Кваліфіковані види злочину "торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини". Кваліфікований склад злочину

Кваліфікований склад злочину більшості кримінально-правових норм пов'язується законодавцем саме з групою осіб, тому що групова злочинність завжди являла собою більшу суспільну небезпеку, ніж злочинність одноособова, тобто така, коли суб'єктом злочину виступає лише одна особа. І це зрозуміло, оскільки у випадках протиправної діяльності групи осіб, по-перше, припускається підвищена шкідливість учинених діянь (більше людей – більше шкоди), а по-друге, як правило, на попередніх етапах розслідування кримінальних справ недостатньо висвітлюється саме злочинне явище, бо кожен злочинець, висловлюючи неправдиві версії своєї непричетності до злочину, намагається приховати тим самим усіх членів групи.

У загальній структурі злочинності підвищеною небезпечністю відрізняються злочини, які скоєні за попередньою змовою групою осіб. Такий висновок можна зробити з тих причин, що саме ця діяльність у більшості випадків супроводжується розробленням плану (хоча б в усній формі), розподілом ролей, усуненням перешкод, обговоренням як шляхів "відходу" у разі виявлення злочину, так і умов приховування знарядь і засобів скоєння злочину, предметів посягання тощо, що підвищує небезпечність групи осіб за попередньою змовою й ставить її на більш "високий" рівень у загальній ієрархії групової злочинності. Усе вищесказане стосується й торгівлі людьми як одного з найнебезпечніших злочинів сучасності, де такі дії законодавчо віднесено до кваліфікованого складу: "Ті самі дії, вчинені... за попередньою змовою групою осіб...".

Торгівля людьми має статус злочину міжнародного характеру, або, як указують деякі автори, конвенційного злочину, оскільки, по-перше, це явище було визнано злочинним з точки зору українського кримінального закону внаслідок ратифікації відповідних міжнародних конвенцій з цього приводу, а по-друге, "біле рабство" майже в усіх випадках зачіпає інтереси одразу багатьох держав світу, тому що, як правило, воно пов'язується з вивезенням через державні кордони і продажем людей із однієї країни в іншу, тобто поряд з порушенням основних прав конкретної людини цей злочин посягає і на встановлений міжнародний правопорядок. З цього приводу є слушним зауваження В.Ф. Захарова, який підкреслює, що торгівля людьми є одним з найнебезпечніших злочинів.

Крім такої ознаки, як вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, ч. 2 ст. 149 КК України містить у собі ряд інших ознак, які теж є кваліфікуючими. Це такі ознаки: а) скоєння злочину повторно; б) скоєння злочину щодо неповнолітнього; в) скоєння злочину щодо кількох осіб; г) скоєння злочину з використанням службового становища; ґ) скоєння злочину особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності.

З прийняттям нового Кримінального кодексу України поняття групи осіб за попередньою змовою дещо змінилось, але окремі автори і зараз продовжують використовувати саме те тлумачення цієї дефініції, яке раніше (до прийняття нового КК) давав Пленум Верховного Суду України. Але й він, роз'яснюючи питання про групу за попередньою змовою, тлумачив її не в цілому, а на прикладі конкретних складів злочинів, що значно звужувало дійсну сутність проблеми. Робили спроби витлумачити цю ознаку й окремі представники кримінально-правової доктрини, однак ні Пленум, ні науковці так і не змогли дати йому повне й обґрунтоване визначення, хоча водночас не можна не підкреслити, що саме науковці були найближче до істинного розуміння такої групи. Ураховуючи існуючий тоді обов'язковий характер керівних указівок вищої судової інстанції України та необов'язковий характер роз'яснень представників науки кримінального права, в основу правозастосовчої діяльності, у частині кваліфікації дій винних осіб, було покладено витлумачені положення Пленуму Верховного Суду України (ПВСУ). Їх суть не зовсім узгоджувалася з науковою логікою й реаліями дійсності, оскільки головну увагу було приділено саме об'єктивним ознакам співучасті. Що стосується суб'єктивних, то їм, скоріше за все, вища судова інстанція України відводила другорядне місце.

Таким чином, до теперішнього часу під злочином, учиненим групою осіб за попередньою змовою, розумілося таке суспільно небезпечне й протиправне діяння, у якому брали участь як співвиконавці дві та більше особи, котрі заздалегідь (до початку злочину) домовилися між собою про спільне його вчинення. Так, Верховний Суд України, роз'яснюючи правила кваліфікації злочинів за попередньою змовою групою осіб при посяганнях на приватну власність, у своїй постанові №12 від 25 грудня 1992 року підкреслив: "Крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство і вимагательство належить кваліфікувати як здійснені за попереднім зговором групою осіб тоді, коли за домовленістю, яка виникла до початку вчинення відповідного злочину, в ньому брали участь як співвиконавці дві й більше особи". Таке розуміння групи осіб за попередньою змовою підтверджується й рядом інших постанов Пленуму Верховного Суду України, наприклад "Про практику розгляду судами кримінальних справ про виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів" від 12 квітня 1996 року №62 , "Про судову практику в справах про хабарництво" від 26 квітня 2002 року №53, "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 року №14.

