Концепції підприємництва

Концепції підприємництва – спосіб пізнання та сукупність ідей, положень про су шість підприємництва й підприємницької функції, а також їх змін у процесі еволюції економічної системи капіталізму. Термін «підприємництво» запровадив Р. Кантільон у XVIII ст. щодо ризику підприємця як основної функціональної характеристики підприємництва. Він вважав, що підприємець – індивід, який володіє передбаченням і має бажання взяти на себе ризик, спрямований у майбутнє, дії якого характеризую і ь як сподівання отримати прибуток, так і готовність до втрат. Цю ідею – трактування підприємницької функції як тягаря ризику й невизначеності в процесі економічного розвитку – розвинули Дж. Тюнен, Д. де Тресі, Г. Мангольт та ін.

Елементи ризику й невизначеності є центральними в концепції підприємництва Ф. Найта. На його думку, люди, які беруть на себе тягар ризику, що прораховується, і невизначеності, що не прораховується, і які гарантують більшості працівникам фірми заробітну плату, здобувають право керувати діяльністю цієї більшості та привласнювати відповідну частку прибутку. Класики політичної економії Ф. Кене, Ж. Тюрго, А. Сміт, Д. Рікардо вбачали в підприємцеві лише власника капіталу. У Тюрго, В. Рошера і Б. Гільдебранда підприємець не лише управляє своїм капіталом, а й поєднує власницькі функції з власною виробничою працею. Згодом підприємця дедалі рідше ототожнюють з власником, «капіталістом», його розглядають як організатора виробництва, не обов'язково обтяженого правами власності. Такого погляду дотримувалися Ж.-Б. Сей і Дж. С. Мілль, причому Сей уперше ґрунтовно описав підприємницькі функції та якості, необхідні промисловцеві, купцеві, фермеру. К. Маркс також функціонально розмежовував власника і підприємця. Визначення підприємця як менеджера утвердилося в працях неокласиків – А. Маршалла, Л. Вальраса, К. Менгера, Ф. Візера, які вважали, що розвиток економічної думки відбувається паралельно із змінами реального підприємця. Спочатку він поєднував у собі якості власника й управлінця, а на межі XIX–XX ст. «підприємницька фірма» поступається місцем «корпорації», підприємство очолює менеджер – «бюрократ від економіки», і нейтральність щодо володіння власністю стає звичайним елементом теорій підприємництва – класичних (Й. Шумпетер) і сучасних (А. Коул, П. Дракер). Щодо змісту підприємницької функції, то, на думку неокласиків, вона полягає у пристосуванні факторів виробництва до умов ринку, що змінюються, відновленні порушеної рівноваги, в ефективнішому використанні ресурсів і задоволенні попиту. «Організація і знання» проголошуються «четвертим фактором виробництва», а підприємництво – певним вбудованим елементом саморегулюючого механізму цін.

«Друга хвиля» в науковому осмисленні феномена підприємництва пов'язана з виокремленням ідеї інновації та активності як головної його риси. Основоположник цього напряму Шумпетер розглядав підприємця як центральний елемент механізму економічного розвитку в його прагненні використати таку «нову комбінацію»" факторів виробництва, наслідком якої і є «нововведення», «інновація». У такому трактуванні підприємства, якого дотримуються Т. Шмоллер, Ф. Тоссіг, Дракер, наголошується на активному, інноваційному характері соціальної та економічної дій підприємця і не лише у виборі з наявних альтернатив розподілу ресурсів, а й у створенні нових ринкових можливостей. іноді «інноваційне» підприємництво протиставляється «рутинному» (Х. Лайбенстайн), але «рутинне» підприємництво перестає бути підприємництвом. Поява «третьої хвилі» в розвитку теорії підприємницької функції пов'язана з «поліфункціональною моделлю підприємництва», яка ґрунтується на ідеях неоавстрійської школи економічного аналізу (видатні представники – Л. Мізес і Ф. Хаєк). Вони досліджували функції підприємця, що діє в умовах принципової нестачі необхідної інформації і є не «балансувальником» ринків, а їх активним перетворювачем і творцем.

«Третя хвиля» теорії підприємницької функції вирізняється також особливим зосередженням уваги на особистих якостях підприємця – його вмінні адекватно реагувати на зміни економічної та суспільної ситуації, самостійності у виборі й прийнятті рішень та наявності управлінських здібностей. Звертається увага й на особливу роль підприємництва як регулюючої основи в економічній системі, що врівноважується (Р. Коуз).

