Державно-монополістичний капітал

Державно-монополістичний капітал – поєднання і зрощування державного капіталу з монополістичним, у процесі якого на монополістичному ступені вищої стадії капіталізму відбувається їх діалектична взаємодія (взаємообумовленість, взаємопроникнення, взаємозаперечення) і формується та розвивається якісно нова форма капіталу в інтересах насамперед державно-фінансової олігархії.

Причини виникнення та розвитку державно-монополістичного капіталу – процес переростання продуктивними силами меж монополістичної (в т.ч. колективної монополістичної – олігополістичної) власності, перехід суперечності між цими сторонами суспільного способу виробництва в конфлікт, дія законів концентрації та монополізації виробництва, одержавлення економіки та ін.

Становлення державно-монополістичного капіталізму почалося в розвинутих країнах світу ще до Першої світової війни, завершилося на початку 50-х XX ст. Персоніфікаторами його є вищі чиновники державного апарату й вищі менеджери державних підприємств, установ і а організацій, з одного боку, представники фінансової олігархії – з іншого.

Державно-монополістичний капітал – найважливіша підсистема соціально-економічної форми розвитку державно-корпоративного капіталізму (ДКК). Іншими підпорядкованими підсистемами ДКК є індивідуальна та акціонерна капіталістична власність немонополістичного типу. Ці підпорядковані державно-монополістичному капіталу форми власності (а отже, й форми капіталу) формують разом з найважливішою підсистемою (держано-монополістичного капіталу) соціально-економічну форму розвитку могутньої сили капіталізму, з якою поєднується і зрощується могутня сила (передусім економічна) держави.

Державно-монополістичний капітал відкриває ширший простір для розвитку всієї системи продуктивних сил, у т.ч. кожного з її елементів (людини, засобів і предметів праці, науки, використовуваних людьми сил природи, форм і методів організації виробництва, а з середини 70-х XX ст. – також інформації). Державно-монополістичний капітал розвивається і функціонує в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні), внаслідок чого він перетворюється на домінуючу підсистему виробничих відносин капіталізму на вищій стадії його еволюції. Державно-монополістичний капітал розвивається насамперед в інтересах державно-фінансової олігархи, тому сприяє повнішому задоволенню потреб основної продуктивної сили – людини (за капіталізму – найманих працівників) лише опосередковано, тією мірою, якою це потрібно для реалізації основної мети панівного класу. Ширші можливості в розвитку основної продуктивної сили виявляються у значних витратах держави на освіту (в розвинутих країнах світу у вищих навчальних закладах навчаються до 80% випускників середньої школи), у зростанні частки чоловіків віком 25 і більше років з вищою освітою з 10% в 1960 до 26% в 1995, а жінок – відповідно з 6% до 20%, у збільшенні витрат держави та великих компаній на підвищення кваліфікації робочої сили, поліпшення здоров'я працівників, охорону навколишнього середовища тощо. Водночас про опосередкований інтерес державно-монополістичного капіталу до розвитку основної продуктивної сили свідчить те, що 20% дорослого населення (майже 23 млн.).

США функціонально неписьменні, а понад 45% перебувають на межі неписьменності, що 25% підлітків відсіюються зі старших класів (у Японії – 2%), серед семи наймогутніших країн світу у США найвища дитяча смертність і найменша тривалість життя, понад 35 млн. американців не мають медичного страхування в будь-якій формі.

