Кадрова економічна незалежність

Кадрова економічна незалежність – наявність у країні необхідної кількості працівників з високим інтелектуальним, загальноосвітнім, кваліфікаційним та організаційним потенціалом, здорової частини переважної більшості населення, які працюють у народному господарстві, збільшують національне багатство. Кадрову незалежність мають більшість розвинутих країн світу. Зворотним боком кадрової незалежності є загроза поступової втрати економічного суверенітету держави внаслідок зростаючого відставання від розвинутих країн світу у сфері освіти, формування новітніх рис людини-працівника, масового відпливу за кордон наукових працівників.

Основні параметри кадрової незалежності зумовлені сутністю людини, яка визначається насамперед єдністю її біологічної га соціальної сторін. У першому випадку людина є природною істотою, наділеною природними силами (нервами, мускулами, органами чуттів тощо). Тому для праці необхідне відтворення індивіда як біологічного явища – його фізичного, психічного та емоційного здоров'я.

В Україні у 90-х XX ст. над генофондом нації нависла загроза смертність перевищувала народжуваність (за 1991-99 в країні померло на 2,3 млн. осіб більше, ніж народилося, вона посідає перше місце в Європі за рівнем смертності й останнє – за рівнем народжуваності, перше місце у світі за рівнем смертності працездатного населення), лише третина школярів була здорова, у 60-70% працівників народного господарства виявлено різні хронічні захворювання та функціональні порушення нервової системи і внутрішніх органів, половина юнаків призовного віку мали тяжкі захворювання, майже чверть населення хворіла на інфекційні хвороби. Якщо цим негативним явищам не запобігти, то у 2026 Україна, за прогнозами науковців, буде країною з 40-мільйонним населенням, а критичний стан здоров'я населення ставить під сумнів можливість розбудови могутньої держави і є значною, постійно зростаючою економічною небезпекою для майбутнього українського народу. Найважливіша причина такого стану – тотальне зубожіння населення в 90-х, зокрема зниження калорійності харчування з 3,5 тис. калорій у 1989 до 2,5 тис. у 1998, значний дефіцит білків (понад 40%) і вітамінів (50-60%). Ці явища посилюють відчуженість переважної частини населення від національного багатства, а тому загрожують економічному суверенітету. В другому випадку людина виступає як сукупність суспільних відносин, зокрема економічних, соціальних, правових, духовних, національних, культурних тощо.

У сфері економічних відносин йдеться насамперед про формування працівника нового типу, з одного боку, і людини-власника – з іншого. Найважливішими рисами працівника нового типу в умовах НТР є розвиток його творчих здібностей, професійних властивостей і навичок, економічного мислення, рівня підготовки до організаційної й управлінської діяльності, психофізичних якостей (цілеспрямованість тощо). Водночас значній частині працівників народного господарства України властива безініціативність, недостатній професіоналізм, відсутність належної самодисципліни, техніко-технологічної культури тощо. Більше того, у 90-ті XX ст., зокрема внаслідок масового безробіття і низької заробітної плати, ці негативні риси людини-працівника значно посилилися, що поглиблює нестабільність економічної системи. Відставання України від багатьох розвинутих країн у цій сфері й навіть наростаючий розрив – вагомий фактор зниження її економічної безпеки. Синтезуючим показником розвитку людини-працівника є рівень її освіти (загальноосвітній та освітній потенціал вищої школи), за якими Україна істотно відстає від розвинутих країн світу. За кількістю спеціалістів з вищою освітою в розрахунку на 10 тис. жителів вона посідає одне з останніх місць у СНД, а за темпами зростання населення з вищою освітою – останнє місце в Європі. Тому Україна значно відстає й за рівнем професійно-кваліфікаційної підготовки. Виходячи з цього, у разі закупівлі ліцензій на нові технологи, виробів та матеріалів (як одного із засобів подолання техніко-технологічної залежності) необхідно водночас готувати науково-технічну інтелігенцію за кордоном (або запрошувати для цього західних спеціалістів). Але високий рівень освіти і кваліфікації працівників ще не забезпечує належного рівня кадрової незалежності. Важливо при цьому, щоб ці кадри були віддані ідеї служіння народові, домагалися втілення на практиці його інтересів. Особливо важлива роль у цьому процесі належить вищим посадовим особам, які здійснюють економічну політику держави. Кадри високої кваліфікації можуть заподіювати економічних втрат народному господарству і в тому разі, коли використовують незаконні методи власного збагачення, прагнуть привласнити максимальні прибутки (незважаючи на те, якої шкоди заподіюють своїми діями навколишньому середовищу, добробуту інших людей) тощо.