Кримінальна політика, яку проводила вища судова інстанція, суперечила очевидній логіці кваліфікації злочинів, бо за межами групи осіб за попередньою змовою залишалися підбурювачі, пособники й організатори, тобто особи, які сприяли скоєнню злочину і без участі яких у багатьох випадках умисел виконавців не був би доведенний до кінця Наприклад, у справі про крадіжку майна з підвалу дому Ленінським районним судом м. Луганська були засуджені В. і Д. за ч. 1 ст. 140 і ч. 6 ст. 19, а також ч.1 ст. 140 КК України, котрі, як указав суд у своєму обвинувальному вироку, разом скоїли цей злочин. Дії В., який безпосередньо поламав двері й викрав майно, були кваліфіковані як дії виконавця. Що ж стосується Д., який надав В. необхідні засоби та сховав викрадене майно, маючи по передню домовленість з В., то його за вироком було визначено пособником. "Дослідивши всі обставини справи", суд призначив В. покарання – 8 місяців позбавлення волі, а Д. – 1 рік позбавлення волі з застосуванням ст. 45 КК України (тобто умовно).

Таким чином, непоставлення у вину ознаки "вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою" у випадку складної співучасті з одним виконавцем, приводило до недооцінювання ступеня суспільної небезпечності вчиненого діяння, а також осіб, які його скоїли, і, урешті-решт, недостатнього застосування заходів покарання.

Представники кримінально-правової доктрини формулювали дещо інші погляди відносно змісту поняття "вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою". Вони не дублювали положення Пленуму, а викладали свої погляди щодо досліджуваної дефініції. Так, Г.М. Борзенков підкреслював, що до групи за попередньою змовою слід відносити всіх осіб, які беруть участь у скоєнні злочину разом з іншими членами групи та об'єднані з ними загальним злочинним наміром, єдністю місця, часу і дій2. Л.Л. Кругліков і В.М. Савінов пропонували своє визначення групи осіб за попередньою змовою, використовуючи як конструктивну ознаку специфічні риси суб'єктивної сторони злочину: "Під злочином, скоєним за попередньою змовою групою осіб, слід розуміти такий злочин, у якому беруть участь дві або більше особи, принципово готові виконати будь-яку посильну і диктовану характером злочину функцію, якщо ці особи заздалегідь домовились про спільне його вчинення".

Відмічаючи позитивне значення досліджень указаних авторів та їх концептуальну прогресивність у намаганні створити правильне уявлення про групу осіб за попередньою змовою, не можна не зауважити, що вони також припускалися неточностей. Проблема полягає в суттєвій обмеженості цих уявлень. Стосовно визначення, яке дав Г.М. Борзенков, слід підкреслити, що не завжди можна говорити про вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, обов'язково підкреслюючи критерій єдності часу та місця. Наприклад, група злочинців, використовуючи глобальну комп'ютерну мережу Інтернет, домовляється між собою про торгівлю жінками, перебуваючи на цей момент у різних регіонах планети. По суті, це й буде не що інше, як попередня змова, але єдність місця в даному прикладі ніяк не знаходить свого відбиття. Що ж до визначення, яке пропонують Л.Л.. Кругліков і В.М. Савінов, то не можна не звернути уваги на використання ними такої оцінної категорії, як "принципова готовність". Наявність оцінних категорій значно ускладнює правильне застосування в конкретних ситуаціях норм кримінального закону в частині скоєння злочинів за попередньою змовою групою осіб, оскільки не дає правозастосовникові конкретного знання в процесі здійснюваної ним кваліфікації дій винних осіб, яка базується лише на припущеному знанні.

Кримінальний кодекс України поняття "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб" привів у відповідність до реалій об'єктивної дійсності. Як випливає зі змісту ч. 2 ст. 28 нового закону, злочин уважається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення, тобто достатньо кількох осіб з розподілом ролей. У частині першій цієї ж статті дається визначення злочину, учиненого групою осіб без попередньої змови, згідно з яким таким є злочин, якщо в ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою. Таким чином, на відміну від судової практики, що існувала раніше, кваліфікуючу ознаку "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб" тепер необхідно ставити у вину не лише у випадках співвиконавства за попередньою змовою (скоєння злочину кількома співвиконавцями), але й тоді, коли мова йде про співучасть з розподілом ролей.