Суперечливим є вплив державно-монополістичного капіталу на інші елементи продуктивних сил. Так, після Другої світової війни США витрачали на розвиток науки, в т. ч. НДДКР, найбільшу частку державного бюджету (у відсотках до ВВП) і були одноосібним лідером науково-технічного прогресу. В 1965 ця частка становила в США 2,9%, у Франції – 2, в ФРН – 1,7, в Японії – 1,7%. У наступний період витрати цих країн на розвиток науки значно вирівнялися, а без урахування військових НДДКР навіть зросли. Частка витрат на НДДКР у другій половині 90-х становила у США 2,7% ВВП (а без відповідних асигнувань на військові наукові цілі – 2,0%), в Японії – відповідно 2,8 і 2,7%, у ФРН – 2,6 і 2,4%, у Франції – 2,4 і 1,9%. Тому, займаючи передові позиції в розвитку аерокосмічної техніки, ядерної енергетики, біотехнологій, телекомунікацій, розробки новітніх суперкомп'ютерів, США відстають у розвитку інфраструктури, автомобільної та сталеливарної промисловості, виробництва кольорових телевізорів (у 1970 компанії США виробляли 90% кольорових телевізорів, що продавалися на внутрішньому ринку, а на початку 90-х – лише 10%), механічних верстатів, побутової електроніки та інших галузей. Кількісно процес поєднання і зрощування державного та монополістичного капіталу в розвитку науки виявляється в тому, що з понад 170 млрд. дол., витрачених у США на розвиток науки в 1995, 36% профінансувала безпосередньо держава, корпорації – майже 60%, навчальні заклади приблизно 5%. Водночас переважну частку наукових досліджень і розробок (понад 80%) було виконано в недержавних науково-дослідницьких центрах. Крім того, отримувані в державних центрах патенти і ліцензії, як правило, безплатно передаються передусім великим компаніям іншими елементами матеріально-речового змісту формування й розвитку державно-монополістичного капіталу у сфері безпосереднього виробництва є процес будівництва змішаних підприємств акціонерного типу, державне інвестування новітніх науко- та капіталомістких галузей промисловості, відсталих регіонів, виробництва ядерної енергії тощо. Теоретичне вираження цих процесів – наповнення економічних понять і категорій, які виражали розвиток продуктивних сил індивідуального та монополістичного капіталів, державно-монополістичним змістом. До таких категорій відносять постійний і змінний капітали, робочий час, необхідний і додатковий продукт, процес праці та ін. З урахуванням цього доцільно вживати категорії державно-монополістичний постійний капітал, державно-монополістичний змінний капітал, державно-монополістичний товар та ін. Водночас для адекватного теоретичного вираження державно-монополістичного капіталу у сфері безпосереднього виробництва необхідно запроваджувати в науковий обіг принципово нові категорії державно-монополістичне регулювання економіки, державно-монополістична планомірність, державно-монополістична олігархія та ін.

Новими економічними законами, що відображають найглибшу сутність цих процесів, є закон зрощування монополістичного і державного капіталів, закон заперечення державним капіталом монополістичного капіталу. В межах державно-монополістичного капіталу розвиток державного та монополістичного капіталів, незважаючи на їх зрощування, здійснюється відносно самостійно. Це зумовлено дією законів монополізації та одержавлення економіки, діалектичним характером взаємодії двох форм капіталу в процесі їх зрощування, посиленням ролі загальнонаціональних інтересів в еволюції економічної системи, організованістю осіб найманої праці та іншими чинниками. Навіть у США, де найменш розвинута державна власність на засоби виробництва і державне підприємництво, державі належить головне державне підприємство з виробництва й розподілу державної електроенергії – АДТ (створене для спорудження гребель та гідроелектростанцій, поліпшення умов навігації на річці Тенессі та інших цілей), місцеві транспортні системи, ядерні АЕС.

Діалектична взаємодія монополістичного та державного капіталів в процесі виробництва в окремих розвинутих країнах Західної Європи (Франції, Австрії та ін.) виявляється, зокрема, у тому, що краще організовані працівники в державному секторі першими домагаються скорочення тривалості робочого дня, збільшення оплачуваних відпусток, зниження інтенсивності праці, а відтак вони поширюються і на найманих працівників монополізованих підприємств.

Персоніфікатором державно-монополістичного капіталу у сфері безпосереднього виробництва є здебільшого менеджери вищої та частково середньої ланок, які здійснюють контроль за процесом найманої праці економічними, правовими та адміністративними важелями, а з боку найманих працівників – профспілкові організації. Правове вираження трудових відносин у цій сфері – укладення колективних договорів. Водночас у розвинутих країнах світу відбувається процес часткової соціалізації управлінських відносин, що виявляється в посиленні гуманістичних тенденцій у менеджменті (врахуванні зростаючих потреб осіб найманої праці у формі впровадження автономних бригад, залучення працівників до управління виробництвом у великих компаніях, особливо в Німеччині), в орієнтації на людину, її сучасні якості та риси, цінності та ін.

