Грошово-кредитне регулювання

Грошово-кредитне регулювання – сукупність форм, методів і важелів державного впливу на грошово-кредитну сферу. Основні напрями грошово-кредитного регулювання банківської ліквідності, управління державним боргом і регулювання обсягу кредитних операцій, грошової емісії та ризику й ліквідності. Здійснюється за допомогою різних форм, методів і важелів. Наприклад, банківська ліквідність регулюється такими методами: центральні банки деяких розвинутих країн світу, по-перше, регламентують співвідношення між касовими резервами банків і депозитами, між резервними активами і депозитами, між позиками і депозитами. По-друге, банки зобов'язані зберігати певну частку своїх активів у вигляді резерву в центральному банку. У США резервна норма по депозитах до запитання в 1995 в обсязі до 54 млн. дол. становила 3%, понад 54 млн. – 10%, а до 4,2 млн. її не існувало.

В Україні резервна норма наприкінці 90-х становила в середньому 15%. Крім того, банки Англії, наприклад, зобов'язані вносити частину акумульованих засобів на спеціальний рахунок у центральний банк. За цим рахунком вони отримують відсоток, який дорівнює середній ставці за казначейські векселі на останніх торгах. Банки також зобов'язані вносити на спеціальний рахунок центрального банку додаткові спеціальні депозити у разі, коли приріст відсотків на вклади перевищує встановлену центральним банком норму. Резервна норма згідно з рішенням центрального банку США може коливатися у певних, але незначних межах. За цих умов розширення кредиту комерційних банків залежить від нарощування банківських пасивів, але повинно перевищувати суму такого приросту більш як у 5 разів (якщо комерційні банки у вигляді касового резерву зберігають у центральному банку 20% своїх активів) із підвищенням резервної норми центральним банком банківські обороти зменшуються, а з її зменшенням – зростають. Підраховано, що при збільшенні норми обов'язкових резервів з 10% до 12% за умов незмінності пропозиції резервів, вклади знижуються майже на 20% із зростанням резервів банку його можливості надання кредитів своїм клієнтам також збільшуються. Крім цих заходів регулювання банківської ліквідності (переважно на мікрорівні, тобто рівні самих банків), державні органи підкріплюють їх на рівні національного ринку позичкових капіталів. Центральний банк збільшує обсяг переобліку, допускає до рефінансування фінансові векселі, не пов'язані з комерційними операціями. Така практика існує у Франції. По-третє, через продаж або купівлю цінних паперів чи надання банкам кредитів. Так, коли центральний банк США купує частину цінних паперів (акцій, облігацій тощо), то отримані при цьому кошти осідають у банках і за рахунок цього збільшується надання кредитів. Щоб досягти зворотного ефекту, центральний банк продає частину цінних паперів і заморожує використання отриманих коштів. Банк Англії для обмеження банківської готівки продає цінні папери банкам або приватному сектору за межами банківської системи. Кількість готівки в банках зменшується, оскільки покупці для оплати цінних паперів знімають кошти із своїх рахунків в банках. Другий напрям грошово-кредитного регулювання – управління державним боргом – здійснюється через купівлю або продаж державних зобов'язань з метою стабілізації їх цін, зміни ціни облігацій га умов їх продажу тощо. Державний борг погашається за рахунок викупу державних цінних паперів за кошти бюджету. Тримачами федеральних облігацій державних позик у США є державний сектор, у т. ч. Федеральна резервна система (фонд соціального страхування та інші державні організації), корпоративний сектор (комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, корпорації, кредитні асоціації, пенсійні фонди корпорацій та ін.), індивідуальні й іноземні тримачі. Третій напрям грошово-кредитного регулювання – регулювання обсягу кредитних операцій і грошової емісії. За сприятливої економічної кон'юнктури здійснюється політика обмеження обсягу кредитів і скорочення грошової емісії (т. зв. політика рестрикції). За умов погіршення економічної кон'юнктури центральний банк здійснює політику на збільшення банківських позик і грошової емісії (т. зв. політика кредитної експансії). Відсоток, за яким банки надають позики своїм клієнтам, залежить у США насамперед від величини відсотка за кредити Федеральної резервної системи, які вона надає комерційним та іншим кредитним установам. Точніше, величина відсотка за кредити ФРС е нижньою межею ефективності надання кредитів Він отримав назву відсоткової ставки. Відсоток, за яким комерційні банки надають позики своїм клієнтам, – комерційний відсоток. Так, у 1985 облікова ставка у США