Валютне регулювання

Валютне регулювання – діяльність держави щодо регулювання міжнародних розрахунків і порядку здійснення угод з валютою та валютними цінностями. Мета валютного регулювання урівноваження платіжних балансів, стабілізація валюти, підвищення ефективності економіки та здійснення її структурної перебудови, стимулювання господарської діяльності, боротьба з інфляцією. Більш конкретними цілями валютного регулювання є зміна структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрація валюти в руках держави, стимулювання зайнятості тощо.

Початковими формами валютного регулювання була заборона вивезення золота у злитках та монетах. Згодом такі заборони було поширено на інші валютні цінності – іноземну валюту, цінні папери тощо. Валютне регулювання здійснюють міністерство фінансів, центральні емісійні банки або спеціальні урядові установи, що регулюють валютні операції. У більшості країн його здійснюють міністерства фінансів. Основні засоби валютного регулювання безпосередні операції купівлі-продажу іноземної валюти центральними банками (валютна інтервенція), застосування різних прямих валютних обмежень у сфері торгівлі (наприклад, запровадження імпортних депозитів), нормування вивезення валюти для туристів, які виїжджають за кордон, введення обмежень на відплив капіталу і навіть регламентування імпорту капіталу, політика відсоткових ставок, які впливають на рух валютних цінностей, що не пов'язані з міжнародною торгівлею товарами й послугами. Незважаючи на запровадження режиму вільної конвертованості валют у найрозвинутіших країнах світу наприкінці 50-х, в них існували прямі обмеження у сфері зовнішніх розрахунків. Наприклад, у Швейцарії в 1960, у ФРН у 1961 і у Франції у 1963 було запроваджено такі методи валютного контролю, як заборона на виплату відсотків по депозитах іноземних громадян в національній валюті у своїх банках. На Бреттон-Вудській конференції в 1944 було досягнуто згоди про впровадження фіксованих валютних курсів, що наприкінці 60-х – на початку 70-х призвело до зростання вартісних диспропорцій між валютними курсами і купівельною спроможністю валют (виявом цього були значні відпливи і припливи короткотермінових капіталів, тобто «гарячих грошей») із запровадженням «плаваючих» курсів валютна система стала гнучкішою. Це дало змогу розвинутим країнам послабити удар енергетичної кризи, значно урівноважити незбалансованість міжнародних розрахунків, вирівняти курси валют, маніпулювати ними для досягнення економічних цілей всередині країни та за її межами.

Міждержавне валютне регулювання здійснюють МВФ, Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) в особі комітетів з фінансових ринків, комітетів з міжнародних розрахунків, комітетів із невидимих операцій та ін. В ЄС такими органами є Європейська валютна система (ЄВС),валютний комітет ЄС, комітет президентів центральних банків тощо. Важливу роль у міжнародному валютному регулюванні відіграє Банк міжнародних розрахунків у Базелі, "Паризький клуб" (створений у 1956) та ін. Засобом валютного регулювання наприкінці 60-х стало здійснення центральними банками узгодженої політики відсоткових ставок. Проблемам валютного регулювання, зокрема зміні деяких елементів міжнародного валютного механізму, відводиться значна роль на щорічних зустрічах керівників семи провідних країн світу (т. зв. «сімка»). Вперше така зустріч відбулася в 1975 у Рамбуйє. На ній було узгоджено основні принципи сучасної валютної системи, прийняті згодом на Ямайці.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.