Реалізації основної мети державно-монополістичного капіталу – виробництву більшої додаткової вартості та привласненню державно-монополістичного прибутку – сприяють відповідні техніко-економічні відносини (спеціалізації, кооперування, обміну діяльністю між державними та монополістичними підприємствами тощо), організаційно-економічні відносини (менеджмент, маркетинг та ін.), адекватніший господарський механізм (порівняно з монополістичним ступенем вищої стадії капіталізму), в якому раціонально поєднуються ринкові важелі саморегулювання економіки з монополістичною організованістю і планомірністю та державним регулюванням економіки. Цьому сприяють, зокрема, складання п'ятирічних планів розвитку народного господарства та комплекс заходів щодо їх виконання (у Франції в 1993-98 уряд намагався реалізувати одинадцятий п'ятирічний план) програмування та прогнозування економіки на довготерміновий період тощо. У сфері обміну процес зрощування двох форм капіталу та формування і розвитку державно-монополістичного капіталу відбувається після викупу монополіями державних, здебільшого рентабельних підприємств за заниженими (демпінговими) цінами та викупу великих базових підприємств, що перебували у власності монополій, за завищеними цінами, встановлення монопольне високих цін на товари і послуги, які купують державні підприємства в монополій, та монопольне низьких цін на товари та послуги, що продаються державними компаніями недержавним монополіям. Оскільки держава є замовником і покупцем значної частини продукції (сума лише федеральних контрактів США щороку становить понад 200 млрд. дол.), то принципово новими категоріями, які відображають розвиток і функціонування державно-монополістичного капіталу у сфері обігу, є державний контракт, гарантований платоспроможний попит, лімітована ціна (за якою держава гарантує виробникам закупівлю певного виду товарів або послуг впродовж певного періоду) ціна субвенціонована (встановлюється на рівні або нижче від собівартості продукції внаслідок надання дотацій виробникам) та ін. Найповніше процес зрощування державного та монополістичного капіталів у цій сфері здійснюється під час укладення військових контрактів. Так, у США майже 20 наймогутніших військово-промислових концернів отримували в другій половині 90-х XX ст. до 70% первинних контрактів. Держава і монополії мають величезні прибутки передусім завдяки експорту на світовий ринок значної кількості зброї (в 1996 частка держави у світовому експорті зброї перевищувала 50%). Водночас низка традиційних для попередніх форм капіталу понять (основний капітал, оборотний капітал, оборот капіталу, кругооборот капіталу тощо) у процесі функціонування змішаних підприємств акціонерного типу (створюються монополіями та державою) наповнюються державно-монополістичним змістом. Певній демократизації процесу зрощування двох форм капіталу у сфері обігу (а опосередковано – і в сфері безпосереднього виробництва) сприяє антимонопольна діяльність держави Зокрема, закон Шермана у США забороняє створювати монополії, які обмежують торгівлю з іншими штатами та державами, а також штучне завищення цін, груповий бойкот, закон Клейтона забороняє обмеження цін, яке призводить до розорення конкурентів, забороняє обіймання посади директора в двох конкуруючих олігополіях тощо. Завдяки цим заходам та антитрестівському законодавству державно-монополістичний капітал певною мірою посилює рушійні сили розвитку економічної системи, що є чинником певного прогресу продуктивних сил, а отже, допомагає частково виконувати роль соціально-економічної форми технологічного способу виробництва. Без цього, а також без державного регулювання економіки проблемним стає існування самого капіталістичного способу виробництва.

У сфері розподілу зрощування монополістичного та державного капіталів здійснюється насамперед у процесі одержавлення національного доходу, який передбачає, з одного боку, вилучення податків з прибутку монополій, а з іншого – виконання державою економічних функцій, здійснення кредитної, інвестиційної, наукової, промислової, амортизаційної політики (в основі яких – певні витрати з державного бюджету), що приносить пряму й опосередковану вигоду державно-фінансовій олігархії. В процесі вилучення податків з прибутку монополій поєднання інтересів фінансової олігархи та вищих чиновників державного апарату (передусім законодавчих органів) виявляється в тому, що союзи підприємців виробляють відповідні законопроекти і лобіюють їх затвердження в парламенті, спираючись на концепції тих економістів, які захищають інтереси крупного капіталу. Так, представник концепції «економіки пропозиції» А. Лаффер у 70-х XX ст. висловив ідею, що зниження податкових ставок на прибуток дасть можливість зберегти і навіть збільшити податкові надходження з прибутків. З огляду на це, адміністрація Р. Рейгана скоротила максимальну ставку податку з прибутку з 46 до 34% уряд М. Тетчер – з 52 до 33%, у Франції – з 50 до 34%. Внаслідок цього, а також зростання індивідуального подохідного податку та податків на соціальне страхування частка податків з прибутків корпорацій у загальній сумі податкових надходжень скоротилась у США та Великобританії до 7%, у Франції – до 3,4%. Найвищі ставки оподаткування прибутку в 1992-96 були у ФРН – приблизно 58% на нерозподілений прибуток та понад 44% на прибуток, що розподілявся на дивіденди. З метою уніфікації податків у країнах ЄС передбачається запровадити мінімальну ставку податку на корпорації в розмірі 30%, максимальну – 40% (у т.ч. місцеві податки на підприємницький дохід).

Податкова система має державно-монополістичний характер і за відсутності високого ступеня прогресивності індивідуального по-дохідного податку. Так, у США ставка оподаткування верхнього прошарку монополістичної буржуазії лише незначною мірою відрізняється від оподаткування шкільних учителів, середнього медперсоналу тощо. Низька прогресія індивідуального подохідного податку і в Україні.