На рівень кадрової безпеки, зокрема на розвиток індивіда як біологічного явища, помітно впливає ступінь екологічної безпеки. У межах технологічного способу виробництва з кадровою безпекою тісно пов'язана продовольча безпека. Це зумовлено тим, що для розширеного відтворення людини-працівника необхідно забезпечити населення країни якісними продуктами харчування, а також виробити необхідну кількість сировини для харчової промисловості. Найважливіше значення для забезпечення продовольчої безпеки має виробництво необхідної кількості зерна. Світова практика довела, що на душу населення потрібно виробляти 1 т зерна. В Україні у 1990-98 це виробництво скоротилося з 51 до 23 млн. т і становило на душу населення в 1998 75% від рівня 1940. У попередні роки в Україні виробляли 30% продуктів харчової промисловості колишнього СРСР, у т. ч. 60% цукру (до 1990 Україна посідала перше місце в світі), 35% олії та інших продуктів. Порівняно з 1990 виробництво м'яса і ковбасних виробів у 1997 скоротилося на 82%, масла тваринного – на 71%, яєць – на 51%. Значною мірою це пояснюється руйнуванням технологічного способу виробництва. Так, у 1995 тракторний парк поповнився лише на 1,5%, автомобільний – на 0,5% від рівня технологічної потреби 1996, що свідчить про технічну деградацію аграрного сектора. Іншою стороною кадрової незалежності відставання України від розвинутих країн світу у формуванні людини-власника, яка має декілька найважливіших форм економічної реалізації. По-перше, вона є власником робочої сили і повинна за її використання підприємцем отримувати грошовий еквівалент у формі заробітної плати. З наближенням цін на споживчі товари та комунальні послуги до світових критерієм оплати праці повинні стати ціни в розвинутих країнах світу з урахуванням рівня продуктивності та інтенсивності праці. У США ставку мінімальної заробітної плати збільшено з 4,85 до 5,15 дол. за годину. Мінімальна заробітна плата в Україні у 1998 становила 65 грн. і дорівнювала приблизно 20% межі малозабезпеченості. В жовтні 1998 Верховна Рада встановила мінімальну заробітну плату в сумі 148 грн., а межу малозабезпеченості в сумі 118,6 грн., проте ці рішення не були виконані. У США в 1996 мінімальна заробітна плата майже відповідала межі малозабезпеченості, яка становила приблизно 14 тис. дол. для типової сім'ї з 4 осіб. Загалом мінімальні ставки в розвинутих країнах світу становлять у середньому від 55 до 70% від рівня середньої заробітної плати. Таким чином, мінімальний рівень заробітної плати в Україні у доларовому еквіваленті був більш як у 100 разів нижчий від мінімальної зарплати американського працівника в другій половині 90-х. Таке відставання в десятки разів перевищує відставання України від США за рівнем продуктивності та інтенсивності праці й свідчить про часткову і незначну реалізацію в Україні власності на робочу силу. Внаслідок цього відбувається масова міграція найбільш мобільної, переважно висококваліфікованої робочої сили за кордон (у 1992-99 – майже 7 млн. осіб) іншою невід'ємною стороною вартості, а отже, й власності на робочу силу в сучасних умовах є соціальні витрати держави, які забезпечують колективне відтворення цього товару за участю держави їх джерело – податки на заробітну плату та внески найманих працівників до фонду соціального страхування. Вилучаючи таким чином приблизно третину заробітної плати, держава в розвинутих країнах світу значною мірою повертає її у вигляді витрат на освіту, охорону здоров'я, перекваліфікацію, виплат пенсій, допомоги безробітним тощо. У США такі витрати лише з Федерального бюджету становили у 1995 майже 1,4 трлн. дол., а в розрахунку на одного працівника – приблизно 5440 дол. на рік. В Україні у 1997 соціальні витрати становили майже 3,8 млрд. грн. (приблизно 211 грн. на одного