Однак ця новела не знайшла відповідного розуміння у деяких сучасних криміналістів. Так, автор коментаря до ст. 28 КК України, роз'яснюючи положення про групу осіб за попередньою змовою, підкреслив: "Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвиконавці. При цьому можливий технічний розподіл функцій, при якому кожний співвиконавець виконує певну роль. Так, з урахуванням конкретних обставин справи й змісту спільного умислу осіб, котрі вчинюють вбивство за попередньою змовою, до таких дій можуть бути віднесені передача другому співучаснику зброї, подолання опору потерпілого та приведення його в безпорадний стан з метою полегшити спричинення йому смерті іншими виконавцями".

Дозволимо собі не погодитись з цим твердженням, оскільки воно містить певні вади. По-перше, мова в ньому, як і в постановах Пленуму Верховного Суду України, котрі раніше вже були піддані критиці, іде про співвиконавців. По-друге, співвиконавці, по суті, ототожнені з пособниками, бо надання знарядь вчинення злочину є пособництвом відповідно до визначення ч. 5 ст. 27 КК України.

Уважаємо, що більш правильною й обґрунтованою є позиція законодавця, що знайшла своє відбиття в ст. 28 нового КК України. По-перше, що таке попередня змова по суті? Це угода між кількома співучасниками злочинної діяльності про вчинення конкретного суспільно небезпечного та протиправного діяння, яку досягнуто заздалегідь, тобто до початку скоєння злочину. А якщо це так, то чому ж не можна казати про попередню змову, наприклад, між виконавцем і організатором, пособником, підбурювачем? Адже це очевидно.

Зрозуміло, що не зовсім правильно прийнята інформація (мова йде саме про непорозуміння) здатна породжувати неправильні судження й формувати у користувача цієї інформації помилкові уявлення про предмет інформації, його характер, специфічні риси тощо. Ця аксіома, як видно, не обійшла стороною і ст. 149 КК України в частині розуміння окремих її складових деякими представниками кримінально-правової доктрини. До того ж мова йде не просто про загальнотеоретичну юридичну літературу в царині цієї науки, де такі погляди знайшли своє відбиття (авторські неточності), а й про один з коментарів нового Кримінального кодексу України. І.Г. По-плавський, роз'яснюючи положення норми "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини", указав: "Продаж, інша оплатна передача людини, вчинена за попередньою змовою групою осіб, означає, що брали участь особи (співвиконавці, кожен з яких бере безпосередню участь), які заздалегідь домовилися про спільне вчинення цих злочинних дій".

З такою точкою зору навряд чи можна погодитись, оскільки поняття групи осіб за попередньою змовою, яке дав автор, не узгоджується з загальним поняттям такої групи, що міститься в нормах Загальної частини нового КК України (ч. 2 ст. 28).

Наведемо ще один приклад. А. є замовником "людського товару" (організатор і підбурювач), Б. – вербувальник і постачальник такого товару (продавець), В. – пособник. Отже, А., маючи бажання незаконного збагачення за рахунок експлуатації жіночої проституції, умовив Б. постачати гарненьких дівчат у Німеччину для їх сексуальної експлуатації. Фінансуючи учинення злочину, А. виділив Б. грошові кошти. Б., усвідомлюючи складність цих дій, у свою чергу умовив В. допомогти йому вчинити злочин, а саме надати свою квартиру для вербування жінок, на що той погодився. Як і домовлялися, Б. підібрав кандидаток для продажу та за допомогою співробітника паспортного відділення підробив документи, але вивезти жінок за кордон не зміг, оскільки на момент вивезення був затриманий співробітниками правоохоронних органів. Аналіз даної ситуації свідчить, що ми маємо не що інше, як замах на торгівлю людьми, учинений групою осіб за попередньою змовою, де А. – організатор, Б. – виконавець, а В. – пособник. Однак якщо розуміти групу осіб за попередньою змовою так, як її розуміють автори коментаря, то виходить, що ніякої групи за попередньою змовою тут немає, оскільки, по-перше, кримінально караними в Україні визнано дії лише продавця, а по-друге, навіть якщо говорити про А. як про злочинця, то й у цьому випадку ми би мали не групу (бо А. – організатор, а не співвиконавець). Тому кваліфікація дій винних осіб повинна була б бути такою: дії Б. – ч. З ст. 15, ч. 2 ст. 149, ч. 2 ст. 358 КК України, дії А. – ч. З ст. 27, ч. З ст. 15, ч. 2 ст. 149 КК України, а дії В. – ч. 5 ст. 27, ч. З ст. 15, ч. 2 ст. 149 КК України (кваліфікація за ч. 2 ст. 149 лише за ознакою "щодо кількох осіб"), що насправді неправильно.

Практично аналогічна ситуація мала місце в практиці Старокиївського (нині Печерського) районного суду м. Києва, а саме в процесі розгляду останнім кримінальної справи з обвинувачення осіб М. і К. у вчиненні ними торгівлі людьми.

