Неокласичні концепції підприємництва

Неокласичні концепції підприємництва – спосіб пізнання й певна сукупність ідей, положень, що з нього випливають, щодо сутності підприємництва у працях представників неокласичного напряму економічної теорії. Відносно новим напрямом у теорії підприємництва XX ст. є нова австрійська економічна школа (Л. Мізес, Ф. Хаєк, І. Кірцнер і «надрадикальний суб'єктивіст» Дж. Шекль, який примкнув до них, та ін.).

Якщо раніше підприємця розглядали як «неокласичного оптимізатора», завдання якого – знайти оптимальне співвідношення між відомими впорядкованими сукупностями цілей і засобів, то неоавстрійці у визначенні підприємця акцентують на зміні особливостей його поведінки, яка до того була «повністю раціональною». Вони вбачають у ньому людину, яка найточніше підраховує витрати й вигоду і розширює коло вибору, виявляючи при цьому нові потреби, цінності та кошти, наявність яких досі ніким не помічалася. Так, підприємець Кірцнера подібний до підприємця Кантільона (діє в умовах ризику і живе за принципом: "Купи дешево, продай дорого") у використанні нереалізованих можливостей отримання прибутку і здійсненні арбітражних угод (простих спекуляцій). Кірцнер вважав головним для підприємця інтелект і прагнення до нових знань. Кірцнерівський підприємець діє в умовах нестабільної економічної ситуації й порівняно з шумпетеріанським розумінням підприємця як дисбалансуючої сили «працює» для відновлення рівноваги в економіці. За Шеклем, підприємець повинен «навчитися жити» в умовах надзвичайно нестабільного, «калейдоскопічного суспільства», пристосовуючись і лавіруючи в ньому, і вижити в суспільстві «економічного індетермінізму». До незмінної раціональності підприємця Шекль додав уяву (параметр із філософії Канта, Ріккерта й інших неокантіанців) – як вирішальний чинник появи нових ідей, продуктів і технологій. На його думку, народження підприємцем нової ідеї – не лише вияв нових можливостей, це передусім творчий (трансцендентний) акт самого творця, в якому реалізовуються суб'єктивні спрямування і його переваги, а не об'єктивні задані можливості. Підприємець Хаєка як господарюючий суб'єкт характеризується, як і у визначеннях інших неоавстрійців, особливою поведінкою і таким же прагненням виявити ще ніким не помічені можливості отримання прибутку. Водночас «людина економічна» у Хаєка «наслідує традицію», «пристосовується до невідомого». Конкуренція відбирає раціональні та ірраціональні правила поведінки, частина яких закріпляється в традиціях. Хаєк дотримується позицій еволюційного лібералізму, Його загальний порядок не є продуктом людського розуму, він виникає спонтанно – як результат безлічі приватних рішень індивідів, що використовують доступні їм «розпорошені знання». Економічні та філософські праці Хаєка, висунуті ним ідеї та концепції неявного (неформального) знання, що дає можливість бізнесмену орієнтуватися в «підприємницькій стихії», конкуренції спонтанного порядку, соціокультурній еволюції, стали теоретико-методологічною базою багатьох сучасних досліджень підприємництва. Хаєк наголосив на умовах, в яких діє сучасний підприємець, а саме: жорсткій ринковій конкуренції, за якої перемагає той, хто її витримує. Однак він зазначав, що частка приватних осіб, готових випробувати нові можливості (якщо це, як вони гадають, обіцяє поліпшити їх становище і якщо їм не заважає тиск з боку одноплемінників), скрізь приблизно однакова. Викликаючи стільки нарікань, відсутність духу підприємництва в багатьох молодих країнах є не природженою властивістю їх жителів, а є наслідком обмежень, що накладаються існуючими звичаями та інститутами. Хаєк критикує усталену концепцію рівноваги, що виходить з дії однієї людини, яка має план і не відхиляється від нього. Труднощі, на його думку, починаються з появою декількох незалежних індивідів, їх очікування можуть вступати у взаємний конфлікт. До того ж із зміною одним із них своїх планів через зміну смаків або під впливом нових фактів, випадково чи внаслідок спеціальних зусиль одразу порушується рівновага. Хаєк закономірно ставить питання про роль соціальних інститутів як стійких комплексів регулюючих правил, норм і установок у набутті й розподілі знань між; індивідами. Серед сучасних дослідників підприємництва американського економіста П.