Державне регулювання підприємництва

Державне регулювання підприємництва – форми, методи та засоби державного впливу на діяльність підприємств і організацій для створення нормальних умов їх функціонування та розвитку й послаблення негативних тенденцій такої діяльності. В умовах вільної ринкової економіки (початок XVI – кінець XIX ст.) здійснювалося переважно стихійне саморегулювання економіки за допомогою механізму вільної (досконалої) конкуренції, стихійного переливання капіталу між галузями, вільного ціноутворення тощо, без широкомасштабного втручання держави в економіку.

Державі в цей період відводилася роль «нічного сторожа» (захист приватної власності, стеження за дотриманням правил вільної конкуренції та виконання лише тих функцій, які окремі підприємці не могли виконати або робили це економічно неефективно (див. Держава). Підприємницька діяльність на цій нижчій стадії розвитку капіталізму здійснювалася здебільшого на невеликих підприємствах. Так, у Парижі в 50-х XIX ст. переважали підприємства з кількісно зайнятих до 5 осіб, середні підприємства налічували до 50 найманих працівників. У той час не існувало маркетингової діяльності, не використовувалася праця менеджерів. Панівною формою власності була індивідуальна капіталістична власність. Тому певна організація і планомірність здійснювалися в незрілих формах лише у межах дрібних та середніх підприємств. Така здебільшого неконтрольована підприємницька діяльність у межах механізму вільної конкуренції поступово зумовила суспільний характер виробництва (внаслідок розвитку і поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації, кооперування між підприємствами, зростання їх обсягів тощо), що за панування приватнокапіталістичної форми власності, а загалом поглиблення основної суперечності капіталізму призвело до першої економічної кризи у 1825. Ці кризи повторювалися через 10-11 років. Щоб послабити їх глибину, необхідне було державне регулювання економіки, в т.ч. підприємницької діяльності. Поступово вільний ринковий механізм з властивою йому нескоординованою, слабко контрольованою і регульованою в масштабі суспільства діяльністю приватних підприємців призвів до появи монополістичних тенденцій у народному господарстві та виникнення монополій. Щоб послабити ці тенденції, не допустити цілковитого придушення конкуренції (як могутньої рушійної сили розвитку) потрібні були досконале антимонопольне законодавство й надійний контроль держави за його дотриманням. Механізм ринкового саморегулювання економіки також призвів до нерівномірного й диспропорційного розвитку продуктивних сил суспільства, окремих резонів країни, несправедливого розподілу багатства (що посилило класову поляризацію суспільства), до відсутності соціальної захищеності людей, екологічної кризи тощо. Наприкінці XIX ст. із переходом нижчої стадії капіталізму у вищу (завершився на рубежі двох століть) визначальну роль в економічній системі почали відігравати крупні монополістичні підприємства, найбільш адекватною формою існування яких стала акціонерна власність. Такі підприємства вивчали ринок, залучали до управління виробництвом і власністю широке коло менеджерів (завдяки чому відбулося відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції), впроваджували досягнення науки у виробництво, нові форми організації виробництва і праці. Вони сприяли поглибленню суспільного поділу праці, розширенню масштабів організованості та планомірності. Водночас підприємницька діяльність у межах монополізованого сектора економіки супроводжувалася встановленням монопольне високих цін, що гальмувало науково-технічний прогрес, перерозподілом частини вартості, створеної на дрібних та середніх підприємствах, на користь крупних монополій, що ще більше посилило нерівномірність у розподілі багатства, поглибленням внаслідок цих процесів економічних криз перевиробництва (криза 1929-33).