працівника). Таким чином, відставання України за показником обсягу соціальних витрат на одного працездатного в доларовому еквіваленті становило приблизно таку ж величину, як у виплаті мінімальної заробітної плати. Це також свідчить про часткову і незначну реалізацію цієї сторони власності на робочу силу. Приблизно таке ж відставання наявне при виплаті на підприємствах найманим працівникам тієї частини вартості робочої сили, яка безпосередньо не пов'язана з процесом праці (оплата відпусток тощо). Отже, всі три сторони (аспекти) власності на робочу силу найманого працівника не набули в Україні адекватної економічної реалізації. Внаслідок цього відбувається масовий відплив з держави найважливішої форми національного багатства, основної продуктивної сили, що негативно впливає і впливатиме в майбутньому на розвиток усієї економічної системи, значно послаблює економічний (у т.ч. науково технічний) потенціал країни, інтелект нації, а отже, й економічний суверенітет країни. Отримані ними під час праці за кордоном кошти лише частково компенсують втрати народного господарства від масової міграції робочої сили. За цих умов необхідно у 1,5-2 рази підвищити реальну заробітну плату. Це не призведе до автоматичного підвищення цін у 2 рази через низьку частку заробітної плати в структурі собівартості (в багатьох галузях виробництва вона зменшилася до 5-7%). Виходячи з цього, зростання цін при подвоєнні зарплати становитиме приблизно 30%. Навіть якщо воно буде більшим, виникне інфляція попиту, яка за підвищення удвічі заробітної плати значно посилить платоспроможний попит населення, а отже, сприятиме реалізації товарів та послуг вітчизняного виробництва, розширить джерело інвестування, податкових надходжень до бюджету, позитивно вплине на послаблення кризи неплатежів тощо.

Наступною сучасною формою економічної реалізації людини власника є поступове подолання соціально-економічного відчуження найманих працівників від засобів виробництва та результатів праці. У розвинутих країнах світу воно частково здійснюється через механізм широкого розповсюдження акцій та привласнення на них суми дивідендів, яка є матеріальною основою формування відчуття співвласника акціонерної компанії. Ця сума повинна становити не менше 7-10% річної заробітної плати. Значно більшою мірою таке відчуження долається на народних підприємствах, які набувають поширення в США, Швеції та деяких інших країнах. У розвинутих країнах світу подолання відчуженості найманих працівників від засобів виробництва і результатів праці стає економічною необхідністю. Воно доповнює процес певного досягнення технологічного поєднання найманих працівників і засобів виробництва, що відбувається в умовах автоматизованого виробництва і долає технологічне відчуження особистих і речових факторів виробництва, властивих технологічному способу виробництва, що базується на машинній праці. Формування людини-власника в Україні також передбачає подолання тотального відчуження працівників від засобів виробництва і створеного продукту. Успішне вирішення цієї проблеми сприяло б формуванню робітника сучасного типу, тобто людини-працівника. Такі процеси мали відбуватися під час здійснення масової приватизації і роздержавлення. Так, на середину жовтня 1998 понад 60 тис. об'єктів змінили форму власності й понад 85% населення отримали сертифікати. Проте в Україні в 90-х відбувалася не народна, а мафіозно-номенклатурна приватизація, здійснювалося суто символічне перетворення працівників на власників (внаслідок отримання приватизаційних сертифікатів), зростали апатія і безвідповідальність народу, його невдоволення, відбувалася заміна однієї форми відчуження трудящих від національного багатства іншою (замість узурпації власності загальносоюзними міністерствами та відомствами п узурпував