Дракера вважають світовим лідером у теорії та практиці підприємництва й бізнесу, йому належить оригінальна концепція, суть якої полягає у розгляді підприємницької діяльності в межах «нової інноваційної концепції» та в розробці ідеї «підприємницького суспільства». Г. Піншо є автором нового напряму у вивченні підприємництва – інтрапренерства, коли підприємець діє в умовах існуючого підприємства, на відміну від власне «інтрапренера» – підприємця, який створює нові структури. Діапазон визначень особливої підприємницької функції і, отже, різного трактування змісту поняття «підприємець» – від вузько окреслених, специфічних і до узагальнених в абстрактних філософських термінах, що стосуються підприємництва, – як в теорії, так і в звичайній свідомості і досі необмежений. Одна з сучасних «суто психологічних» інтерпретацій підприємця – модель підприємця як «людини психологічної». Вона характеризує його як психологічний тип практично безвідносно до змісту виконуваної ним економічної функції. Особливі психологічні властивості індивіда, його особистісні характеристики «управляють» його поведінкою й роблять успішною підприємницьку діяльність. Перелік змінних (характеристик, ознак, параметрів), які виокремлюють підприємців з-поміж інших, нескінченний, але домінують мотивація досягнення, амбіції, «інтернальний локус контролю» та схильність до ризику. Поширеною моделлю вивчення підприємця є також теорії, що пояснюють схильність до підприємництва та підприємницьких ризиків соціокультурними чинниками. Сучасні модифікації такого підходу беруть свій початок від концепції німецької історичної школи на межі XIX–XX ст., найвідомішими представниками якої були В. Зомбарт і М. Вебер. Підприємницький «дух» як складова господарського «духу» капіталізму, тобто всі вияви інтелекту, всі особливості характеру, всі моральні та ціннісні норми, – вважався глибоко вкоріненим у соціальних устоях, моралі й традиціях народу, причому характерним саме для конкретного рівня господарського розвитку. Схильність до підприємництва розглядається тільки в обмежених, специфічно національних і специфічно культурно-історичних умовах. Так, М. Грановеттер розглядає підприємця як вільного агента, що діє автономно в навколишньому середовищі, де його здібності, особисті характеристики та переконання визначають особливості його поведінки. Спираючись на концепцію «соціальної вкоріненості» економічної ідеї Грановеттера, більшість зарубіжних дослідників вивчає підприємця через економічну дію, яку він здійснює, «вбудовану» в мережі постійних соціальних відносин. Ефективність мережі неформальних відносин, тобто стійких систем зв'язку та контакту між індивідами і групами, на їхню думку, полегшують або стримують активність підприємців. Як вважає Грановеттер, у сучасному суспільстві все пронизано «мережами» соціальних відносин – стійкими системами зв'язків і контактів між індивідами, які неможливо «втиснути» в рамки традиційної дихотомії «ринок-ієрархія». В сучасному суспільстві мережі неформальних відносин дають змогу знаходити роботу, обмінюватися інформацією, вирішувати більшість проблем і конфліктів без суддів та адвокатів. Передумову структурної вкоріненості Грановеттер доповнює другою вихідною методологічною передумовою – економічними інститутами як соціальними конструкціями. Головна ідея сформульована К. Поланьї – «економічний порядок є функцією соціального, причому другий забезпечує перший». Поланьї вбачав шляхи розвитку підприємництва в концепції структурної «вкоріненості» економічної дії. З функціональних позицій підприємницька роль здається нестійкою і миттєвою. Ніхто не здатний виконувати її постійно, навіть якщо психологічно схильний до неї. Постійна організаційна інновація подібна до божевілля. Інновація – це більш як важливий елемент організаційної активності, ефект якої деколи важко локалізувати в часі та просторі, тим більше стосовно конкретних осіб. У межах функціонального підходу підприємництво визначається як явище або процес, що є джерелом економічного