Основні методи державного регулювання підприємницької діяльності – адміністративні, правові та економічні. Адміністративні ґрунтуються на силі державної влади, зокрема на заходах заборони, дозволу й примусу, і втілюються в життя за допомогою указів, розпоряджень. У розвинутих країнах світу застосовуються здебільшого у сфері охорони навколишнього середовища. Водночас їх роль значно зростає у складних критичних ситуаціях. Правові методи втілюються в практику за допомогою прийняття відповідних законів, зокрема антимонопольного законодавства та законів антимонопольної діяльності держави. Економічні методи базуються на використанні податків, фінансово-кредитних важелів, цін і тарифів тощо. Розрізняють прямі (за допомогою бюджетної політики) та непрямі (за допомогою податкової інвестиційної, амортизаційної та інших форм економічної політики) економічні методи. Прямі методи регулювання підприємницької діяльності дають швидкий ефект, непрямі – віддалений у часі. Так, після прийняття нового податкового законодавства очікуваний ефект настає через 1,5-2 роки. Головним інструментом впливу держави на підприємницьку діяльність є податкова політика, зокрема використання інвестиційного податкового кредиту. У США, наприклад, такий кредит означає зниження оподатковуваного мінімуму на суму капіталовкладень на придбання машин і устаткування. Пільгові інвестиційні кредити надають підприємствам у Німеччині для освоєння відсталих регіонів, спеціальні інвестиційні кредити – для створення високотехнологічних виробництв, субсидії – відповідно до структурної програми розвитку середніх міст та ін. У Франції при створенні нових промислових зон підприємства, що спеціалізуються на виготовленні певних видів продукції, отримують податкові пільги терміном на 10 років. В Англії не вилучаються податки при здійсненні капіталовкладень в устаткування на науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки, а при здійсненні капіталовкладень у будівництво споруд вони знижуються майже на 80%. В Україні відповідно до Закону «Про оподаткування прибутку підприємств», прийнятого в липні 1997, замість диференційованої ставки цього податку запроваджено єдину. Водночас знижено ставку оподаткування прибутку підприємств до 30%, упорядковано структуру валових витрат підприємства (до них віднесені будь-які витрати, що покривають вартість товарів, послуг і виконуваних робіт, які купує або виготовляє підприємство для їх наступного використання у своїй підприємницькій діяльності), змінено систему оподаткування прибутку (оподатковується прибуток, що залишається після відрахування з валового доходу валових витрат і суми амортизаційних відрахувань). У 1998 до 48% доходів державного бюджету забезпечували непрямі податки, які сплачують кінцеві споживачі, що свідчило про незначну роль держави у здійсненні інвестиційної політики. При оподаткуванні податком на додану вартість пільговою є майже половина обсягу його. Скасування цих пільг дало б можливість приблизно вдвічі скоротити його ставку, а отже, істотно ослабити бартер. Надто високими були нарахування на заробітну плату (у 1997 – 47%, найвищими у світі). Для стимулювання діяльності спільних підприємств в Австрії їх звільняють від податків у випадках, коли інвестиції становлять не менше 25% від загального обсягу інвестицій, у разі інвестування капіталів не пізніш як за 12 місяців до подання звіту головній компанії, у випадку певного збігання організаційно-правової форми австрійських фірм з іноземними та ін. Жодних обмежень не існує при ввезенні та вивезенні іноземного капіталу в Німеччину, зокрема при створенні підприємств і товариств участю такого капіталу. Щодо оподаткування спільних підприємств в Україні, то через значні пільги, згідно із Законом «Про іноземні інвестиції» (1992), підприємство, в якому частка іноземних інвестицій становила до 20% від оголошених обсягів статутного капіталу, звільнялося від сплати податків упродовж 5 років з часу отримання першого прибутку. Ці пільги невдовзі було скасовано 3 вересня1997 податкові пільги мають спільні підприємства з виробництва автомобілів і запчастин до них, причому вони надаються до 1.1.2008 тим підприємствам, які вкладають інвестиції, в т. ч. іноземні, в обсязі неменше 150 млн. дол. Отже, для оподаткування спільних підприємств в Україні характерна нестабільність, як і для оподаткування прибутків підприємств(до основної редакції цього закону в 1997 було внесено майже 150 змін і доповнень), податку на додану вартість (з 1.X.1997 по 30.III 1998 до нього внесено понад 50 змін і доповнень). Важлива форма державного регулювання підприємницької діяльності – амортизаційна політика. Так, у США ще в1981 держава встановила такі строки амортизації для транспортних засобів – 3, устаткування – 5, виробничих будівель і споруд – 15 років. За іншими критеріями, середні терміни амортизаційних списань для засобів праці – 3, за фактичної зношуваності – 4 роки, 5 років – за зношуваності від до 10 років, 7 років – за зношуваності від 10 до 16років, 10 років – за зношуваності від 16 до 20 років, 15 років – за зношуваності від 20 до 25 років. Внаслідок цього здійснюється прискорене оновлення основних фондів. У багатьох країнах за прискореної амортизації держава надає підприємствам податкові пільги. У колишньому СРСР, у т.