Різниця між цими прикладами полягає в тому, що, по-перше, М. і К., на відміну від А. і Б., були покупцями жінок, де М. – організатор, а К. – виконавець, а по-друге, там не було пособників. Ураховуючи, що в ст. 1241 КК України 1960 року поняття "торгівля людьми" було визначено як "заволодіння людиною...", суд зміг притягти до кримінальної відповідальності вищевказаних осіб, обґрунтовано вважаючи, що останні, свідомо поставивши потерпілих у борговий стан (боргову кабалу), намагалися заволодіти ними, навіть за умов, що потерпілі дали свою згоду на виїзд з України для зайняття проституцією в Греції, не усвідомлюючи факту створення штучної заборгованості й обману з боку М. і К.

Але, незважаючи на рішучість Старокиївського суду боротися з транснаціональною злочинністю, яка виразилася в постановленні ним обвинувального вироку та призначенні суворого покарання, кваліфікація дій злочинців виглядає сумнівною, бо судом не було враховано ту обставину, що М. і К. діяли як члени групи осіб за попередньою змовою (М. організував і фінансував злочин, а К. безпосередньо виконувала об'єктивну сторону злочину, підбираючи потерпілих, оформлюючи необхідні документи, здійснюючи морально-психологічне готування майбутніх "жертв"). Усе це вказує на єдність умислу винних, спільність їх дій, спрямованих на досягнення бажаного для обох результату. Жінки були необхідні для того, щоб за рахунок їх подальшої сексуальної експлуатації заробляти великі грошові кошти. Поодинці б винні цей злочин не вчинили, а разом усе вийшло так, як "потрібно".

Судова практика про злочини, пов'язані з торгівлею людьми, свідчить, що окремі суди правильно вирішують питання кримінально-правової оцінки вчиненого винними особами діяння. Так, розглядаючи кримінальну справу з обвинувачення громадянки України К. у вчиненні нею злочину, передбаченого ч. 3 ст. 1241 КК України 1960 року, Городоцький місцевий суд Львівської області правильно кваліфікував дії останньої, інкримінувавши їй таку ознаку, як "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб", навіть за тих умов, що об'єктивну сторону розгляданого злочину К. виконувала хоча й одноособово, але все ж таки за допомогою інших співучасників злочину, котрі, будучи замовниками "людського товару", схилили К. до вчинення торгівлі людьми. У вироку суду зазначено: "Суд вважає, що вказані обставини, факт продажу потерпілих і те, що договір купівлі-продажу не є односторонньою угодою, свідчать про те, що діям К., пов'язаним із заволодінням потерпілими, переміщенням їх через державний кордон України для подальшого продажу з метою сексуальної експлуатації, передувала домовленість з зазначеними особами про продаж їм потерпілих, а тому дії підсудної є такими, що вчинені за попереднім зговором групою осіб".

Тому, повертаючись до прикладу з особами А. і Б., можна зробити висновок, що правильною буде така кваліфікація: Б. – ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 149, ч. 2 ст. 358 КК України, А. – ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 149 КК України, В. – ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 149 КК України. Причому кваліфікація дій зазначених осіб за ч. 2 ст. 149 має бути не лише тому, що цей злочин було вчинено стосовно кількох осіб, а й з урахуванням наявності такої ознаки, як "вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб". Саме в цьому випадку будуть ураховані й суспільна небезпечність злочинного явища та самих злочинців, і логіка конструювання складу злочину та кваліфікації злочинних дій.

Наступною кваліфікуючою ознакою злочину, що розглядається, є повторність. Під злочином, передбаченим ст. 149 КК України, учиненим повторно, слід розуміти вчинення будь-яких дій, що утворюють об'єктивну сторону досліджуваного злочину (продаж людини, інша її сплатна передача, здійснення стосовно людини будь-якої незаконної угоди, пов'язаної із... переміщенням... через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі і так далі за текстом статті), після того, як винна особа раніше вже вчинила аналогічні дії (термін давності притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності за вчинення цих дій ще не пройшов), незалежно від того, чи було цю особу засуджено за вчинення даного злочину. Це правило не поширюються на випадки, коли судимість за вчинення першого (попереднього) злочину було погашено або знято у встановленому кримінальним законом порядку. Для кваліфікації дій винних за ознакою повторності не має значення те, чи були обидва злочини закінченими, а також чи мала місце співучасть у злочині.