Процес зрощування двох форм капіталу, а отже, значного збігання інтересів державно-фінансової олігархії у сфері розподілу, ще більше посилюється у разі надання численних пільг крупному капіталу. Так, за прискореної амортизації основного капіталу зростає величина амортизаційних витрат, але їх відносять до витрат виробництва і вираховують з оподатковуваного прибутку. Широко практикується надання податкових пільг для стимулювання інвестицій в економіку країни (в Італії у 1994-95 ставки податків на прибутки були знижені на 50%, а в 1996 – для стимулювання інвестицій у відсталих районах країни, у Франції з цієї метою використовують інвестиційний кредит, який передбачає, що у відсталіших регіонах компанії упродовж перших трьох років отримували з 1988 право на скорочення податків з компанії на 22%) для проведення НДДКР (в Іспанії з цією метою податок на компанії скорочується на 20%, в Італії підприємства, створені з квітня 1986 у деяких відсталих регіонах, звільнялися від оподаткування на 10 років). Виходячи передусім з інтересів державно-монополістичного капіталу, відповідні пільги та нижчі (порівняно з монополіями) податкові ставки встановлюються для малого і середнього бізнесу. Надання таких пільг зумовлено також спільними інтересами й потребами класу капіталістів (значенням малих підприємств в економіці країни) і свідчить про процес зрощування могутньої сили держави з могутньою силою капіталізму. Залежно від рівня соціалізації економічних систем окремих розвинутих країн світу деякі податкові пільги можуть надаватися народним підприємствам, кооперативам. Значно меншою мірою опосередковано інтереси державного та монополістичного капіталів поєднуються в разі здійснення державних витрат, зокрема на соціальні цілі. Винятком є держави, які пройшли значний шлях соціалізації економічної системи. Так, у Швеції витрати на соціальне забезпечення становили на початку 90-х XX ст. понад 35% ВВП і були найвищими у світі. Середня величина основної пенси, що виплачується кожному пенсіонеру, – до 3900 дол. на рік, оплачувана сімейна відпустка – 30 днів у розмірі 25-100% основної заробітної плати, допомога у разі безробіття виплачується упродовж 300 днів для працівників молодших 55 років і 450 днів для осіб 55 років і більше, причому величина виплат становить 90% щоденної заробітної плати працівника. Водночас у цій країні найвищий у світі рівень оподаткування (на початку 90-х податки становили майже 53% ВВП). Новими економічними категоріями, які відображають цей процес, є податок на прибуток (наприклад, у США на початку XX ст. такого податку не існувало), бюджетна і податкова системи, трансфертні платежі, соціальні витрати держави, одержавлення національного доходу, держава-кредитор, соціальна політика та ін. Водночас низка традиційних категорій, що відображають сферу розподілу (розподіл засобів виробництва, заробітна плата, прибуток, перерозподіл, державні доходи і витрати, прямі та непрямі податки тощо), наповнюється державно-монополістичним змістом.

У сфері споживання новими категоріями, які опосередковано відображають зрощування державного і монополістичного капіталів, є державне споживання, екологічний захист та ін. У межах державно-монополістичного капіталу відбувається процес поступовою діалектичного заперечення державним капіталом монополістичного (державний капітал, з одного боку, успадковує позитивні риси монополій загалом та монополістичного капіталу зокрема). До таких рис відносять здатність повніше (порівняно з індивідуальним капіталом) розвивати систему продуктивних сил (у т.ч. основну продуктивну силу – передусім людину-працівника і частково людину-власника, науку, зокрема дослідно-конструкторські розробки, використовувати досягнення науково-технічної та інформаційної революції, впроваджувати новітні технологи тощо), техніко-економічні відносини на національному та інтернаціональному рівнях (особливо різні форми спеціалізації та кооперування виробництва), організаційно-економічні відносини (менеджмент, маркетинг та ін.), значно розширювати масштаби організованості та планомірності, тобто послаблювати вади механізму вільної ринкової економіки тощо.

Найповніше процес успадкування державою окремих рис та якостей монополій виявляється в існуванні державних монополій (т.зв. «природних монополій»). Водночас державний капітал розширює, доповнює ці риси, що втілюється у виконуваних державою соціально-економічних функціях, і означає часткове заперечення монополістичного капіталу. Повніше таке заперечення виявляється у поступовому зростанні. Частки одержавленого національного доходу, в переважаючому впливові держави на розвиток основної продуктивної сили (людини), фундаментальних наукових досліджень, у перетворенні державного регулювання на домінуючий елемент господарського механізму, зокрема у впливі держави на послаблення циклічного характеру виробництва та зменшення глибини економічних та екологічних криз, вирішенні певною мірою енергетичної проблеми й подоланні основних вад ринкової економіки. Водночас посилення ролі державного капіталу і державної власності має певні об'єктивні межі, в основі яких – потреби розвитку продуктивних сил, необхідність для цього плюралізму форм власності, наявність контртенденцій у процесі дії закону одержавлення економіки, закони інтернаціоналізації технологічного способу виробництва (зумовлюють посилення ролі інтернаціональних форм капіталу, передусім інтегрованої капіталістичної власності) та інші чинники.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.