становила 7,5%, а комерційна (для першокласних позичальників) – 9,5%. У Німеччині в 1995 облікова ставка (нижня вартість грошей) становила 4%, повсякденна ставка грошового ринку – 4,5%, ломбардна (найвища) – 60%. Підраховано, що збільшення норми відсотка на один пункт у розвинутій соціально орієнтованій ринковій економіці скорочує інвестиції на обладнання на 10–15%. Для обмеження ризику в деяких країнах встановлюють співвідношення обсягів власних і оборотних коштів. Так, у Швейцарії воно становить 1:8,2, у Великобританії – 1:20, у Люксембурзі – 1:33. У Великобританії комерційні банки повинні інформувати центральний банк про кожний депозит який становить 5% суми всіх депозитів. У Франції сума всіх кредитів, які надає банк, не повинна перевищувати більш як у 20 разів його власні кошти. Обсяги кредитів регулюються прямими й непрямими методами. До перших в Англії належить вимога до банків розміщувати встановлену центральним банком частину банківських ресурсів у короткотермінові державні боргові зобов'язання, депонувати частину залучених банками коштів у центральному банку. До других – розширення або обмеження випуску білетів державної скарбниці, векселів, облігацій тощо, зміна умов їх купівлі-продажу, регулювання курсу й дохідності державних облігацій тощо. У США для розширення кредитних можливостей позичково-ощадним установам дозволяється інвестувати до 20% власних активів в комерційні папери облігації корпорацій та ін. Всі три напрями грошово-кредитного регулювання тісно пов'язані. Так, регулювання банківської ліквідності впливає на обсяги грошової маси, а регулювання державного борту – на банківську ліквідність та ін. Найуразливішою ланкою грошово-кредитного регулювання в Україні є регулювання державою обсягу кредитних операцій і грошової емісії. В теоретичному аспекті розрізняють трансакційну та портфельну концепції грошово-кредитного регулювання. У першому випадку величина грошової маси визначається обсягом товарообмінних угод і збігається переважно з грошовим агрегатом М1, який складається з готівки в обігу, зосередженої у комерційних банках, а також резервів комерційних банків у центральному банку. В другому випадку величина грошової маси визначається насамперед грошовим агрегатом М2, що складається з грошових форм агрегату М1 та високоліквідних фінансових активів (акцій, облігацій) а також товарних запасів, нерухомості тощо, а отже, втілює здебільшого кредитну функцію грошей. Обсяг грошової маси в обох випадках залежить від масштабів валового внутрішнього продукту, динаміки цін і відповідно до вимог закону грошового обміну повинен обслуговувати реалізацію вироблених товарів і послуг. Проте в Україні впродовж 90-х відбулося істотне зниження коефіцієнта монетаризації ВВП з 0,53% у 1991 до 0,12% у 1996, 0,13% у 1998 (в Японії цей показник становить 1,16%, у Франції – 0,69%, у Чехи – 71%, в Китаї – 121%). Водночас скорочується частка кредитів у ВВП з 53,4% у 1991 до 7,8% у 1995 і менше 1% у 1998, з 1994 по 1997 вдвічі збільшилася частка грошей у позабанківському обігу, комерційний відсоток майже вдвічі перевищував облікову (дисконтну) ставку НБУ, у 1998 рівень "доларизації" української економіки становив майже 80%, а питома вага гривні – лише 12%. Регулювання ризику й ліквідності здійснюється наданням певних сум кредитів одному клієнту (в США – не більше 10% від суми власних коштів банку), визначення співвідношення між обсягом кредитних операцій та інших кредитних зобов'язань. Крім трьох основних важелів грошово-кредитного регулювання, у розвинутих країнах світу використовують такі інструменти, як банківський контроль, у т. ч. за ринком капіталів (порядком випуску цінних паперів, обсягами випуску облігацій, встановлення меж зовнішніх запозичень щодо власних фінансових ресурсів), селективний вибірковий контроль (щодо регулювання окремих видів кредиту в деяких галузях), регулювання процесу відкриття нових банків, проведення фондових та ф'ючерсних операцій, надання дозволу на діяльність іноземних банків або окремих операцій, проведення валютних інтервенцій(що впливає на попит та пропозицію національної валюти), встановлення норм обов'язкового інвестування в державні цінні папери, використання певних кількісних обмежень (зокрема верхніх меж відсоткових ставок, обмеження кредитування тощо), морально-етичного впливу (заяви уряду та центрального банку, відповідні рекомендації, оцінки) та ін. Основні та додаткові важелі грошово-кредитного регулювання необхідно використовувати комплексно, у певній послідовності, в контексті чинного законодавства та виваженої зовнішньоекономічної діяльності.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.