Сучасний етап розвитку теорії підприємницької функції – «четверта хвиля», що характеризується зміщенням акценту з аналізу «суто економічних» дій підприємця більшою мірою на управлінські й соціокультурні аспекти. Зокрема, своє четверте трактування підприємницька функція набуває в межах інституційної економічної теорії (Коуз, Д. Норт, О. Вільямсон та ін.), згідно з якою підприємець стає суб'єктом, який робить вибір між контрактними відносинами вільного ринку й організацією фірми з метою заощадження трансакційних витрат. Підприємництво є особливим регулюючим механізмом інститутів ринку, що відрізняється від цінового механізму й механізму державного регулювання, а в чомусь альтернативне їм обом. Про тріумф сучасного інституціоналізму свідчить присудження Нобелівських премій з економіки його основоположнику Коузу (1991) та одному з нинішніх розробників цього напряму Норту (1993). Прихильники інституціоналізму намагаються розширити можливості неокласичного аналізу вивченням проблем організації й того, як структури прав власності й трансакційні витрати (на підготовку й реалізацію господарських операцій) впливають на мотивацію та економічну поведінку. У межах такого підходу виділяють дві течії – теорію прав власності й теорію трансакційних витрат. Концепцію Вільямсона, що репрезентує другу з них, наприкінці XX ст. оцінювали як одну з найперспективніших для розвитку підприємницької теорії фірми. Оригінальність методології Вільямсона – в його трактуванні поняття «інститути». В інституціоналізмі кінця XX ст. існували два підходи до його визначення. історично перший (з часів Веблена) і підтриманий багатьма авторами (Д. Норт, Р. Ріхтер, Е. Фуруботн та ін.) – розуміння інститутів як «правил гри»", що є неформальними обмеженнями взаємодії людей (табу, звички, традиції, кодекси поведінки), і формальних норм (конституції, закони, права власності). В теорії Вільямсона така інтерпретація відповідає рівню інституційного середовища, а самі інститути розглядаються як механізми управління контрактними відносинами, що дає змогу перенести центр інституційного аналізу підприємницьких функцій на рівень опосередкованих ними окремих трансакцій. Межа між командно-адміністративним, характерним для великої фірми, ринковим і змішаними механізмами координації та контролю рухома, і вибір на користь будь-якого з них є наслідком порівняння їх ефективності в організації таких переходів (трансакцій), що в реальному житті виявляється у внутрі- і міжфірмових господарських операціях, контрактній формі підприємницької поведінки.

«Четверта хвиля» розвитку теорії і практики підприємницької функції пов'язана також з переходом на міждисциплінарний рівень аналізу проблем підприємництва загалом та інтрапренерства зокрема. Нерідко в аналізі управлінського підходу «четвертої хвилі» в теорії розвитку підприємницької функції на рівні організації об'єкт управління підприємництвом аналізується з погляду підприємницької економіки в термінах Дракера, яку розуміють як інноваційну економіку, що є витвором «колективного підприємця» – власників, підприємців, менеджерів, робітників. Підприємництво в сучасному суспільстві перестає бути справою одинаків, які керуються своїми корисливими інтересами, і зумовлює потребу в співпраці, оскільки без активності менеджерів і робочого персоналу неможливо здійснювати нововведення, звідси й поняття «колективна інноваційна функція». Ця функція поширена між багатьма учасниками великого ділового підприємництва і втілюється в «латентній техноструктурі» (Дж. Гелбрейт) – неформальній структурі ділових відносин людей, які готові виявити себе, часто – ризикнути і скористатися шансами, які надає їм ідея підприємницького стилю управління інтрапренерства, або інноваційного менеджменту. Праця неформальною командою – сучасна типова форма підприємницької діяльності, яка передбачає реалізацію нових комбінацій виробничих факторів для створення нових продуктів. Якщо розглядати феномен інновації як сутність підприємництва, то насамперед слід виділити системний аспект інновації: так, введення нового елемента у вже існуючі елементи створює нову економічну якість. Тому характерною рисою нового підприємця є здатність побачити систему там, де інші бачать лише не пов'язані між собою елементи. Дизайн майбутнього фактора невизначеності конструюється самим підприємцем і стає результатом прагнення змін і пошуку. Таким чином, принципи успіху організаційної підприємницької поведінки ґрунтуються на перманентних нововведеннях й аналізі можливостей і шансів в конкретних ситуаціях: здійснювати систематичні нововведення – означає контролювати основні джерела нових можливостей і використовувати шанси, надані ринковим середовищем. Підприємницьке управління на мікрорівні потребує: формування соціальних структур, сприйнятливих до змін і нововведень, створення в них організаційного клімату та структур, що систематично оцінюють підприємницьку діяльність; створення механізму самонавчання персоналу фірми; зміни практики формування організаційних структур, кадрової політики, механізмів мотивації та стимулювання персоналу; виявлення чинників, що гальмують підприємницьку активність, і методологічно неправильних ініціатив (наприклад, зміщення лінійно-функціональних та інноваційних підрозділів); управління венчурними (ризикованими) проектами в умовах невизначеності. Підприємницька поведінка залежить від обраного типу стратегій і найбільшою мірою відповідає певним типам нововведень, має свої обмеження та рівні ризику. Визначальні риси справжніх підприємців: уміння здійснювати інновації, творчий талант для вирішення технічних, комерційних і фінансових проблем з використанням нових комбінацій факторів. Оскільки ці рішення є новими, ефекту від їх реалізації часто не досягають, тобто підприємництво завжди пов'язане з ризиком.

