здоров'я. У зв'язку з тим, що свідомість і воля є найбільш значущими функціями психіки, законодавець у ч. 2 ст. 19 КК України зазначив: "Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння... перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки".

Зробивши невеликий крок назад, слід відмітити, що невипадково законодавцем у нормах КК України визначено вік кримінальної відповідальності, у зв'язку з чим, наприклад, новонароджені не можуть бути визнані суб'єктами злочину. Це, як видається, пов'язується з тим, що свідомості й волі людина набуває в процесі її життєдіяльності, соціалізації й суспільної адаптації, розвиваючись і вдосконалюючись.

Осудність як ознака суб'єкта злочину дуже тісно пов'язана з виною, тому має важливе значення для настання кримінальної відповідальності. Особа може бути притягнутою до кримінальної відповідальності лише в тому випадку, коли злочинне діяння – це не тільки справа її рук, але й результат її свідомості й волі.

Пропонуємо перейти до детального дослідження цієї ознаки в рамках злочину, що є безпосереднім предметом усієї нашої роботи, а саме "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини" (ст. 149 КК України).

У ст. 22 чинного КК України законодавцем сформульовано положення про вік, із якого можливе настання кримінальної відповідальності, а саме 16 років. Лише за деякі види злочинів законодавчо встановлено вік кримінальної відповідальності з 14 років. Перелік таких злочинів наведено в ч. 2 ст. 22 КК України. Можна зробити висновок, що суб'єктом злочину, передбаченого ст. 149 КК України, є людина, яка досягла шістнадцятирічного віку.

Дозволимо собі не погодитися з таким станом справ, і ось чому. Насамперед відзначимо, що злочин, передбачений ст. 149 КК України, не відноситься до розряду нетяжких, а навіть навпаки, діяння, описане в ч. 1 ст. 149 КК України, є тяжким, а в ч. 2 і ч. З – особливо тяжким. Це підкреслює суспільну небезпечність торгівлі людьми, тому що в процесі її вчинення відбувається протиправне посягання і на людину, і на її основні права (свободу й особисту недоторканність).

Теорія і практика свідчать, що, як правило, цей злочин вчиняється або групою осіб, або організованою злочинною групою. У статті І.В. Сервецького і Д.Г. Казначеєва, зокрема, підкреслюється: "Розкриття фактів торгівлі людьми, котра, як правило, скоюється членами ОЗУ...".

Наведемо факти з практики. Так, у ході спецоперації правоохоронних органів провінції Валенсія було заарештовано 15 громадян СНД, причетних до торгівлі людьми. За офіційними повідомленнями, близько половини заарештованих -українці. Винні відбирали у потерпілих паспорти й особисті речі, примушували займатися некваліфікованою і низькооплачуваною роботою. Кожен такий "працевлаштований" повинен був виплатити за "надані послуги" від 5 до 15 тисяч доларів, що вказувало на рабську працю. Жінок поставляли в будинки розпусти Іспанії, Тунісу та Марокко. За словами самих заарештованих, вербувальні пункти знаходилися в Києві та Володимирі.

Наступним прикладом є опубліковане в газеті "Факты" повідомлення такого змісту: "Прокуратура Івано-Франківської області вперше порушила кримінальну справу за фактом торгівлі людьми. Обвинувачення пред'явлено мешканцю області, який організував злочинну групу і під приводом працевлаштування жінок на роботу офіціантками в престижних барах і ресторанах Західної Європи вивозив їх за межі України та продавав сутенерам для сексуальної експлуатації".

