Економічна незалежність

Економічна незалежність – незалежність держави у формуванні й розвитку власної економічної системи та здійсненні зовнішньоекономічної діяльності в інтересах народу. Матеріальна основа економічної незалежності – власність народу на національне багатство (сукупність створених і накопичених в Україні працею всього суспільства матеріальних і духовних благ, природних ресурсів тощо).

 

Відповідно до структури економічної системи основними напрямами досягнення економічної незалежності є незалежність у формуванні й розвитку:

  • продуктивних сил,
  • техніко-економічних відносин (відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва тощо),
  • власності (в єдності її економічного та юридичного аспектів, у т.ч. в управлінні власністю),
  • господарського механізму.

Незалежність у формуванні та розвитку продуктивних сил і техніко-економічних відносин в їх єдності означає незалежність держави в розвитку технологічного способу виробництва. Кожний із цих напрямів має декілька конкретніших форм, аспектів свого розвитку.

Оскільки сучасна система продуктивних сил складається із засобів праці, предметів пращ, людини, науки, використовуваних людьми сил природи, інформації, форм і методів організації виробництва, то в її межах конкретними формами економічної незалежності держави є:

  • технічна або техніко-технологічна незалежність (техніка розглядається як синонім засобів праці),
  • сировинна незалежність,
  • кадрова незалежність,
  • наукова незалежність,
  • незалежність в освоєнні й використанні ядерної, сонячної та інших видів енергії (які є силами природи) або енергетична незалежність,
  • інформаційна незалежність,
  • незалежність у впровадженні власних форм і методів організації виробництва (організаційно-виробнича незалежність).