Підприємці – ініціативні й сміливі люди, які можуть узяти на себе такий ризик і багато в чому покладаються на власну інтуїцію і досвід. Водночас розумні підприємці вчаться на помилках інших. Вимоги ці стосуються і нових, «внутрішніх» підприємців – інтрапренерів, або менеджерів підприємницьких підрозділів. Управління такими підрозділами може здійснюватися на належному рівні не лише в атмосфері свободи, а й стабільності та надійності, створення якої потребує фундаментальних змін у мисленні працівників фірми, підприємства, менеджерів, особливо вищих, оскільки в багатьох фірмах менеджмент все ще ґрунтується на здійсненні контролю і складанні балансів бюджетів. Таким чином, підприємець перетворюється також на «ризикуючого менеджера». Так, американський професор Р. Хизріч дає визначення будь-якого підприємництва як «процесу створення чогось нового, що має вартість», а підприємця – як «людини, яка витрачає на це необхідний час і сили, бере на себе фінансовий, психологічний і соціальний ризик, отримуючи в нагороду гроші й задоволення від досягнутого». А. Хоскінг стверджує, що індивідуальним підприємцем («трейдером») «є особа, яка здійснює свою діяльність власним коштом, особисто займається управлінням бізнесом, несе особисту відповідальність за забезпечення необхідними коштами», «самостійно приймає рішення». Винагородою йому є отриманий від підприємницької діяльності прибуток і почуття задоволення. Однак підприємець «повинен узяти не себе ризик втрат у разі банкрутства його підприємства». Згідно з сучасними «офіційними визначеннями», наведеними в більшості підручників з економіки, підприємець – той, хто поєднує фактори виробництва для розробки, виробництва і продажу товарів і послуг; «особа, яка очолює підприємство чи бізнес, щоб отримати прибуток, або понести збитки»; «заповзятливий керівник, який постійно ризикує». Слово «заповзятливий» означає винахідливий, який має творчу уяву, енергійний і водночас діловий. Підприємець – це той, хто відкриває свою справу і управляє власним підприємством. Однак ці визначення не стосуються ні менеджерів, які не є власниками підприємств, ні службовців банків, ні менеджерів інвестиційних компаній, ні інших власників грошового капіталу, які виконують «рутинну роботу». Підприємці – це не лише ті, хто бере на себе ризик, це – раціоналізатори, посередники між технологією і ринками, фінансисти; часто це люди, які мають творчу фантазію і практичну кмітливість, що дає їм змогу втілювати в життя власні проекти. Окремі підприємці вирізняються сміливими ідеями і своєрідною «одержимістю», творчими здібностями, інтуїцією, особливим талантом поєднання інформації, що надходить із зовнішнього та внутрішнього середовища; організаційними якостями; гнучкістю, що дає змогу завжди знайти вихід із скрутного становища; талантом, необхідним для того, щоб надихнути всіх працівників і клієнтів фірми на виконання своїх зобов'язань; наполегливістю, внутрішнім імпульсом для реалізації ідей. Підприємці налагоджують і підтримують розгалужену мережу контактів, що працюють на реалізацію їх ідей. Вони цінні для суспільства, оскільки створюють і багатство, і робочі місця. Підприємницька поведінка також пов'язана з теорією природного відбору та екстремальним принципом підприємницької функції. Загальною основою економічного підходу, як стверджує Г. Беккер, є теорія природного відбору: максимізуюча поведінка й стабільність переваг – не просто передумови, а й виведені з концепції природного відбору придатні способи поведінки в процесі еволюції людини. Економічний підхід і теорія природного відбору тісно пов'язані й зазнали відчутного впливу мальтузіанської теорії народонаселення. Фрідмен стверджує, що бізнесмен практично використовує свій підприємницький досвід, що виявляється в інтуїтивній поведінці й застосуванні екстремальних принципів в економіці. У багатьох ситуаціях фірми поводяться так, наче раціонально прагнули максимізувати очікуваний результат (прибуток) і володіють знаннями, необхідними для досягнення успіху, тобто знають відповідні функції попиту й пропозиції, обчислюють граничні витрати і граничний прибуток від усіх доступних їм видів діяльності та збільшують масштаб кожного з цих видів доти, доки відповідні граничні витрати і граничний прибуток