Що ж стосується торгівлі неповнолітнім, то це така злочинна діяльність, де предметом угоди є людина, якій на момент вчинення стосовно неї цього злочину ще не виповнилося 18 років. Слід зауважити, що при кваліфікації дій винних необхідно звертати увагу не тільки на фактичні обставини злочину, але й на суб'єктивне ставлення самих злочинців до вчинюваного ними злочину. Так, якщо винний, бажаючи продати повнолітню людину, продав неповнолітнього, але через обставини не міг чи не повинен був здогадуватися про це, його дії необхідно кваліфікувати як замах на продаж повнолітнього, тобто за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 149 КК України, оскільки його умислом не охоплювалися дії з продажу потерпілого, який не досяг повноліття. Свідомістю винного в такому випадку охоплюється факт продажу саме дорослої людини. Злочинець розуміє, що його дії спрямовані на те, щоб передати повнолітню людину. Не для кожного злочинця байдуже, хто саме виступає потерпілим, а тому ставлення за вину торговцеві, який продав неповнолітнього, уважаючи, що здійснює продаж дорослого, кваліфікуючої ознаки буде навряд чи обґрунтованим, оскільки не можна не припускати факту відмови винного від продовження започаткованої ним злочинної діяльності в разі усвідомлення ним того, що "жертвою" є неповнолітній.

Під використанням службового становища в процесі вчинення торгівлі людьми слід розуміти використання можливості здійснення продажу людини (купівлю навмисне не підкреслено автором, оскільки в нормі про неї не йдеться, що становить проблему), яка виникла в результаті виконуваної роботи або впливу по службі на підлеглих осіб. Таким чином, скоєння цього злочину службовою особою з використанням службового становища кваліфікується лише за ч. 2 ст. 149 КК України і додаткової кваліфікації не потребує. Існує думка, що коли торгівлю людьми вчиняє співробітник правоохоронного органу з використанням свого службового становища, то його дії слід кваліфікувати за сукупністю ч. 2 ст. 149 і ч. З ст. 364 КК України. Дозволимо собі не погодитися з таким тлумаченням норм кримінального закону, і ось чому. Учений, який саме так коментував норму про відповідальність за торгівлю людьми, навів цей варіант кваліфікації найімовірніше тому, що побачив у даному випадку наявність кримінально-правової конкуренції частини та цілого. За всяких обставин, як видається, це єдине логічне обґрунтування позиції даного автора. Але чи можна в даному разі взагалі говорити про таку конкуренцію? Уважаємо, що ні. Адже в ч. 2 ст. 149 чинного кодексу законодавчо акцент зроблено не на "службовій особі", а на "службовому становищі", що не одне й те ж. Тим самим коло суб'єктів цього злочину законодавчо було дещо розширено шляхом непрямого включення до цієї категорії, крім цивільних службових осіб і працівників ОВС, СБУ, прокуратури, суддів тощо, ще й військовослужбовців, що цілком обґрунтовано, бо в деяких випадках співучасниками даного злочину є працівники прикордонних військ. І це не просто слова. "Експерти з числа співробітників СБУ говорять про залучення (у процес торгівлі) прикордонників...". Законодавче формулювання даної норми в цій частині заслуговує на увагу, тому що саме такий її виклад надасть можливість при кваліфікації дій винних виключити зайву конкуренцію.

Повертаючись до досліджуваної проблеми, зазначимо, що ч. 2 ст. 149 та ч. 3 ст. 364 між собою не можуть конкурувати. Конкуренція кримінально-правових норм у даному випадку могла б мати місце, якщо б у ч. З ст. 364 КК України законодавчо було зафіксовано, наприклад, положення про вчинення злочину службовою особою, котра займає відповідальне або особливо відповідальне становище.

Отже, підбиваючи підсумок викладеному, зазначимо, що вчинення співробітником міліції такого злочину, як торгівля людьми з використанням свого службового становища, за відсутності інших ознак, слід кваліфікувати лише за ч. 2 ст. 149 КК України і додатково посилатися на ч. 3 ст. 364 КК України не треба.

Говорячи про матеріальну залежність, слід зауважити, що такою є залежність, яка стала наслідком матеріального боргу або коли потерпілий повністю чи частково перебував на утриманні у винного. Крім цього, ця залежність може мати місце в будь-якому випадку, коли мова йде про стосунки між людьми, де одна людина перебуває під свого роду матеріальним тиском.

Інша ж залежність являє собою будь-яку залежність, за винятком залежності матеріальної. Тобто це може бути службова залежність, залежність у шлюбі, залежність, що виникла в результаті, наприклад, наданої колись важливої допомоги тощо.

Через таку кількість ознак у дослідників і практичних працівників складається неправильне уявлення про те, що діяння, передбачене цією нормою (ст. 149 КК України), уже добре вивчено, у зв'язку з чим у нормі закону враховано всі форми його вчинення. На перший погляд дійсно може скластися таке враження, бо текстуально стаття виглядає цілком переконливо (у тому числі й будь-яка частина окремо). Але насправді це не зовсім так. По-перше, не всі сторони суспільної небезпеки цього злочину враховано. По-друге, конструкція статті потребує значних змін і доповнень, оскільки одні дії зі статті потрібно виключити взагалі, а інших їй просто не вистачає. Про виключення ми вже казали в першій главі, тому повертатися до цього не будемо. Що стосується доповнень, то про них зараз і піде мова.

