Державне регулювання економіки
Державне регулювання економіки – сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного способу виробництва (в т.ч. продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються. Необхідність державного регулювання економіки зумовлена неспроможністю механізму ринкового саморегулювання вирішити низку кардинальних проблем розвитку економічної системи, зумовлених розгортанням НТР, зростанням ролі особистого фактора в економіці тощо, з одного боку, і загостренням суперечностей економічної системи на початку 20-х XX ст., спричинених ринковим регулюванням та пануванням монополістичного капіталу – з іншого. Таке регулювання найповніше здійснюється через бюджетну політику, державні замовлення, закупівлю значної частини продукції, що означає гарантований попит на неї Федеральний уряд США розміщує щороку до 16 млн. замовлень у понад 130 галузях промисловості. Виконанням цих замовлень зайнято майже 20% сукупної робочої сили.
Закупівля державою товарів і послуг військового та невійськового призначення становить до 8%. Переважна частка державних закупівель у США – військові. Так, у 1995 державні закупівлі товарів і послуг військового призначення становили майже 280 млрд. дол., а цивільного – 135 млрд. дол. У країнах Європейського Союзу на початку 90-х на закупівлю товарів і послуг витрачалося майже 18% усіх державних витрат. Державне регулювання економіки також здійснюється через проведення антициклічної, регіональної, інвестиційної, амортизаційної, структурної, грошово-кредитної, фінансово-бюджетної, антиінфляційної, валютної, митної, цінової, соціальної, екологічної та інших форм політики. Найважливіші його напрями (а отже, й встановлення рівноваги національного ринку): 1) регулювання системи продуктивних сил загалом і кожного її елемента зокрема (засобів праці науки та ін.), 2) регулювання відносин економічної власності, в т. ч. окремих форм – акціонерної, державної та ін., 3) регулювання техніко-економічних відносин, у т.ч. процесу концентрації виробництва, його спеціалізації тощо, 4) регулювання організаційно-економічних відносин і передусім менеджменту. Головні форми державного регулювання планування (довго-, середньо- і короткотермінове), програмування (насамперед складання цільових комплексних програм) та прогнозування на національному і наднаціональному рівнях.
Вища форма державного регулювання – національне демократичне економічне планування. Для регулювання цих підсистем використовують такі методи (засоби): 1) економічне регулювання, 2) правове регулювання, 3) адміністративне регулювання. Найважливіше з-поміж них – економічне регулювання, яке поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм політики). Правове регулювання здійснюється внаслідок прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них тощо). Так, у Японії на початку 90-х діяло понад 450 регулюючих законів, з них 220 – у сфері економіки. Адміністративне регулювання передбачає заходи заборони (заборона будівництва підприємств на певних територіях тощо), дозволу (дозвіл державним підприємствам базових галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС). За допомогою адміністративних заходів проводять грошові реформи тощо. Антициклічне регулювання здійснюють за допомогою бюджетної та кредитно-грошової політики. У першому випадку для впливу на платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та податками (за недостатнього попиту збільшують державні капіталовкладення, знижують податки та ін., за надмірного – державні витрати скорочують, а податки збільшують). Стимулювання попиту переважно посилює інфляцію, антиінфляційне регулювання посилює застій. Основним методом боротьби у 50-х – до середини 70-х стало здійснення державою «політики доходів», що передбачала контроль за зростанням заробітної плати й цін. Держава при цьому є «посередником» між працею і капіталом, між монополіями та профспілками при укладанні договорів, проведенні страйків та ін. З приходом до влади у США адміністрації Р. Рейгана урядовий орган, який здійснював контроль за заробітною платою та цінами, було ліквідовано. З середини 70-х почастішали економічні кризи, зросло хронічне безробіття, що послабило позиції працівників. За цих умов такий контроль став обтяжливим для монополій. Адміністративні важелі регулювання були послаблені й відповідно посилені непрямі, опосередковані методи (фінансові і насамперед кредитно-грошова політика). Відповідну роль відіграла податкова реформа 1981-83. Як наслідок – послаблена роль програмування економіки, яке є формою її регулювання за капіталізму і найбільшого розвитку набуло у 50-80-ті у Франції та Голландії. Зокрема, у Франції розроблялися п'яти річні плани, що передбачали систему показників обсягів виробництва, динаміки національного доходу, модернізації промисловості й торгівлі, розвитку інфраструктури, наукових досліджень, підготовки робочої сили, житлового будівництва та