Далі зазначимо, що потерпілими від цього злочинного "бізнесу" можуть бути не тільки дорослі жінки, але й зовсім юні дівчата. Не є таємницею, що люди (у тому числі й малолітні), як правило, набагато спокійніше й відкритіше спілкуються або зі своїми однолітками, або з людьми, які не набагато старші за них. Саме в такому випадку знаходиться "спільна мова", оскільки люди одного віку більше довіряють один одному, легше йдуть на контакт. Навряд чи є дивним той факт, що сучасне суспільство, на відміну від радянського, характеризується надзвичайною криміналізацією. Бідність, неможливість працевлаштування й освіти через корумпованість майже всіх сфер життєдіяльності є одними з головних чинників залучення до кримінального бізнесу великої кількості людей. І насамперед це стосується підліткової частини населення України, яка, розуміючи батьківську неспроможність забезпечувати родину належним чином, у багатьох випадках стає на шлях учинення злочинів. На це давно звернули увагу верховоди злочинного світу. Усвідомлюючи наявність такої ситуації, вони докладають максимальних зусиль, щоб вона "працювала" їм на користь. Так, підлітків залучають до різних злочинних сфер, зокрема як вербувальників дівчат для подальшої сексуальної експлуатації останніх, тобто як знаряддя вчинення торгівлі людьми. Злочинні об'єднання мають достатньо грошей і сили, щоб зацікавити підлітка від 14 до 16 років працювати на себе. У даному випадку вербувальник узагалі не вважатиметься злочинцем, оскільки законодавчо не підпадає під ознаки суб'єкта злочину через те, що не досяг 16-річного віку, а доведення вини організаторів торгівлі людьми у використанні підлітків як вербувальників є навряд чи реальним процесом. Отже, для злочинців буде цілком витриманий принцип "і вовки ситі, і вівці цілі". Маловірогідно, що чотирнадцятирічний підліток самостійно зможе вчинити дії, які входять до об'єктивної сторони досліджуваного злочину, але за значної підтримки злочинної групи це цілком можливо. Крім того, торгівля людьми, по суті, не такий уже складний для свідомості чотирнадцятирічного підлітка злочин. Людина, якій виповнилося 14 років, спроможна розуміти протиправність цього злочину (ще в п'ятому класі учні починають вивчати курс історії Стародавнього Світу, де мова йде про рабство, работоргівлю, про те, що ці явища є негативними і неприпустимими; на заняттях з літератури учням розповідають про кріпацтво, про те, як кріпаків міняли на їжу, собак тощо), а отже, розуміти його суспільну небезпечність. Адже це ж не комп'ютерні злочини, де, зокрема, для того," щоб вчинити деякі кримінально карані дії, треба, наприклад, створити комп'ютерний вірус (необхідні особливі, спеціальні знання), що вже саме по собі становить труднощі.

Останніми роками спостерігається різке зростання підліткової злочинності, що не може не турбувати. Що стосується торгівлі людьми, то нами вже неодноразово вказувалося на її постійне зростання й на те, що ця форма злочинної "індустрії" все частіше цікавить організовану злочинність. Аналізуючи ст. 22 КК України, можна дійти висновку про те, що до числа злочинів, передбачених частиною другою цієї статті, законодавчо віднесено діяння, які взагалі не є тяжкими (ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 186 тощо), але законодавчо вік кримінальної відповідальності за їх скоєння встановлено з 14 років. За кваліфіковані ж склади злочину "Торгівля людьми..." передбачено загальний вік кримінальної відповідальності, тобто з 16 років. Ураховуючи швидкість зростання злочинів, пов'язаних з торгівлею "людським товаром", було б корисним заздалегідь знизити таку "планку" з 16 до 14 років. Деякі вчені можуть висловити сумнів, а чи не буде такий крок занадто жорстоким. Уважаємо, що ні, оскільки "ця державна жорстокість" у такій ситуації буде ніяк не більшою за аналогічну стосовно до вбивства, терористичного акта тощо. Слід також зауважити, що в багатьох інших державах вік кримінальної відповідальності за вчинення злочинів встановлено взагалі низький. Наприклад, в Ірані – з 6 років, в Ізраїлі та Йорданії – з 9, у Великобританії і Новій Зеландії – з 10. Причому навряд чи можна говорити про ці норми як про якусь архаїку, що не має практичного застосування, оскільки неповнолітні деліквенти підлягають кримінальній відповідальності в цих країнах не так уже й рідко.

Необхідно зазначити, що, узагалі, коло осіб, які займаються "білим рабством", досить різноманітне. Це можуть бути і звичні злочинці, і прості шахраї, і люди з нормальним статком, яких тягне до "гострих відчуттів". Але останнім часом торговці "людським товаром" усе менше й менше беруть безпосередню участь у вербуванні людини, її переміщенні через державні кордони. Цим, як правило, займаються "посередники" – "жокеї" (з азіатських країн), латиноамериканські "койоти" (з Південної Америки) та інші.

З огляду на викладене пропонуємо законодавцеві за можливості внести до КК України відповідні зміни, залишивши вік кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч. 1 ст. 149 КК, – з 16 років, а за злочини, передбачені ч. 2 і ч. 3, – визначити з 14 років.

Джерело – глава з монографії:

Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: Монографія / М В С України, Луган. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України; [Наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко]. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. – 204 с.