Учинення одного з таких діянь, як "продаж людини", "оплатна її передача", "здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди для подальшого її продажу або іншої передачі з метою сексуальної експлуатації..." за наявності таких ознак, як повторність, група осіб за попередньою змовою, кілька потерпілих, використання службового становища, матеріальна або інша залежність, тягне за собою кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 149 КК України. На перший погляд, усе начебто відносно непогано, але, на нашу думку, є і вади. Це відсутність у даній частині таких кваліфікуючих ознак, як обман і переміщення потерпілого через державний кордон України.

У ч. 2 ст. 149 нового КК України законодавець криміналізує діяльність осіб, що займаються торгівлею людьми, без урахування такого способу вчинення злочину, як обман. Такий стан справ не повною мірою відбиває кримінально-правову політику держави, і в деяких випадках суди заходять у "глухий кут" при призначенні покарання винним особам. Відсутність у нормі про відповідальність за торгівлю людьми такої кваліфікуючої ознаки, як обман, ускладнює винесення обвинувального вироку, бо не всі дії злочинців є однаковою мірою суспільно небезпечними. Дії, пов'язані з використанням обману, набагато небезпечніші, а покарання, передбачене ст. 149 КК України, на сьогодні є однаковим як для так званих "звичайних дій", так і для дій з використанням обману.

Безумовно, не можна не відмітити той позитивний факт, що законодавець у ч. 2 ст. 149 нового Кримінального кодексу все ж наводить кілька видів кваліфікованого складу торгівлі людьми, проте цей перелік видається далеко не повним. Спочатку розглянемо обман як спосіб вчинення цього злочину. Справа в тому, що торгівля людьми – це діяння, котре, як правило, супроводжується обманом потерпілого відносно дійсних цілей його продажу або іншої незаконної передачі. За допомогою обману винні особи мають набагато менше витрат для досягнення злочинного результату. Майбутні жертви, не знаючи про справжні причини запропонованих їм винними особами послуг або робіт за кордоном і сподіваючись на гарний заробіток на чужині, практично беззаперечно погоджуються на такі угоди. Однак у 90% випадків вони потрапляють у рабські умови, де їх, як правило, змушують займатися проституцією або використовують для інших цілей незалежно від засобів їх досягнення. Ось деякі з випадків, про які йшлося під час проведеного співробітниками неурядової громадської організації "Правозахисники Міннесоти" у 2000 році інтерв'ювання в Україні та Молдові.

"Чотири молоді українські жінки знаходились у нічному клубі, коли до них підійшла ще одна молода жінка і запропонувала роботу в ресторані в Македонії. Коли жінки прибули до Македонії, їх привезли до секс-клубу, де змусили займатися проституцією. За відмову робити це їх жорстоко побили...". "До студенток підійшов чоловік, який запропонував їм поїхати до Греції на літні канікули. Він пообіцяв їм, що вони зароблять по 1000 доларів кожна. Шестеро з них поїхали з ним. Коли вони приїхали до Греції, у них забрали паспорти і змусили займатися проституцією. Одну з жінок зґвалтували і вона померла".

Водночас слід зауважити, що деякі з дівчат погоджуються на виїзд, із самого початку знаючи про цілі такої поїздки, але й вони не завжди залишаються задоволені своєю "професією", тому що з загального їх "заробітку" дві третини необхідно віддати "хазяїну", котрий забезпечує прикриття від поліції та злочинних угруповань. Досліджуючи питання торгівлі людьми, О.П. Снігерьов зазначив, що навіть у тому випадку, коли жінки раніше вже займалися проституцією (так звані повії зі стажем) і усвідомлено погоджувалися на виїзд за кордон, вони все одно були непідготовленими до жахливих умов, схожих на рабські. До того ж ці дівчата є потенційними жертвами венеричних і ВІЛ-захворювань. "Дослідження, проведені серед рабинь, котрих вдалося звільнити, свідчать, що 15% із них інфіковані вірусом СНІДу, 35% мають венеричні захворювання". За словами психологів, які проводять реабілітаційне лікування визволених з неволі дівчат, майже доведених до розпачу, їх дуже важко відучити від навички їсти папір, крейду, пісок, гризти двері тощо. Виявляється, механічне жування відриває їх від спогадів. Таким чином, принцип "під лежачий камінь вода не тече" здебільшого замінюється аксіомою "не все те золото, що блищить". Щодо власників "людського товару", то вони почувають себе цілком нормально, поповнюючи свої бездонні кишені грошима з "крові та сліз" жертв "білого рабства".