розвитку. Його логічний вектор спрямований на з'ясування загальних господарських умов (стану ринку та економічної системи), загального політичного й культурно-історичного тла щодо визначення організаційно-господарських ролей, стратегій утримування особливої підприємницької функції, необхідної для успішного господарського розвитку. Розглядаються також чинники, які стимулюють і надихають виконання цієї соціальної функції, психологічні та професійні якості підприємців на певному історичному етапі, а також середовища найбільшого зосередження таких людей. Погляд на підприємця як на «ідеальний» тип, якого не існує в господарській практиці у «чистому вигляді», що вкорінився в економічних теоріях у межах функціонального підходу, поділяло чимало науковців наприкінці XX ст. Визначення підприємницької діяльності, підприємницької функції, підприємницького «акту», а не самого підприємця дає можливість уникати питань, піднятих іще Шумпетером, а саме: чи можна вважати індивіда підприємцем, коли він виконує підприємницький акт увесь час, час від часу чи раз у житті? Підприємницька діяльність (акт) є тут залежною змінною, в той час як індивід або група індивідів, які виконують її, є незалежними змінними як соціальний, економічний, політичний та культурний контексти Структурний підхід, навпаки, починається з вивчення конкретних груп підприємців, виділених за певними показниками професійно-посадовою ознакою, відношенням до власності й капіталу, розміром і типом підприємств, що створюються, отриманням прибутку та використанням найманої праці, почуттям ризику та ін. Соціально-демографічні характеристики цих груп, їх матеріальний стан, престиж у суспільстві, параметри їх підприємств є основою для виділення ролі підприємців у функціонуванні економічної системи та в суспільстві загалом. У межах структурного підходу розглядалося місце підприємця в структурі суспільних відносин, де ним тривалий час був капіталіст чи управляючий. У класичній сміто-рікардіанській традиції підприємця ототожнювали з власником. Згодом він все частіше розглядався як бізнес-лідер, організатор виробництва, не обов'язково обтяжений правами власності (цієї позиції дотримувалися Кантільон, Вебер, Зомбарт, Шумпегер, Кейнс і Мізес, ближче до сучасності – Коул, Шекль і Мак-Клелланд). Підприємець визначався як управляючий менеджер (Сей, Мілль, Маршалл і його школа, Вальрас, Менгер, Візер, а пізніше – Дракер). Найпоказовіша щодо цього унікальна «концепція підприємницького суспільства» Дракера. Він не вбачає різниці у визначенні підприємця як діючої установи (підприємства) або Індивідуальної особи, що відкриває свою справу. Підприємці у Дракера не є ні капіталістами (в прямому значенні цього слова), ні інвесторами (ризикують, але не більше, ніж інші, зайняті економічною діяльністю), ні роботодавцями (самі можуть бути найманими працівниками чи зайнятими самостійно). Як базові принципи підприємництва учений розглядає наявність підприємницького управління та підприємницьких стратегій як певних методів дії на ринку. Наприкінці XX ст., за спостереженнями та аналізом Дракера, можна говорити про «підприємницьке підприємство» загалом, що має в своєму розпорядженні необхідні ресурси (особливо людські), певний рівень управлінської компетенції та сформований управлінський апарат Дракер наголошує на активному, інноваційному характері «підприємницького підприємства», причому не лише у виборі з існуючих альтернатив розподілу наявних ресурсів, а й у створенні нових ринкових можливостей. У США, на його думку, в 80-90-х XX ст. на зміну «управлінській економіці», втіленій передусім у розвинутих системах корпораційного управління у великому бізнесі, приходить т. зв. «підприємницька економіка» – інноваційна економіка, яка є витвором підприємців і менеджерів, а їх дії трактуються з погляду нововведень як дії головного об'єкта й основного інструменту підприємництва. Не просто будь-який «новий» бізнес, а саме різноманітні нововведення як реалізація нових комбінацій виробничих факторів для створення нової продукції та нової технологи, проникнення на нові ринки і в нові сектори економіки, залучення нових категорій