зрівняються. Насправді бізнесмени не розв'язують системи рівнянь, за допомогою якої економіст-математик подає цю гіпотезу в зручному вигляді. Бізнесмен може встановлювати ціни середніх витрат з незначними відхиленнями, якщо цього потребує ринок, але, за Фрідменом, це не є гіпотезою максимізації. Поки поведінка бізнесменів не наблизиться до ідеальної, узгодженої з максимізацією результату, вони не зможуть довго займатися бізнесом. Безпосередня поведінка бізнесмена може визначатися звичними реакціями, випадковим вибором та ін. Але якщо це зумовлює поведінку, сумісну з раціональною й чітко зрозумілою максимізацією результату, фірма процвітатиме й отримуватиме ресурси для розширення; в іншому разі – втрачатиме ресурси й зможе існувати лише за рахунок отримання ресурсів із-зовні. Процес природного відбору дає змогу обґрунтувати гіпотезу максимізації результату: за наявності природного відбору важливим аргументом на користь прийняття гіпотези максимізації є те, що вона відповідним чином узагальнює умови виживання фірми, її використання тривалий час, а також невдалі спроби розвинути й прийняти послідовну, внутрішньо несуперечливу альтернативну гіпотезу – вагоме непряме підтвердження переваги гіпотези максимізації результату. Свідченням на користь цієї гіпотези є також численні невдалі спроби спростувати її емпірично, вони нагромаджуються в міру того, як гіпотеза використовується. Цей механізм ґрунтується на дії екстремального принципу, максимізуючого або мінімізуючого підприємницьку функцію за певними критеріями (або параметрами) динамічного процесу конкуренції як природного відбору. Значення концепції екстремального принципу підприємницької поведінки і в економіці, і в соціології зводиться до того, що для виживання підприємцеві необхідно перевершувати суперників-конкурентів в міру пристосування до навколишнього середовища або в міру його перетворення на свою користь. Визначити відразу, чи природний відбір сприяє виживанню саме «довершених видів», чи процес конкурентного відбору зумовлює виживання лише підприємців, які максимізують очікуваний результат (прибуток), неможливо. Концепція пояснює, чому підприємець витримав конкурентну боротьбу за існування на ринку, але не може передбачити, чи вдасться йому це зробити в майбутньому. Згідно із загальним принципом природного відбору, поведінка адаптивної системи характеризується мінімізацією негативного і максимізацією позитивного підкріплення, коли сприятливі («корисні») для існування й розвитку системи індивідуальні зміни зберігаються, а несприятливі («шкідливі») знищуються. Дія екстремального принципу в формі природного відбору в ринковому середовищі забезпечує успіх бізнесменам, поведінка яких така, наче вони свідомо прагнуть максимізувати очікуваний результат або прибуток, і призводить до банкрутства бізнесменів, які діють по-іншому. Конкуренція – боротьба за існування, результат якої точно збігається з тим, який мав би бути за умови, що всі фірми і підприємці максимізували прибуток, а споживачі – корисність. З гіпотези випливає, що забезпечення інваріанта стабільності поведінки підприємця в ситуації динамічної нерівноваги реалізується неекономічними засобами за допомогою залучення до ринкового обороту адміністративних і соціокультурних чинників. Тому "суто економічну" теорію виникнення і зникнення підприємців (фірм) у ринковому середовищі для логічного завершення слід доповнити соціологічною та інституційною, які пояснюють «соціоекономічними та інституційними засобами» причини як стабільності і виживання, так і нестабільності й банкрутства підприємця за динамічної нерівноваги. «Підприємницьку поведінку» визначають як поняття, що вказує на специфічний соціо-культурний вид економічної активності особистості (фірми), пов'язаний з можливістю самодостатнього розпоряджання своєю творчою діяльністю, ресурсами, результатами праці з усього спектра підприємницької самореалізації, а саме: приймати рішення і нести за них відповідальність, організовувати, змінювати зміст інноваційної, ризикованої, самостійної, продуктивної поведінки з метою отримання прибутку. Ментальність, або «дух підприємництва», пов'язана з новаторським пошуком, незалежністю, інакомисленням, вірою у власні сили, готовністю до ризику. Підприємницька