Повертаючись до юридичного аналізу норми про відповідальність за торгівлю людьми, необхідно підкреслити, що на сьогодні її караюча сила, на жаль, не враховує такий спосіб вчинення злочину, як обман, котрим, на думку деяких дослідників, є "інформаційний інтелектуальний вплив однієї людини на свідомість і волю іншої". Це, по-перше, не зовсім справедливо, а по-друге, надто категорично. Так, особи, які займаються цим брудним "бізнесом", є злочинцями, і їх треба карати за це, використовуючи силу норми кримінального закону. Але чи всіх торговців людьми слід карати однаково? Гадаємо, що ні. Суб'єкт злочину, передбаченого ст. 149 КК України, котрий використовує обман для досягнення своєї злочинної мети, повинен нести більш суворе покарання, ніж той, хто, за великим рахунком, є просто посередником у торгівлі людьми (ситуація, коли винна особа, хоча і має намір продати потерпілу чи потерпілого, нічого від останніх не приховує, тобто повідомляє їм усі вимоги й умови такого продажу). Якщо останній, продаючи дівчину, повідомляє їй дійсну інформацію про роботу за кордоном, і дівчина, бажаючи заробити таким чином, сама погоджується на переїзд і, наприклад, на проституцію, то перший, пропонуючи роботу молодим українкам, обманює їх, обіцяючи "золоті гори". Тому, потрапивши за кордон і "зіткнувшись" із зовсім іншою роботою, дівчина, по-перше, впадає в розпач, що істотно позначається на її психічному стані, а по-друге, вона піддається фізичному насильству для "заспокоєння" і придушення її волі. Отже, дії особи, котра використовує обман, відзначаються більшою небезпечністю і завдають найсерйознішої шкоди потерпілому та його правам.

На сьогодні ця проблема є вельми актуальною, оскільки більше 80% дівчат переправляються за кордон торговцями "живим товаром" за допомогою обману. "89% жінок, яких затяти обіцянками роботи за кордоном, за їх твердженням, не підозрювали, що в дійсності стануть об'єктами сексуальної експлуатації". Аналогічну інформацію було підсумовано Укрбюро Інтерполу.

Крім цього, на нашу думку, доцільно змінити текст диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України, виділивши з неї таку ознаку, як "переміщення через державний кордон України", помістивши її до кваліфікованого складу даного злочину, оскільки, як видається, наявність факту переміщення потерпілого через державний кордон України являє собою більшу суспільну небезпеку, ніж без такого переміщення. Зокрема, це пов'язане з тим, що зміна клімату, системи віросповідання тощо можуть негативно відбитися на фізичному здоров'ї та психічному стані потерпілого. Разом з цим, переміщена через державний кордон жертва, крім того, що потрапляє в боргову кабалу внаслідок сплачених за її придбання коштів, підпадає йде й під додаткові "зобов'язання". Мова йде про повернення злочинцям їхніх витрат на оформлення документів, необхідних для переміщення потерпілого через державний кордон, зокрема закордонних паспортів, різного роду довідок про стан здоров'я тощо. "Вивезеним до Чикаго та Іллінойсу жінкам не дозволяли повернутися назад у Латвію до тих пір, поки вони не повернуть свій борг за переміщення". Установлення ж додаткової залежності "жертви" від злочинців, подальшої експлуатації її праці тощо свідчить про підвищену небезпечність торгівлі людьми.

До того ж виникає питання: як бути в тих випадках, коли стосовно людини укладено незаконну угоду (вчинено злочин, передбачений ч. 1 ст. 149 у третій формі), але всі дії щодо цього починаються і закінчуються на території України без перетинання її кордону та вивезення потерпілого за межі країни, наприклад передача людини за борги або її дарування? Таке діяння – це не що інше як незаконна угода стосовно людини. Але, виходячи з формулювання тексту диспозиції ч. 1 ст. 149 КК України, вона не є злочином, який має назву "Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини", оскільки відсутність такої обов'язкової умови скоєння зазначеного злочину, як переміщення через державний кордон України, виключає наявність вказаного злочину. Як же в такому разі кваліфікувати дії винних осіб? Чи є вони суб'єктами злочину, передбаченого ст. 149 КК України?

Дана проблема, на наш погляд, є актуальною для Української держави. І хоча практиці поки що невідомі випадки вчинення таких діянь на території України, вони цілком можливі. І тоді постане питання: як бути із суб'єктом цього діяння? Чи можна кваліфікувати його дії як торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини? Із юридичної точки зору діяння не може бути злочинним, поки законодавчо не буде вирішено питання про його криміналізацію. За неофіційними даними НЦБ Інтерполу, за кордоном випадки передачі людей за борги, дарування жінок, які, по суті, є формами незаконної угоди щодо передачі людини, не є рідкістю. Деякі випадки таких угод розглядалися в ЗМІ. "Бойовики знаходили гарненьких дівчат, потім викрадали їх і вшановували як дарунком арабських "воїнів Аллаха", котрі верховодили в Чечні". До цієї проблеми приверталася увага і в Стандартах прав людини для поводження з жертвами торгівлі людьми, які були розроблені Міжнародним Альянсом проти торгівлі жінками, Фундацією проти торгівлі жінками та Міжнародною юридичною групою з прав людини. Зокрема, вказувалося: "Торгівля не завжди вимагає перетинання кордону. Більша частина сучасної торгівлі складається з переміщення людей із однієї області (регіону) до іншої в межах єдиної країни".