ч. в Україні, середні строки амортизації у 80-х становили 12-14 років. З 1.01.1991 усі підприємства, крім аграрно-промислового комплексу, повинні були відраховувати у позабюджетний фонд стабілізації економіки 20% амортизаційних відрахувань, а в 1993-94 – 25%. З вересня1995 така хибна практика припинилася, для створення державного фонду введено 25% податок з амортизаційних відрахувань. З травня 1997 введено нові норми амортизаційних відрахувань для автомобільного транспорту, електромеханічних приладів й інструментів та інформаційних систем – 25%, для будівель, споруд і передавальних пристроїв – 5%, для всіх інших основних фондів – 15%. Крім того, для останньої групи встановлено такі норми прискореної амортизації за перший рік – 15%, за другий –30%, за третій – 20%, за четвертий – 15%, за п'ятий – 10%, за шостий – 5%, за сьомий – 5%. Проте за використання прискореного методу амортизації засобів праці (що передбачено цим Законом), їх індексація не дозволяється, що за не надто високих темпів інфляції унеможливлює навіть звичайну амортизацію. Метод спадного залишку поширюється як на діючі, так і на нововведені основні фонди. Це призводить до того, що на підприємствах з високим рівнем зношування основних фондів (а таких підприємств в Україні в 90-х була переважна більшість) розміри амортизаційних відрахувань на фонди, введені до 1.01.1997, значно зменшаться, тобто скоротяться їх інвестиційні можливості. У Законі України «Про інвестиційну діяльність» регулювання умов такої діяльності здійснюється через систему оподаткування, кредитну, амортизаційну, цінову, антимонопольну та інші форми політики, надання фінансової допомоги, встановлення державних норм і стандартів, визначення умов користування різними природними ресурсами (землею, водою тощо), проведення експертизи інвестиційних проектів, забезпечення захисту інвестицій тощо. Регулювання підприємництва у сфері банківської діяльності здійснює передусім центральний банк. Банківська система України найбільш наближена до дворівневої банківської системи Німеччини Центральною ланкою такої системи є Німецький федеральний банк. У своїй діяльності(виконанням низки функцій) він зобов'язаний підтримувати економічну політику федерального уряду зокрема забезпечувати високий рівень зайнятості постійні темпи економічного зростання та ін. Водночас він управляє двома видами комерційних банків(комерційні універсальні банки, на яких припадає майже 80% обсягів обороту, отримують і надають кредити, здійснюють платежі тощо, спеціалізовані банки функціонують лише у певних сферах і надають окремі види кредитів), які за формами власності поділяються на громадсько-правові (акціонерами є різні об'єднання громадян), кооперативні та приватні. Вплив німецького Федерального банку на діяльність комерційних банків здійснюється через регулювання норми банківських резервів, зміни норми відсотка та їх кредитування в обмін на векселі й цінні папери. Так, комерційні банки частину своїх активів зобов'язані зберігати у вигляді касового резерву в Федеральному банку. За цих умов розширення кредиту, який надають комерційні банки, залежить від величини приросту банківських пасивів із підвищенням центральним банком резервної норми банківські обороти зменшуються, а з її зменшенням – зростають. Банківська система України в 90-х перебувала у стадії формування. Про це свідчить незначна кількість комерційних банків. Так, якщо в Німеччині їх майже 4500.тис , у США – понад 13 тис , то в Україні в 1998 – приблизно 190, і їх статутний фонд було утворено здебільшого з коштів державних підприємств. У 90-х НБУ недостатньо контролював діяльність комерційних банків. Тому в перші роки незалежності вони дбали лише про власні інтереси. В наступні роки понад 90% кредитів, які надавали комерційні банки, були короткотерміновими тобто слабко зорієнтованими на розвиток виробництва. Для стимулювання довготермінового кредитування комерційними банками виробничої діяльності підприємств доцільно отримані ними (банками) прибутки від такого кредитування оподатковувати за зниженими ставками, кредити з бюджету надавати передусім на виробництво імпортозамінної конкурентоспроможної продукції та ін.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.