поведінка є звичайно об'єктом соціального управління. Суб'єкт управління на російському та українському ринках в 90-х XX ст. – вищі у вертикальній структурі влади конкретні інституціоналізовані функції й ролі, персоніфіковані в особистостях керівників або «бюрократів», які приймають управлінські рішення, пов'язані з розвитком і процвітанням будь-якого підприємця і з можливим його банкрутством. Російський та український підприємець у функціональному аспекті, як і будь-який "європейський", прагнуть до інноваційних змін, допускають свідомі ризики, передбачають невизначене майбутнє, приймають рішення на основі вибору альтернатив, їх управлінські функції, як і в світовій практиці бізнесу, зводяться до стандартних комплексів: поєднання у вдалі комбінації факторів виробництва і прийняття зважених рішень у діловому світі; висунення нестандартних техніко-технологічних, комерційних, організаційних ідей та оцінка їх реальної перспективи; дії в умовах невизначеності, ризикуючи власними й чужими рідкісними ресурсами, іноді працею, діловою репутацією, здоров'ям і життям; ведення переговорів, укладення угод, отримання з контрагентів належних сум. Але для забезпечення успіху й виживання домінантний поведінковий стереотип українського підприємця міцно пов'язаний з регулюючими впливами влади в системі українського ринкового етакратизму й системи «олігархів». Наприкінці XX ст. у цій системі за допомогою методів використання «олігархічних соціально-примусових мереж управління» було поділено всі найпривабливіші ринки. Структури й моделі російської та української підприємницької поведінки організовано за принципом статусно-рольової поведінки, виходячи з принципу дії вертикальної ієрархії влади, а в світовому бізнесі домінують горизонтальні зв'язки. Оскільки кожний підприємницький сектор має власну ринкову нішу, він, згідно з цим, і виживає: представники великих державних монополій і великого приватного бізнесу ведуть боротьбу за вплив на управлінську еліту, оскільки малий бізнес їм не загрожує.

«Модель управління» підприємництвом складається з формальної (нормативної або адміністративно-організаційної) і неформальної (соціокультурної з фундаментальними цінностями й нормами) систем управління. Формальну систему управління порівнюють з офіційною ідеологією влади і стандартними державними засобами регулювання підприємницької діяльності, а неформальну – зі справжньою системою норм поведінки, що визначається цінностями домінантних груп. Механізм дії неформальної системи управління передбачає визначені функції, керуючі впливи (сигнали), контроль. Щодо цього неформальна система, яка є реальним механізмом управління, функціонує жорстко, як злагоджена дія елементів «соціальних мереж», втілених у відповідних соціокультурних цінностях і фундаментальних нормах поведінки, неформальних правилах гри. За такого управління головна роль належить лідеру, який створює матеріальні (нові техніко-технологічні) та соціокультурні (нові символічні) елементи господарського середовища, причому елементи субкультури (ідеологія, філософія, стереотипи, символи, специфічна мова спілкування, ритуали, вірування) наповнюють глибоким змістом кожний акт поведінки підприємця. У підприємницькій субкультурі заохочуються будь-які нововведення, максимальний вияв себе у відповідній сфері діяльності. Офіційна система норм ґрунтується на організаційній структурі держави та на офіційній ідеології, де індивід функціонує рутинно, праця підлягає регламентації та кількісній оцінці, система орієнтована на слухняність і посередність, а в неформальній системі праця ґрунтується на ініціативі, творчому підході, самостійній постановці та вирішенні завдань. Неформальна система зорієнтована на індивідуальність, інновації, чинить опір формальній системі управління. Формальна система спирається на організаційну структуру суспільства, неформальна – на його со-ціокультурну сферу. З огляду на це, якщо держава прагне стати прогресивним суб'єктом управління підприємництвом, вона повинна здійснити норматив-но-інституційні перетворення передусім на правовому рівні, адекватно співвіднесеш з конкретним соціокультурним рівнем підприємницьких прошарків як об'єкта управління, з домінуючими груповими цінностями, мотиваціями, моделями