Вільне підприємництво

Вільне підприємництво – це функціонування економічної системи на принципах максимальної економічної свободи для суб'єктів господарської діяльності та мінімального державного втручання в цю діяльність. Вільне підприємництво було характерне для ранніх етапів розвитку капіталізму. Його розквіт в господарській практиці й абсолютизація в економічній науці припадають на кінець XVIII – першу по новину XIX ст. Теоретично обґрунтували принципи вільного підприємництва представники класичної школи політичної економи (Ф. Кене, А. Сміт, Ж.-Б. Сей). У сучасній світовій економічній літературі принципи вільного підприємництва найпослідовніше обстоюють у своїх працях представники правого крила ліберальної течії економічної думки (Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен).

У теоретичних концепціях соціалістичного спрямування, інституціоналізму, кейнсіанства вільне підприємництво піддається критиці, нерідко до цілковитого заперечення. Вільне підприємництво у його класичному варіанті критикують також видатні менеджери сучасності. Система вільного підприємництва в її класичному варіанті ґрунтувалася на абсолютизації приватної власності й домінуванні приватного (особистого) інтересу. Обмежувало тенденції до монополізації інтересу окремого суб'єкта підприємницької діяльності ринкове середовище, що функціонувало на принципах вільної конкуренції. Механізм саморегуляції економіки, автоматичного встановлення й підтримання рівноваги базувався на коливаннях ринкової ціни. Такі коливання обумовлювали відповідну динаміку доходів, переливання ресурсів з менш прибуткових у більш прибуткові виробництва й галузі. В кінцевому підсумку, на основі цих коливань відбувалося пристосування структури виробництва до структури суспільних потреб, точніше, до структури платоспроможного попиту. Наприкінці XIX – на початку XX ст. об'єктивні умови розвитку самого виробництва суттєво змінюються. Посилюється концентрація виробництва, яка дала могутній імпульс розвитку виробництва. Водночас це стало матеріальною основою зародження й утвердження монопольних тенденцій, що почали деформувати механізми вільного ринку. Виникла потреба обмежувати монопольні тенденції. Цю функцію почав виконувати не лише механізм конкуренції, а й держава Нерідко сама держава ставала наймогутнішим монополістом. Упродовж XX ст. навіть у країнах з традиційно ринковою системою господарювання відбувається боротьба двох ключових тенденцій – тенденції до збереження принципів вільного підприємництва і обмеження державного втручання в розвиток економіки та тенденції до все більшого одержавлення економіки, що виявляється у зростанні економічної могутності держави як суспільної інституції й обмеження нею принципу економічної свободи взірця XVIII–XIX ст. Сучасний досвід найдинамічніших в економічному відношенні країн світу (Японія, Німеччина, Південна Корея, Сінгапур та ін.) свідчить, що тривале інтенсивне економічне зростання забезпечується оптимальним поєднанням обох цих тенденцій. Нерідко така система характеризується як система узгодженого вільного підприємництво. З 1992 в Україні робилися спроби сформувати модель ринкової економіки, яка б ґрунтувалася на концепції монетаризму, що абсолютизує механізм ринкової саморегуляції. Вільне підприємництво розглядається в ній як головна рушійна сила розвитку економіки. При цьому недооцінюється об'єктивна необхідність державного регулювання, особливо щодо забезпечення глибоких структурних змін. "Лібералізація" цін в Україні за наявного монополізму призвела до катастрофічного спаду обсягів виробництва і зростання цін, а не до розширення виробництва й зниження цін, як це мало б бути відповідно до принципів системи вільного підприємництва. Широке використання механізмів саморегулювання, самоусунення держави від здійснення регулюючих функцій спричинили виникнення й поглиблення кризи платежів (неплатежів).

Зона вільного підприємництва – район (частина) національно-державної території, на якій завдяки створеним сприятливим умовам у різних формах здійснюється спільне підприємництво згідно з чинним законодавством. До таких умов відносять пільгові податкові, митні, комерційні, орендні, валютні, трудові, правові та інші для інвестування іноземного капіталу.

Основні форми зон вільного підприємництва: вільні зони (промислові, торговельні, безмитної торгівлі, експортно-виробничі, спеціальні економічні анклавного типу, спеціальні економічні відкриті міста та ін.). Їх особливістю є ізольованість від іншої території країни, яка виявляється у в їзді через пропускні пункти і перевезенні товарів через митні пункти. Мета створення зон вільного підприємництва для іноземних фірм, компаній – виробництво та привласнення максимального прибутку, а для країни, в якій вони створюються, – прискорення економічного розвитку, зокрема впровадження наукомістких технологій і нарощування на цій основі експортного потенціалу. Початковим етапом створення таких зон є прийняття відповідних законів та підзаконних актів, створення незалежної інфраструктури (економічної та соціальної).

Зона спільного підприємництва – промислово-експортна зона, одна з багатьох модифікацій вільної економічної зони, обмежена територія, на якій діють тільки пільгові економічні умови для іноземних та національних підприємців пільгові торговельні та митні режими, пільгове фінансування та оподаткування. Зона спільного підприємництва орієнтується на виробництво експортної та частково імпортозамінної продукції.

Утворення зони спільного підприємництва визначають:

  • міжнародний поділ праці,
  • структура та рівень розвитку промислового виробництва,
  • рівень забезпечення сировиною та робочою силою;
  • бажання залучити іноземний капітал,
  • існуюча система економічного заохочення,
  • розміщення території, наявність транспортних артерій, ринкової інфраструктури,
  • характер адміністративних структур конкретного регіону.

У розвинутих країнах світу зони спільного підприємництва створюється для спрощення виходу національних компаній на зовнішній ринок. У країнах, що розвиваються, зона спільного підприємництва ширша. На початку 90-х у 53 таких країнах діяло 260 експортно-виробничих зон, серед них – 17 азіатських, 21 латиноамериканська, 13 африканських. У них працювало 1,3 млн. осіб, які експортували вироби на 10 млрд. дол. Понад 50% зайнятих працювали в Сінгапурі, Гонконзі, Мексиці, Південній Кореї та на о. Тайвань. Мета зон спільного підприємництва у таких районах - сприяння опануванню нових технологій, диверсифікації експорту, утворенню нових робочих місць, прискоренню економічного розвитку. Іноземний капітал в цих країнах спрямовується у галузі, що виробляють імпортозамінну продукцію. Зона спільного підприємництва сприяє виходу визначених галузей господарства на світовий рівень. Переважна більшість промислових підприємств у зоні спільного підприємництва – філіали або дочірні компанії ТНК. Сучасні зони спільного підприємництва – найбільші центри з виробництва взуття, одягу, текстильних виробів, напівфабрикатів для автомобільної, машинобудівної та електронної промисловості. Внесок зон спільного підприємництва у національну економіку різних країн неоднаковий. У Маврикії та Макао вони визначають загальноекономічний розвиток, а в Бразилії, Південній Кореї, Тайвані – не є основою промислового зростання й технологічної модернізації. Утворення одного робочого місця у зоні спільного підприємництва в Азії й на Далекому Сході автоматично зумовлює появу 2-4 робочих місць за межами зони у сфері послуг, будівництві, постачанні, кооперативних зв'язків. В Україні в 90-х XX ст. зроблено перші кроки до утворення зони спільного підприємництва в Одесі, Закарпатті, Криму, Харкові, Києві та інших містах. Діяло понад 400 представництв інофірм майже з 50 країн світу, до 1000 спільних підприємств.