Капіталотворча теорія кредиту

Капіталотворча теорія кредиту – теорія, згідно з якою кредит створює капітал і є основним рушієм капіталістичного відтворення. Засновник капіталотворчої теорії кредиту – шотландський фінансист Дж. Ло, який вважав, що за допомогою кредиту можна збільшити національне багатство, випускаючи в обіг кредитні гроші. Тому він вбачав у банках засіб необмеженого зростання національного багатства. У середині XIX ст. англійський економіст Г.-Д. Маклеод у праці «Теорія і практика банківської справи» стверджував, що банки створюють кредит і таким чином створюють капітал і багатство, з огляду на це, він називав банки «фабрикою кредиту». У XVIII-XX ст. капіталотворча теорія кредиту не набула поширення, оскільки більшість економістів були прихильниками натуралістичної теорії кредиту. У XX ст. ця теорія стала однією з провідних теорій кредиту. Цьому сприяли розвиток кредитної системи, зрощування промислового та банківського капіталів. Перетворення їх із скромних посередників на могутніх монополістів створило умови для розвитку кредитної експансії.

Головними представниками капіталотворчої теорії кредиту у XX ст. були німецький банкір А. Ган та австрійський учений Й. Шумпетер. У праці «Народногосподарська теорія банківського кредиту» Ган стверджував, що банки можуть безмежно створювати кредит за допомогою депозитно-чекової емісії, інфляції й рекомендував використовувати кредитну політику для підтримання високої економічної кон'юнктури. Розглядаючи співвідношення між пасивними та активними операціями банків, він намагався довести, що активні операції є первинними щодо пасивних. Капіталотворчий механізм Ган вбачав у тому, що банки відкривають поточні рахунки своїм позикодавцям, фіксуючи на них надані позики. На його думку, пасивні операції банків є не що інше, як рефлекс наданого їм раніше кредиту. Новостворена за допомогою кредиту додаткова купівельна сила спричиняє інфляційне зростання товарних цін, попит на кредит, який задовольняють банки. Нові гроші прямо або через тих, хто отримує заробітну плату, потрапляють на ринок, що призводить до нового підвищення цін. Оскільки ці кошти отримують функціонуючі капіталісти, це, на думку Гана призводить до розширення капіталістичного виробництва. Ган у 20-х XX ст. виходив з моделі економіки з розвинутою системою кредиту та безготівковими розрахунками. У 60-х він відійшов від концепції лише кредитного безгрошового господарства (оскільки застосування капіталотворчої теорії кредиту на практиці мало негативні наслідки) і розглядав економіку як господарство, що заощаджує готівкові гроші. Гана звинувачували в тому, що теорія кредитної експансії сприяла гіперінфляції в Німеччині у 20-х. Тому він переглянув багато положень капіталотворчої теорії кредиту, зокрема став розглядати кредитну експансію як суттєву, але не єдину умову руху капіталістичного циклу та підтримання високої економічної кон'юнктури. Запропоновані ним зміни стосувалися лише рекомендованих методів кредитної політики замість постійної кредитної експансії пропонувалося періодичне обмеження кредиту Шумпетер у праці «Теорія господарського розвитку» визначає кредит як платіжні засоби, що використовуються для створення нових матеріальних благ, розширення виробництва, і доходить висновку, що банки створюють кредит і капітал. На його думку, кредит – це створення купівельної сили з метою надання її підприємцю. Надаючи банкам можливість безмежно створювати кредит, Ган та Шумпетер вбачали у кредитній експансії фактор безкризового економічного зростання та процвітання капіталізму. Практичні рекомендації сучасних капіталотворчих теорій кредиту зводяться до необхідності періодичного використання кредиту для стримування інфляції, скорочення інвестицій з метою зменшення «перегрівання» економічної кон'юнктури. Капіталотворча теорія кредиту має певні недоліки. Так, оцінюючи взаємозв'язок капіталістичного циклу і кредиту, вона виходить з первинності обігу і вторинності виробництва, звідси — головні причини криз вбачає саме у сфері обігу. Сумнівним є ототожнення грошей з кредитом, а грошей і кредиту – з багатством з огляду на те, що кредит є формою руху позичкового капіталу, а багатство характеризує сукупність матеріальних благ, а не боргових зобов'язань. Не може бути однозначно прийнятним і положення, що активні операції банків є первинними щодо пасивних. Це певною мірою стосується також розуміння характеристики банку як «фабрики кредиту», що може необмежене забезпечувати господарство кредитами і здійснювати регулюючий вплив на розвиток економіки обмежуючи кризи та безробіття. Ця теорія не бере до уваги, що обсяги кредиту визначаються не можливостями банку, а можливостями вивільнення грошових коштів у господарській діяльності та їх спрямування до банків. В сучасних умовах розвитку регульованої ринкової економіки на Заході капіталотворча теорія кредиту поступилася місцем теоріям грошово-кредитного регулювання економіки, які побудовані на капіталотворчої теорії кредиту, але не виходять з анти-циклічної політики, тобто з регулюючих заходів у всіх фазах циклу, що передбачає не лише експансіоністські а й рестрикційні заходи.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.