споживачів і верств населення, використання нових ресурсів, джерел і норм фінансування, освоєння організаційних та управлінських нововведень, формування нових типів коопераційних зв'язків, особливо міжнародних. Це – основа сучасного бізнесу, ті керовані параметри об'єкта (фірми), на які повинні спрямовуватися управлінські впливи суб'єктів підприємництва. Тому визначальною рисою підприємницької фірми є інновація – новизна підходу до справ, спрямованість на пошук перспективних змін і нових можливостей у ринковому середовищі, а звідси – й значна загроза ризику. Інновація передбачає конструювання й розробку нового, досі не відомого і не існуючого, того, що створить нову економічну конфігурацію зі старих, відомих, існуючих елементів інновація дає цим елементам новий економічний вимір. Вона – єднальна ланка між численними розрізненими елементами й потужною системою. Системний аспект інновації означає, що у разі додавання нового елемента до вже існуючих виникає нова економічна якість у підприємницькій діяльності. Тому характерною рисою інноватора є здатність побачити систему там, де інші бачать лише не пов'язані між собою елементи. Суть інновації швидше концептуальна, ніж технічна або наукова, але інновацію не слід плутати з винаходом або відкриттям, хоч вона може потребувати того й того інновацію застосовують для визначення потенціалу бізнесу та забезпечення майбутнього, але її головне призначення – ефективність сьогоднішньої діяльності та наближення бізнесу до ідеалу. Під «ідеальним бізнесом» розуміють підхід, що визначає, яким має бути бізнес відповідно до потреб ринку і який напрям повинна обрати фірма для досягнення ефективності. Підхід «ідеального бізнесу» передбачає основні завдання, встановлюючи теоретичний оптимум економічної діяльності, який буде мірилом фактичних результатів. Проект-схема ідеального бізнесу повинна вивести на «істинне підприємництво», яке не є природним явищем, а конструюється підприємцем і має стати результатом бажаних змін та їх пошуку. Саме тому найпомітніше явище в американській економіці наприкінці XX ст. – розвиток малого й середнього підприємництва – не повинно було заступати приклади аналогічної за своєю суттю підприємницької поведінки великих фірм. Дракер заперечує думку, що великі або давно існуючі фірми не можуть бути «суто підприємницькими», наводячи приклади компанії «Джонсон енд Джонсон» у США, «Хехст» у ФРН, АСЕА в Швеції. Річ не так у величині, бюрократичній структурі чи інерції великої організації, як у самому характері її підприємницької поведінки, заснованої на систематичних нововведеннях, умінні працювати в умовах постійного ризику та дії чинників невизначеності. Учений зазначає, що бізнес як такий – єдиний для всіх, незалежно від величини, структури, виготовлених виробів, технологій, ринків, культури і компетентності менеджерів. Існує загальна реальність бізнесу. У формуванні принципів успіху підприємницької поведінки, заснованого на перманентних нововведеннях, важливим є аналіз «можливостей і шансів» у конкретних ситуаціях. Здійснювати систематичні нововведення – означає контролювати основні джерела нових можливостей і використовувати шанси, які дає ринкове середовище. Такими джерелами є несподіванки в прямих і непрямих виявах (успіхи, невдачі, наслідки), невідповідності між бажаним і реальністю, нестачі, запити й потреби, які виникають не лише на ринку, а й під час виробничих процесів, зміни в структурі промисловості та ринків, демографічні зміни, зміни в очікуваннях, поведінці й підходах, джерела нових знань. Джерела нових можливостей і шансів взаємопов'язані. За Дракером, результатів досягають використанням можливостей, а не розв'язанням проблем. Розв'язання проблем – це відновлення норми. Щонайбільше можна сподіватися на зняття обмежень, які заважають бізнесу досягти результатів. Самі ж результати повинні випливати з використання можливостей. Тому ресурси слід виділяти на використання можливостей, а не на розв'язання проблем, кількість яких можна і необхідно звести до мінімуму. Дракер наголошує на важливості аналізу можливостей і шансів у конкретних ситуаціях бізнесу, оскільки ефективне нововведення