поведінки. Однак, здійснивши такі перетворення, держава втрачає значну частину влади й, отже, можливість неекономічними методами привласнювати рідкісні ресурси суспільства. Фундаментальною функцією підприємництва є спосіб економічної діяльності (поведінки, дії) індивіда, який ґрунтується на екстремальному принципі виживання і спрямований на отримання підприємницького прибутку. Проте в Україні та Росії адміністративні тенденції бізнесу – способи його виживання. Фундаментальну функцію підприємництва поділяють на підфункції: творчу (принципово забезпечує виживання підприємця), ресурсну (мобілізація капіталу, персоналу, фінансів, інформації та інших рідкісних ресурсів), організаційно-виробничу (організаційно-управлінську), владну, захисну. Підприємницька функція – способи реалізації продуктивних форм соціально-економічної дії, ефективний вияв організаційної творчості та новаторства в реальних результатах поведінки підприємця. Операціоналізація саме в такому розумінні фундаментальної функції підприємництва може бути здійснена у відповідних структурних змінних: 1) в інноваційних (творчих), що дають змогу вести пошук можливостей і реалізації шансів, наданих ринковим середовищем, у генеруванні та освоєнні ідей, що реалізується в нових технологіях і продуктах; у прийнятті рішень, які забезпечують підприємницький прибуток, виражений матеріально й соціальне, і саме виживання в екстремальних умовах ринкового середовища; 2) у ресурсних, що забезпечують пошук, мобілізацію, володіння, нагромадження, концентрацію рідкісних ресурсів з метою їх ефективного використання в ринковому обороті, в нових ринкових сегментах у власних особливих інтересах; 3) в організаційно-виробничих, що дають можливість починати і вести справу, виявляти й використовувати ініціативу, ризикувати, долати опір середовища; створювати і просувати на ринок нові технологи, продукти і послуги; знаходити нові способи обслуговування споживачів; опановувати перспективні фактори розвитку; 4) у владних і водночас у захисних, що передбачають протидію посяганням на результати підприємницької праці інших структур, які мають владу і вплив. Керуючись таким підходом, соціальне управління підприємницькою поведінкою може розглядатися як засіб реалізації владних функцій суб'єктом управління в цільовому впливі на параметри об'єкта управління, внаслідок якого після процедури взаємодії (узгодження цілей, цінностей, особливих інтересів) або конфлікту (протидії цілей, цінностей, особливих інтересів), або того й того відбувається задоволення (повне або часткове) чи незадоволення потреб, запитів об'єкта управління, що реалізується в різних формах співвідношення соціальних сил. Управлінський процес повинен бути засобом забезпечення ефективного функціонування об'єкта управління. Українська влада як суб'єкт управління надто повільно і непослідовно створює об'єктивні умови (організаційні, інституціональні, правові) для розвитку всіх форм підприємництва. Підприємці потребують свободи дій, самостійності в прийнятті рішень і в безпеці щодо захисту правових норм у суспільстві. Самостійність є виявом економічної свободи фізичних та юридичних осіб у здійсненні свого бізнесу на принципах законності. Самостійність та економічна свобода нерозривно пов'язані та взаємообумовлені, але економічна свобода – ширше поняття, пов'язане з правами, обов'язком і відповідальністю підприємця за результати своєї діяльності перед державою, партнерами, споживачами. Економічна свобода виникає із загального рівня політичних свобод, демократичного розвитку суспільства, формування правової держави, що гарантує всім громадянам захист їх особистих прав і свобод. Самостійність та економічна свобода суб'єктів підприємницької діяльності не означає їх свавілля, тому законодавством кожної країни розробляються конкретні заходи державного регулювання підприємницької діяльності й відповідальності підприємців за порушення відповідних нормативних актів. Головним повинен бути основоположний принцип: підприємництво розвивається на основі самостійного прийняття його суб'єктами рішень у межах закону. А держава не повинна втручатися в конкретне ділове життя підприємців. В Україні наприкінці XX ст. цей принцип не було втілено в життя.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.