Класична теорія зайнятості

Класична теорія зайнятості – одне з перших пояснень безробіття з позицій вільної ринкової економіки. Започаткована класиками політичної економії – А. Смітом і Д. Рікардо, розвитку набула у працях їх послідовників, зокрема Ж.-Б. Сея, й була провідною впродовж XIX ст. У найзавершенішому вигляді класична теорія зайнятості постає у неокласика А. Пігу. Класики не надавали великого значення теорії зайнятості, оскільки не вбачали у безробітті серйозної економічної проблеми. Вони розглядали ринок праці нарівні з іншими ринками, де діють стихійний попит і пропозиція, автоматично встановлюється рівновага.

Головна ідея класичної теорії зайнятості зводиться до того, що:

• причина безробіття – надто висока заробітна плата,
• безробіття має тимчасовий характер і швидко усувається дією ринкових механізмів (спрацьовує «невидима рука» Сміта),
• тривале безробіття – наслідок втручання в ринкові процеси передусім держави та профспілок.

Основні шляхи подолання безробіття – зниження заробітної плати, що автоматично підвищить зайнятість існуюче безробіття є добровільним. Воно – наслідок вільного вибору працівника між низькою заробітною платою і безробіттям. Втрачає роботу лише той, хто не погоджується зі зниженням реальної заробітної плати і вважає свою працю невигідною. Виходячи з цього, економісти-класики не вбачали потреби у спеціальній економічній політиці щодо підтримки зайнятості. Заробітна плата має бути гнучкою, а не стабільною, тобто чутливо реагувати на зміни у співвідношенні попиту і пропозиції на ринку праці.

Основні положення класичної теорії зайнятості, розроблені Пігу, зводяться до того, що:

• кількість працюючих перебуває в обернено пропорційній залежності від рівня заробітної плати, тобто чим нижча заробітна плата, тим вища зайнятість,
• до Першої світової війни існувала майже повна зайнятість саме завдяки вільній конкуренції між працівниками,
• посилення профспілок і широке запровадження системи державного страхування від безробіття у повоєнний період зробили заробітну плату негнучкою,
• для досягнення повної зайнятості необхідно знижувати заробітну плату.

Отже, за Пігу, безробіття є наслідком надмірних вимог робітників, надвисокої (вище від рівноважної) заробітної плати. В умовах масового безробіття в 30-х XX ст. на Заході неспроможність класичної теорії зайнятості стала очевидною. Знай обґрунтованішою критикою її виступив Дж Кейнс. Він довів нереальність абсолютної гнучкості заробітної плати. Адже спроби підприємців знизити й спричиняють опір працюючих Кейнс вважав, що доцільніше виходити з факту ригідності (незмінності) заробітної плати. Держава повинна боротися з безробіттям за допомогою експансіоністської фінансової політики.

Наприкінці XX ст. класична теорія зайнятості втратила своє значення, хоч п окремі аргументи використовувалися економістами і політиками переважно консервативного напряму.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.