Кожна з цих форм має низку практичних параметрів, вимірів. Найпростішою для вирішення проблемою є досягнення організаційно виробничої незалежності, найскладнішою – кадрової. Основні параметри кадрової незалежності зумовлені сутністю людини, яка визначається насамперед єдністю її біологічної та соціальної сторін. У першому випадку людина є природною істотою, наділеною природними силами (нервами, мускулами, органами чуттів тощо). Тому для здійснення праці необхідне відтворення індивіда як біологічного явища – його фізичного, психічного та емоційного здоров'я. В Україні у 90-х XX ст. над генофондом нації нависла загроза. Найважливішими рисами людини-працівника в умовах НТР є розвиток її творчих здібностей, професійних властивостей і навичок (відчуття нового, вміння оцінювати досягнуті результати, бачити недоліки та знати шляхи їх усунення, бажання постійно підвищувати рівень своєї освіти і кваліфікації тощо), економічне мислення (уміння знаходити оптимальні для зростання ефективності окремого підприємства, галузі, народного господарства варіанти розвитку, оволодіння найновішими прийомами технологічних, проектно-конструкторських розробок, техніко-економічна культура, орієнтація на найраціональніше використання економічних і природних ресурсів та ін.), рівень підготовки до організаційної й управлінської діяльності (знання найновіших методів, форм організації праці, уміння ефективно організувати працю трудового колективу тощо), психофізіологічні якості (цілеспрямованість, сумлінність, працьовитість тощо). Водночас значній частині працівників народного господарства України властива безініціативність, недостатній професіоналізм, відсутність належної самодисципліни, техніко-технологічної культури тощо. У перехідний період ці негативні риси людини працівника значно посилилися (зокрема, існуюче масове безробіття призвело до депрофесіоналізму і декваліфікації значної кількості працівників), що поглиблює нестабільність економічної системи. Відставання України від багатьох розвинутих країн світу в цій сфері – відчутний фактор зниження її економічної безпеки. Формування людини-власника в Україні передбачає подолання тотального відчуження працівників від засобів виробництва і створеного продукту, від управління власністю тощо. У багатьох розвинутих країнах світу ці процеси відбуваються інтенсивно через створення народних підприємств, формування широкого прошарку реальних (а не формальних) акціонерів. В Україні в 90-х здійснювалася не народна, а кланово-номенклатурна приватизація, відбувалося суто символічне перетворення працівників на власників, тривало широкомасштабне розкрадання державної власності (див. Економічна незалежність кадрова). Щоб послабити цю небезпеку, держава повинна зосередити головну свою діяльність на задоволенні потреб людини як біосоціальної істоти, забезпечувати її права. Технічна залежність України виражається в низькому рівні (порівняно з розвинутими країнами світу) розвитку засобів праці, значному їх фізичному (до 65%) та моральному зношуванні (до 95%), у низькій питомій вазі експорту машин, устаткування, у втраті. Україною чималої частки традиційних ринків збуту приладів, машин тощо внаслідок їх високої вартості (через велику енергомісткість, матеріаломісткість, капіталомісткість, нафтомісткість). Вироблені на такому устаткуванні товари переважно неконкурентоспроможні на світових ринках. Сировинна залежність України виявляється в необхідності імпорту майже 35 млн. т нафти, 65 млрд. куб. м газу, 35 млн. т коксівного вугілля, 75% лісоматеріалів, майже 100% бавовни та інших видів сиро вини, імпортуванні їх переважно з Росії. За оцінками міжнародних експертів, постачання будь-якого виду сировини з одного джерела більш як на 20% від загальних потреб економічно небезпечне для держави. Наукова незалежність держави полягає у здатності народу, і насамперед інтелігенції, засвоювати нові знання, технічні новації, впроваджувати наукові винаходи у виробництво, у досягненні нею передових позицій хоча б у декількох пріоритетних галузях світової науки та здатності утримувати їх, в наявності висококваліфікованих учених тощо. Наприкінці 80-х – на початку 90-х Україна за низкою кількісних показників (кількість кандидатів і докторів наук, наукових установ, обсяг витрат на розвиток науки тощо) входила до числа перших десяти країн світу. За 1991-98 в Україні вдвічі скоротилася мережа проектних і науково-дослідних організацій, на 50% – кількість наукових працівників, питома вага бюджетних асигнувань на науку – з 3% ВВП у 1990 до 0,6% у 1998, катастрофічне руйнувався науковий потенціал держави. В 1996 на одного громадянина України припадало майже 9 дол. витрат на науку, що у 50-100 разів менше, ніж у розвинутих країнах. Все це ослаблює економічну безпеку країни, її економічну незалежність. Енергетична незалежність передбачає здатність країни проводити самостійні наукові дослідження, насамперед з проблем ядерної та термоядерної енергії, й використовувати отримані результати у будівництві атомних електростанцій, а також наявність ядерного палива і вміння його збагачувати тощо. Слабкою ланкою України у цій сфері є відсутність на її території заводів для збагачення урану, найновіших ядерних та термоядерних реакторів, неспроможність будувати найсучасніші типи атомних електростанцій інформаційна незалежність означає наявність у державі найновіших комп'ютерів, сучасних інтегрованих систем зв'язку, що об'єднують усі технічні види комунікацій (телефон, телебачення, супутниковий зв'язок, телекс, телефакс та ін.). За відсутності їх Україна ризикує перетворитися на інформаційну колонію найрозвинутіших країн світу. Найнебезпечнішими для держави є відставання у формуванні працівника якісно нового типу, наукова та інформаційна залежність. З погляду продуктивних сил ті країни, які перебувають на передових позиціях у світі за ступенем розвитку цих