клас «нових українців»). За даними ООН, Україна посідала в 1997 95-те місце серед країн світу за індексом розвитку (розраховується, виходячи з рівня життя, його тривалості, освіти населення), а в 1994 – 45-те місце. Ще однією формою економічної реалізації людини-власника є її участь в управлінні власністю. Ця форма на рівні мікроекономіки набула певного поширення в розвинутих країнах світу й отримала законодавче підкріплення, втчу конституціях. Так, у ФРН законом підтверджено паритетну участь працівників у наглядових рядах на підприємствах, де зайнято понад 1000 працівників. Ці ради призначають представників найманої праці у правління акціонерних товариств, здійснюють контроль за діяльністю рад працівників, мають право ухвалювати або відхиляти рішення менеджерів вищої ланки щодо розподілу прибутків, обсягу інвестицій тощо. У законодавстві України такі права ні найманих працівників, ні профспілок не закріплені. Таким чином, жодна з форм економічної реалізації людини-власника в Україні не відповідає аналогічним формам у розвинутих країнах світу, а отже, закономірностям еволюції технологічного способу виробництва. Оскільки його вдосконалення в Україні здійснюватиметься упродовж кількох десятиліть здебільшого на основі машинної праці, то це спричинятиме посилення техніко-економічного (або технологічного) відчуження найманих працівників від засобів виробництва. У разі народної приватизації та роздержавлення цей вид відчуження значною мірою був би послаблений соціально-економічною єдністю особистих і речових факторів виробництва. Проте наявність тотального відчуження працівників від засобів виробництва означає органічне поєднання двох видів відчуження, внаслідок якого виникає нова протидіюча сила соціально-економічному прогресу, новий синергічний ефект поглиблення економічної кризи. Тому реформи, які повинні сприяти підвищенню життєвого рівня більшості населення, погіршують його, призводять до масового зубожіння народу. За цих умов значною мірою знижується дух та енергійність нації, втрачається воля до відстоювання державного, в т. ч. економічного, суверенітету. А це загрожує економічній та національній безпеці держави. Щоб усунути кадрову незалежність, слід, крім перелічених заходів, радикально змінити спрямованість роздержавлення і приватизації. Для цього необхідно, по перше, виділити несимволічну, а реальну частку державного майна у власність кожної людини. Вона повинна бути такою, щоб за умов виходу економіки з кризи й отримання акціонерними підприємствами нормальної норми прибутку кожний працівник-акціонер отримував дивіденди у сумі не менше 7-10% від рівня його річної заробітної плати (не в сьогоднішніх розмірах, а з урахуванням вищеназваних вимог щодо реалізації власності найманих працівників на свою робочу силу). Завдяки цьому він значно активізує свою діяльність як працівник, інвестор, споживач, організатор тощо і становитиме основну масу майбутнього середнього класу, який повинен бути сформований в Україні. По-друге, необхідно ретельно перевірити джерела збагачення «нових українців» і в разі порушення ними чинного законодавства, використання незаконних методів збагачення вилучити цю частку. По-третє, усунути можливості пограбування акціонерів довірчими товариствами та іншими фінансовими інститутами. По-четверте, повернути у державну власність підприємства, які погіршили результати господарської діяльності. По-п'яте, встановити парламентський контроль за роботою наймогутніших підприємств. Форми такого контролю впроваджувались у деяких розвинутих країнах світу. По-шосте, встановити контроль державних органів за об'єктами приватизації, процесом приватизації. По-сьоме, не здійснювати роздержавлення і приватизацію стратегічних об'єктів.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.