ін. Виконання планів держава погнула підтримати конкретними фінансовими програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, наприклад машинобудування, і «згортання» нерентабельних галузей, зокрема видобутку вугілля). За своєю соціально-економічною сутністю державна капіталістична планомірність означає планомірне вилучення прибутків, централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку. Методи капіталістичної планомірності – складання загальнонаціональних планів, програм, пропозицій, промислова політика. Найдосконаліша форма цих програм – прийняття національних загальноекономічних програм терміном на 5 років, які щороку коригуються. Такі програми приймаються в Японії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Австрії; скандинавських країнах, Південній Кореї та ін. Їх розробляють спеціальні державні органи або міністерство економіки та фінансів за участю центрального банку, союзів підприємців. Міністерство економіки розробляє саму програму (формулює цілі, зазначає терміни виконання, відповідальних тощо). Міністерство фінансів розробляє проект фінансування програми. Здійснення капіталістичної планомірності не передбачає комплексності та директивності, тобто вона базується не на встановлених державою обов'язкових нормах, а на орієнтованих показниках і рекомендаціях, що не є обов'язковими для виконання (індикативне планування). Але при цьому держава використовує сукупність важелів (укладання державних контрактів і закупівля певної частини продукції, надання субсидій і субвенцій, податкові пільги тощо), які значною мірою спонукають недержавні компанії та фірми долучатися до виконання макроекономічних національних завдань. Найдосконаліше планування у Франції, де реалізується 10-й п'ятирічний план. В Японії в 1969 було прийнято 10-й річний план (програму) подвоєння економічного потенціалу, а в 80-х – програму модернізації промисловості й транспорту Для 80-х щодо еволюції державно-корпоративного регулювання характерний пошук компромісів між ринковим регулюванням і капіталістичним програмуванням. Один із них – певна лібералізація механізму регулювання, що виявилося в частковій приватизації державної власності на засоби виробництва наданні фінансової автономії державним компаніям, відмові від різних форм цінового контролю, послабленні антитрестівського законодавства, посиленні податкових, кредитних важелів регулювання економіки тощо.
Важливі методи державно-корпоративного регулювання економіки:
- реформи в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і підприємств немонополізованого сектора економіки, або податкове регулювання,
- державне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, або науково-технічна політика,
- амортизаційна політика,
- кредитно-грошова політика,
- структурна політика,
- цінове регулювання.
Об'єкти такого регулювання – економічний цикл, процес нагромадження капіталу, ринок робочої сили, структура народного господарства, НДДКР, грошовий обіг, ціни, умови конкуренції, платіжний баланс, зовнішньоекономічна діяльність, навколишнє середовище. Використання податків як засобу регулювання економіки здійснюється через зниження податкових ставок або їх тимчасового скасування на частину прибутків, які спрямовуються на інвестиції, на проведення НДДКР, створення робочих місць, прискорений розвиток окремих галузей, регіонів, видів корисних копалин тощо, на охорону довкілля та ін. Після Другої світової війни (до 1957) прибутки компаній США до 2,5 тис. дол. оподатковувалися за ставкою 25%, вище цієї суми – за ставкою 48%. Поступово відбувалося скорочення верхньої шкали оподаткування монополій, у 1987-88 фінансовому році максимальна ставка податку на прибуток знизилася до 34%. За значно нижчими ставками оподатковується малий бізнес. В Україні механізму ефективного й раціонального оподаткування у 1991-99 не було створено, податки здебільшого виконували фіскальну функцію. Свідченням цього є те, що в 1997 один податковий інспектор припадав на 8 тис. жителів (у США – на 17 тис.). В Україні у 90-х податкове регулювання було неефективним через надто високі ставки оподаткування, величезну кількість податкових пільг окремим підприємницьким структурам (їх сума в 1998 становила майже 12 млрд. грн.) тощо. Щоб послабити дію тенденції до гальмування корпораціями науково-технічного прогресу й нагромадження капіталу, держава активно стимулює розвиток науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), проводить науково-технічну політику. Так, частка федерального уряду США на початку 90-х у фінансуванні цих витрат становила понад 50%. Держава будує також великі науково-дослідні центри та лабораторії, а відтак передає їх монополіям, створює науко- та капіталомісткі галузі промисловості, фінансує інвестиційні проекти, патенти на ліцензії, урядові замовлення на НДДКР готує наукові кадри. Основні елементи такої політики, що утворюють у сукупності й господарський механізм (механізм здійснення державної науково-технічної політики), – визначення та встановлення пріоритетів науково-технічного розвитку відповідно до головних цілей загальнодержавної стратеги розвитку, прогнозування науково-технічного розвитку. Основні суб'єкти формування га проведення цієї політики – держава (як колективний асоційований капіталіст) і крупний капітал. Наприкінці XX ст. посилився вплив демократичного суспільства (прогресивних науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного розвитку та відвернення або послаблення негативних наслідків НТП. З початку сучасного етапу розгортання НТР (з середини 50 х) у розвинутих країнах відбуваються істотні якісні зрушення у пріоритетах науково-технічного розвитку. Оскільки головною метою загальнодержавної стратеги тут проголошено розвиток наукомістких і високотехнічних галузей (біотехнології, електронно-обчислювальної техніки, комплексної автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та робототехніки, розгалуженої інформаційної системи та ін.), відповідно розробляються галузеві науково-технічні програми розвитку, здійснюється їх фінансування. В Україні такі пріоритети в 1996 були встановлені, але уряд у 90-х не зміг забезпечити їх реалізацію. Другий елемент здійснення науково-технічної політики в цих країнах – організаційне та ресурсне забезпечення реалізації ключових напрямів науково-технічного прогресу, яке передбачає: 1) розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень (приватним і державним, а в межах останнього – між державними лабораторіям, вузами й неприбутковими науковими центрами) і виконання досліджень та розробок у державних наукових центрах, 2) функціонування державної контрактної системи, за допомогою якої здійснюється фінансування науково-дослідних розробок і забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпорацій, 3) непряме державне стимулювання НДДКР у приватному секторі господарства через податкову, амортизаційну, патентну, антитрестівську та зовнішньоторговельну політику, 4) створення інноваційного клімату в економіці та інфраструктурі, забезпечення досліджень і розробок, у т. ч. національних служб науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне співробітництво, 5) вдосконалення і фінансування системи освіти, підготовка й перепідготовка кадрів вищої кваліфікації. Третій елемент науково-технічної політики – оцінка результатів її реалізації можливих наслідків науково-технічного прогресу, коригування самої політики. Водночас з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює зростання витрат монополістичного і немонополістичного капіталу та НДДКР. В ЄС у 1985 було створено Асоціацію венчурного (ризикованого) капіталу, мета якої – надання в межах цієї організації допомоги невеликим новаторським компаніям. Проведення державою науково-технічної політики пов'язане з певними проблемами, що значно послаблює її ефективність, ускладнює досягнення рівноваги та збалансованості у функціонуванні національного ринку. Це передусім значна мілітаризація економіки (в 1998 у США 80% вартості контрактів укладалися з Міністерством оборони та космічних досліджень), відсутність координаційних центрів, дублювання наукових досліджень, розпорошеність фінансових коштів, гостра нестача засобів для проведення НДДКР у багатьох цивільних галузях промисловості, сільського господарства, несвоєчасна підготовка наукових кадрів, перенасичення військових НДДКР та їх недостатнє використання в цивільних галузях, що спричиняє поглиблення суперечностей між наукою та монополістичною власністю. Водночас держава активно впливає на розвиток соціальної інфраструктури, соціальної сфери, в т. ч. житлового будівництва, кінцевою метою якої є поліпшення якості робочої сили, формування людини економічної (див. Державні витрати). На ці заходи спрямовується від 20 до 30% обсягів ВВП. Важливий метод державно-монополістичного регулювання економіки – амортизаційна політика уряду. Держава здійснює політику прискореної амортизації. Так, у США в 1981 законодавче впроваджено нові строки амортизаційного списання машин і обладнання (для транспортних засобів – 3, обладнання – 5, виробничих споруд – 15 років). Прогресивні норми амортизації було встановлено в 1997 в Україні, проте глибока економічна криза унеможливлювала впродовж декількох наступних років їх реалізацію. З погляду нагромадження капіталу політика прискореної амортизації означає зростання частки амортизації у внутрішніх джерелах нагромадження. У США з 1950 по 1988 ця частка зросла з 2/5 до понад 4/5. Така політика дає змогу корпораціям приховувати значну частину прибутків від сплати податків (суми амортизаційних відрахувань не оподатковуються), а також внаслідок скорочення частки податків у прибутках (через прогресивний характер оподатковування меншої частки балансового прибутку). Водночас вона значно прискорює джерело інвестування, оскільки ці кошти не можуть витрачатися на інші