Зайнятість

Зайнятість – система відносин між найманими працівниками та підприємцями, менеджерами, іншими особами щодо участі населення у трудовій діяльності, в т.ч. навчанні, служби в армії, ведення домашнього господарства, догляду за дітьми та літніми особами.

Зайнятість – це діяльність людей, спрямована на задоволення особистих і суспільних потреб, яка є, як правило, джерелом доходу. Водночас зайнятість населення – виробниче відношення, що виражає залучення робочої сили до сукупної праці суспільства. Для більшості населення зайнятість – головне джерело доходів. Від її характеру та сфери залежать інтереси людини, її соціальний статус і спосіб життя. Рівень зайнятості населення визначається у відсотках як відношення кількості населення, зайнятого в народному господарстві, до трудових ресурсів. В Україні рівень зайнятості населення – до 80% (1998).

Розрізняють загальну (глобальну) та економічну (продуктивну) зайнятість населення.

Загальна зайнятість населення – навчання у загальноосвітніх, спеціальних і вищих навчальних закладах, ведення домашнього господарства і виховання дітей, догляд за хворими, інвалідами та людьми похилого віку, участь у роботі органів державної влади та громадських організацій, служба в збройних силах та ін.

Економічна зайнятість населення – участь працездатного населення у виробництві товарів і послуг. Вона є джерелом доходу у вигляді заробітної плати й підкріплюється робочим місцем. Для зайнятості населення у регульованій ринковій економіці характерні такі емпіричні закономірності взаємозалежність між зростанням продуктивності праці та сталою, високодохідною зайнятістю, інверсійна (обернена) залежність між рівнем інфляції та рівнем безробіття (крива Філліпса).

Форми зайнятості класифікують за соціально-економічним (за формами власності та господарювання, соціальним складом населення) та організаційно-економічним критеріями (тривалість і режим робочого часу, характер зайнятості (постійна чи тимчасова, повна або часткова, основна (первинна) і додаткова (вторинна). У державах із соціальною ринковою економікою набуває поширення гнучка зайнятість. У країнах ЄС 2/3 робочої сили охоплено традиційною, 1/3 – гнучкою зайнятістю.

Традиційна зайнятість характеризується повним робочим днем, стабільністю праці, регламентуванням робочого часу, гнучка – нестабільністю, відхиленням від нормативного робочого часу, нестандартними умовами праці, високою професійно-кваліфікаційною і територіальною мобільністю працівників, гнучкою оплатою праці. Гнучкі форми зайнятості – тимчасова робота, надомництво, поділ робочого місця між двома і більше працівниками, альтернативний і скорочений робочий тиждень тощо. Деякі з цих форм відносять до часткової, решта – до повної зайнятості. Такі форми діяльності дають підприємцям змогу маневрувати кількістю робочої сили, зберігати висококваліфікованих працівників у фірмі, економити на витратах на робочу силу і забезпечувати ефективність виробництва, а працівникам краще маневрувати робочим і вільним часом, повніше задовольняти соціальні потреби. Але гнучкі форми зайнятості нерідко є вимушеними для працівників і погіршують їх матеріальне та соціальне становище. Зайнятість населення в Україні має свої особливості, породжені колишньою командно-адміністративною системою господарювання, а в 90-х XX ст. – тривалою і гострою кризою в економіці: 1) значні масштаби нерегламентованої (неформальної) зайнятості (т. зв. «дикий» ринок праці) – незафіксована в угодах і неоподатковувана робота, 2) значне приховане безробіття в нових формах (примусові, без оплати відпустки для багатьох осіб, неповний (2-4 дні) робочий тиждень для всього колективу), що рівнозначно примусовій частковій зайнятості. Глибинна причина прихованого безробіття – низька ціна робочої сили. Заробітна плата в Україні та інших пострадянських країнах була в декілька разів меншою, ніж вартість робочої сили. В умовах кризи та гіперінфляції вона катастрофічне зменшилася, і в червні 1994 середня заробітна плата робітників і службовців в Україні становила, за даними профспілок, лише 50% від мінімального споживчого бюджету. За такої дешевизни робочої сили можна тримати її надлишок на підприємствах і в організаціях. Цьому сприяє і державна політика підтримки держсектора (кредити, дотації). Поступово у сфері зайнятості діятимуть загальні риси та закономірності, властиві соціально-ринковій економіці. Політика України в цій сфері повинна бути спрямована на те, щоб перетворити державну модель повної зайнятості на ефективну, вільно обрану і повну зайнятість, що відповідає вимогам Конвенції МОП 168 (ст. 7). У здійсненні політики зайнятості держава повинна керуватися такими принципами добровільність праці, забезпечення рівних можливостей усім громадянам у вільному виборі виду діяльності, узгодження інтересів і співробітництво підприємців, профспілок, держави тощо, втілених у Законі України «Про зайнятість населення».

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.