елементів, стали на шлях інтенсивної економіки, в якій переважатиме виробництво та споживання не матеріальних благ, а інформаційних цінностей, духовних благ, використання інформаційних ресурсів. У процесі виробництва зростає інформатизація праці, посилюється процес децентралізації інформаційних засобів (терміналів, комп'ютерів тощо) техніки, здійснюється електронна автоматизація науково-технічної творчості. Матеріальною основою такої економіки стає виробництво інформаційного устаткування та електронної (масове виробництво і використання комп'ютерів, машинних банків, мікропроцесорів тощо) техніки, телекомунікаційної, побутової електроніки. Незалежність у формуванні й розвитку техніко-економічних відносин означає право всіх суб'єктів підприємницької діяльності обирати партнерів для виробництва комплектуючих виробів, здійснювати подетальну й поопераційну спеціалізацію, формувати раціональну структуру господарських зв'язків між підприємствами, міжгалузеву структуру тощо. Такої можливості Україна в складі колишнього СРСР не мала, оскільки зв'язки між підприємствами встановлювалися у централізованому порядку, нерідко без урахування економічних критеріїв для штучного прив'язування її народного господарства до народногосподарського комплексу СРСР. Внаслідок цього в Україні не існувало завершеного технологічного циклу на 80% загального обсягу виробництва продукції. Після розпаду СРСР була розірвана значна кількість як нераціональних, так і раціональних господарських зв'язків, що заподіяло економіці України (як і економіці інших держав) значних збитків (щорічно вони перевищують 10 млрд. дол.). Тепер суб'єкти господарської діяльності України мають право формувати техніко-економічні зв'язки, але через відсталість вітчизняних підприємств рідко можуть вступати у відносини кооперації, спеціалізації тощо з підприємствами розвинутих країн світу. Крім того, закритий тип економіки в колишньому СРСР призвів до значного відставання України в галузі міжнародного поділу праці. Без вирішення цих проблем вона стане периферією світового господарства. Єдність продуктивних сил і техніко-економічних відносин утворює технологічний спосіб виробництва. Якщо в розвинутих країнах світу формується технологічний спосіб виробництва, заснований на автоматизованій праці, то в Україні він базується здебільшого на ручній та машинній праці. Так, до 40% працездатного населення держави зайнято ручною працею, значна частка – машинною працею (але з відсталим рівнем машин) і лише невелика кількість – автоматизованою працею (початкові етапи такої автоматизації). Незалежність у формуванні та розвитку власності передбачає насамперед зосередження усієї власності (на засоби виробництва, робочу силу, інтелектуальну власність, цінні папери тощо) в руках національних суб'єктів – держави, трудових колективів, підприємств, індивідів, можливість змінювати кількісну структуру власності (співвідношення між фондом нагромадження і фондом споживання, групою «А» і групою «Б» тощо), що відображає кількісний аспект власності як економічної категорії. Оскільки її теоретичним вираженням є сукупність економічних категорій (гроші, вартість, ціна, зарплата, прибуток та ін.), то незалежність у формуванні й розвитку власності в якісному аспекті означає можливість держави та інших суб'єктів самостійно проводити грошово-кредитну, фінансову, соціальну політику, встановлювати й регулювати заробітну плату, розподіляти прибуток тощо. Найбільшою загрозою економічній безпеці України у цій сфері є лібералізація цін на внутрішньому ринку, на експорт товарів, відмова від валютного регулювання (вільного й нерегульованого обміну валют). Адже лібералізація цін та імпорту значно пригнічує й без того слабку конкурентоспроможність вітчизняних товарів, що в умовах практичної відсутності ефективних протекціоністських заходів з боку держави призведе до перетворення України на сировинний додаток, дешевий ринок робочої сили, на периферію світового господарства. Незалежність у формуванні й розвитку господарського механізму означає право держави розвивати власну модель господарювання, оптимально поєднувати ринкові важелі управління економікою з державним регулюванням. Досвід розвинутих країн світу свідчить, що ядром господарського механізму в сучасних умовах є державне регулювання. Таким чином безпеці України у цій сфері загрожує, по-перше, некомпетентність рішень в їх орієнтації на переважно ринкові важелі управління економікою, думка багатьох економістів про доцільність впровадження ліберально-монетаристської моделі управління народним господарством, по-друге, політика та дії міжнародних фінансових організацій. Першим кроком до вирішення проблеми формування й розвитку господарського механізму є розробка науково обґрунтованої програми соціально-економічного розвитку України, в якій буде враховано й критично переосмислено досвід країн світу щодо трансформації економічних систем, а також історичні традиції розвитку українського суспільства, менталітет народу. За час державної незалежності України було розроблено більш як10 програм виходу економіки з глибокої кризи. Переважна більшість цих програм зорієнтована на пріоритет ринкових важелів управління народним господарством. Вони засвідчили недостатню теоретико-методологічну підготовку авторів цих програм, їх соціальну орієнтацію на форми власності й господарювання, які в розвинутих країнах світу не є найефективнішими. Найадекватнішою моделлю соціально-економічного розвитку України могла б стати модель народної економіки. Загалом держава повинна прогнозувати можливість появи зовнішніх загроз (дій з боку інших держав, які загрожують національним інтересам) та внутрішніх (дій з боку окремих соціальних вереї в чи груп не в інтересах народу) з метою стабільного та динамічного розвитку народного господарства і своєчасно запобігати їм.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.