цілі. Хоч політика прискореної амортизації сприяє пожвавленню процесу виробництва за хронічної недовантаженості виробничих потужностей, вона прискорює надмірне нагромадження основного капіталу. Під впливом НТР відбуваються важливі структурні зміни в економіці розвинутих країн світу (див. Науково-технічна революція), глибоке взаємопроникнення сфер матеріального і нематеріального виробництва виявляється у створенні інформаційної технологи, виникненні й інтенсивному розвитку гігантських індустріально-промислових комплексів, які забезпечують збирання, обробку, систематизацію інформації та її передання кінцевому споживачеві. З урахуванням великої питомої ваги сфери послуг держава сприяє активному формуванню індустрії послуг, приймає відповідні програми розвитку окремих напрямів цієї сфери. Так, міністерство транспорту Японії на початку 90 х прийняло програму на 1991–95, за якою кількість туристів, що виїжджають за кордон, досягла 10 млн. осіб. Такі комплекси потребують значних витрат. У США, наприклад, на створення і використання інформаційних систем витрачено у 1980 понад 80 млрд. дол., у 2000 вони сягнуть кілька сот мільярдів доларів. Розгортання НТР зумовить ще глибші структурні зрушення в економіці. За прогнозами, у 2000 майже 70% всієї робочої сили в розвинутих країнах Заходу буде зайнято в інформаційному та "комунікаційному" секторах економіки. Тому більша частина капіталовкладень, найновішого обладнання спрямовується у наукові лабораторії, торгівлю, фінансово-кредитну сферу. Відбуваються важливі структурні зміни всередині промисловості, між промисловістю та сільським господарством. Це вимагає проведення державної довготривалої структурної політики – регулювання державою темпів і пропорцій розвитку основних сфер і галузей економіки, окремих регіонів. В сучасних умовах держава є ініціатором і організатором стратегічного науково-технічного прогнозування та програмування, розробки і втілення середньо- і довготермінових програм розвитку галузей, що визначають НТР, впровадження нових технологій. Основний інструмент впливу держави на структурну перебудову економіки – організація, фінансування та стимулювання науково-технічних досліджень, особливо фундаментальних, підготовка кадрів (інженерних, наукових, освіченої та кваліфікованої робочої сили), створення інженерно-дослідних центрів. У США, наприклад, у 1985 було створено б таких центрів. Держава також розробляє середньотермінові заходи модернізації таких галузей промисловості, як вугільна, кораблебудівна, чорна металургія. Активізується участь держави в розвитку окремих відсталих регіонів, зростанні ефективності та конкурентоспроможності національних ТНК. Вона надає їм пільгові кредити, податкові знижки, гарантії на випадок непередбачених ситуацій. Державне регулювання цін здійснюють державні органи прямо й опосередковано. У першому випадку держава встановлює ціни на акцизні товари, на продукцію базових галузей промисловості (вугілля, електроенергію та ін.), які переважно є державною власністю, надає державні субсидії, в т.ч. цукрові, встановлює договірні ціни на товари і послуги військового призначення тощо. В межах ЄС наддержавні органи встановлюють фіксовані ціни на сільськогосподарську продукцію, здійснюють уніфікацію транспортних тарифів, гармонізують податки, соціальні виплати тощо, що свідчить про пряме й опосередковане наднаціональне регулювання цін. У межах окремих країн опосередковане регулювання цін здійснюється через механізм прискореної амортизації (до витрат виробництва в цьому випадку зараховують завищені амортизаційні відрахування), встановлення податку на додану вартість, стимулювання експортної діяльності вітчизняних товаровиробників, надання їм пільгових кредитів тощо. Важливу роль останніми роками відіграє прийняття законодавчих норм «забороненого» технологічного регулювання. Так, у США прийнято рішення про зниження за кілька років питомої ваги шкідливих викидів автомобілів в атмосферу, що змушує автомобільні корпорації вдосконалювати якість машин. Державне регулювання цін значно посилюється під час кризи. В Україні у 90-х здійснювалася політика лібералізації цін (в 1997 держава регулювала до 10% цін), внаслідок чого збільшилися цінові перекоси. Важливою особливістю державно-монополістичного регулювання капіталістичної економіки наприкінці 70-х і в наступний період у розвинутих країнах, де до влади прийшло консервативне керівництво, є певне послаблення державного втручання на національному рівні й водночас посилення державно-монополістичного регулювання на наднаціональному рівні, яке здійснюється в межах регіональних економічних об'єднань, міжнародних економічних організацій. Об'єктивними межами державного регулювання економіки є домінування недержавної (приватної та колективної) власності на засоби виробництва, значна питома вага ринкових важелів саморегулювання економіки, негативний вплив світових криз (передусім фінансових) та ін.