Комплексне вивчення цієї проблеми показало, що їй приділяється увага і з боку вчених-міжнародників деяких розвинених країн Західної Європи. Так, колишній голова першого Сенату в кримінальних справах (до 1999 року) Вищого земельного суду в м. Карлсруе, Німеччина, автор двох коментарів до Кримінального кодексу ФРН Екхарт фон Бубнофф, досліджуючи питання торгівлі людьми, підкреслив, що транскордонність не є обов'язковою її ознакою. Цієї позиції дотримуються й відомі нідерландські дослідники Рулоф Хавеман і Маріан Війєрс. На їх думку, перетинання кордону не повинне являти собою обов'язкову ознаку цього злочину і тим самим обмежувати можливість притягнення до відповідальності винних. Ці автори зазначають, що торгівля людьми, учинена з перетинанням державних кордонів, шляхом застосування обману, може розглядатися як більш небезпечна діяльність.

З огляду на викладене пропонуємо доповнити ч. 2 ст. 149 КК України такою кваліфікуючою ознакою, як обман, а також перенести з ч. 1 у ч. 2 цієї статті ознаку "переміщення потерпілого через державний кордон України" і викласти текст диспозиції ч. 2 ст. 149 КК України в такій редакції: 2. Ті самі дії, пов'язані з переміщенням за згодою або без згоди потерпілого через державний кордон України, а також: якщо вони вчинені щодо неповнолітнього, кількох людей, повторно, за попередньою змовою групою осіб, шляхом обману, з використанням службового становища або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності ...

Аналіз кримінального законодавства деяких інших держав показує, що цим ознакам було приділено значну увагу, і вони розглядалися та розглядаються як кваліфікуючі.

Що стосується обману, то в КК ФРН торгівля людьми з використанням обману віднесена не просто до кваліфікованого складу, а вважається тяжким випадком. Так, у п. 2 ч. 1 § 181 (Тяжкий випадок торгівлі людьми) зазначено: "Хто будь-яку особу за допомогою обману вербує, ...постачає для вчинення сексуальних дій...".

Стосовно переміщення ситуація така. Наприклад, у ч. 1 ст. 133 Кримінального кодексу Республіки Казахстан 1997 року зазначено: "Купівля-продаж неповнолітнього або здійснення інших угод відносно неповнолітнього у формі його передачі чи заволодіння ним". У ч. 2 ст. 133 кодексу, де викладено кваліфікуючі ознаки цього діяння, передбачено: "Ті ж дії, які вчинені... з незаконним вивезенням неповнолітнього за межі Республіки Казахстан або незаконним ввезенням його до Республіки Казахстан".

У Кримінальному кодексі Республіки Узбекистан 1994 року міститься ст. 135, що має назву "Вербування людей для експлуатації". У ч. З цієї статті йдеться: "Ті ж самі дії, учинені з метою вивезення таких осіб за межі Республіки Узбекистан". Звідси видно, що злочин, пов'язаний з переміщенням потерпілих через державний кордон, є більш тяжким, ніж аналогічний, але без такого, тому вивезення і позначено як кваліфікуючу ознаку даного діяння.

Російським законодавцем також було приділено увагу цьому питанню. І хоча в Кримінальному кодексі Російської Федерації 1996 року (далі КК РФ) не передбачено кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, однак є норма, що встановлює покарання за такий вид злочину, як торгівля неповнолітніми (ст. 152 КК РФ). Отже, у даній статті до кваліфікованого складу злочину віднесено дії з купівлі-продажу неповнолітнього або вчинення іншої угоди стосовно нього, якщо вони пов'язані з незаконним його вивезенням за кордон. Зокрема, у ч. 2 ст. 152 КК РФ визначено: "Ті ж діяння, пов'язані: ...з незаконним вивезенням неповнолітнього за кордон...".

Протидія цьому виду транснаціональної злочинної діяльності для України має особливе значення, оскільки, з огляду на специфіку географічного положення української держави, вона має безпосередні кордони з країнами Західної Європи, куди в основному і спрямований потік жертв цієї торгівлі. Про це, зокрема, ідеться в наукових працях деяких українських дослідників.

Уважаємо, що українському законодавцеві варто ст. 149 чинного кодексу привести у відповідність до її дійсного призначення, унісши в текст зміни, про які йшла мова вище. Це дозволить підвищити її захисний потенціал і стане рішучим заходом у боротьбі з секс-індустрією.

Джерело – глава з монографії:

Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: Монографія / М В С України, Луган. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України; [Наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко]. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. – 204 с.