має бути простим, очевидним, спрямованим на кінцевий результат. Він стверджує, що успішні нововведення спочатку не бувають масштабними, їх починають невеликими групами, з використанням обмежених ресурсів, випробовують на обмеженому ринку, що дає можливість контролювати процес внесення необхідних змін. Основа успішних нововведень – справжнє лідерство (здатне на винятковий або видатний внесок у важливій галузі бізнесу), вони потребують певної спеціалізації, знань, істинного професіоналізму й таланту. Щодо управління новими венчурними (ризиковими) структурами, Дракер висуває низку методологічних вимог, які забезпечують ефективність такого типу управління: спрямованість на ринок; перспективне фінансове планування; формування проектної групи достатньо високого рівня підпорядкування; знаходження рішень, що відповідають ролі підприємця, його зв'язкам у галузі його діяльності. В такій ситуації ризик не є неодмінним атрибутом підприємницької поведінки. Значний ризик у низці галузей передової технології, наукомістких галузях, але часто ризик виникає через неправильні дії «на дотик», відсутність методології пошуку, слабку систематизацію робіт, неефективне управління нововведеннями. Джерелами мотивації підприємницької поведінки, за Дракером, є: гроші («підприємницький прибуток»); влада; допитливість; визнання; прагнення по-новому розподілити й використати рідкісні ресурси, створити нові цінності й зробити свій особистий внесок. Підприємницька поведінка залежить від обраного типу підприємницьких стратегій, кожна з яких найбільше відповідає певним видам нововведень, має свої обмеження та рівні ризику. Стратегії пов'язані з «підходом ідеального бізнесу», який визначає напрям розвитку бізнесу, дає змогу встановити мету зусиль і результатів. Проект-схема «ідеального бізнесу», за Дракером, контролюється системою зворотного зв'язку щодо результатів. Чим ближче фірма до наміченої проекту-схеми, тим вищим має бути ступінь її прибутковості. Коли прибутковість не зростає навіть із збільшенням фірми до ідеалу, проект-схема потребує перегляду. Як основа підприємницької поведінки, перший тип стратегії відповідає «піонерним» розробкам – найбільш швидким і довершеним нововведенням, властивим передовій технології, які забезпечують ринкове лідерство. Водночас це й найризикованіша щодо організації, найскладніша щодо здійснення стратегія, яка потребує правильних ініціатив, «точних ходів», концентрації ресурсів, відповідної системи мотивації. Другий тип стратегії відповідає розробкам «творчої імітації». В його основі – очікування винаходу іншими, але такого, який може швидко та успішно бути використаний. Ця стратегія також орієнтується на ринкове лідерство, але менш ризикована, ніж перша, і спрямована на захоплення великого сегмента ринку, тому застосовується для профілюючих продуктів, технологій і послуг. Третій тип стратегії – «екологічна ніша» – спрямований на контроль певної невеликої частки ринку або на досягнення в ній монопольного становища. Четвертий із найзагальніших типів стратегії – стратегія зміни властивостей, характеристик і вартості продукту. Для всіх аналізованих стратегій інноваційної підприємницької поведінки характерним є те, що вони ніби «створюють споживача», хоч роблять це різними способами – формуванням якості, ціноутворенням, адаптацією до його потреб і запитів економічної реальності. Часто підприємці комбінують стратегії інноваційної поведінки. Дракер обстоює необхідність поширення інноваційної підприємницької поведінки на все суспільство. Це суто прагматичний підхід, орієнтований на потреби і можливості, на використання тимчасових, гнучких і децентралізованих механізмів управління в різних частинах економічної системи. Учений наголошує, що було б неправильно орієнтуватися на розвиток підприємництва тільки в науково-технічній сфері й сподіватися отримати певні економічні переваги лише за рахунок цього чинника. Вся економіка, за Дракером, процвітає та успішно розвивається переважно за рахунок інновацій, отже, вона повинна бути інноваційною і підприємницькою, щоб бути конкурентоспроможною. Таким чином, істинне підприємництво конструює керівник; воно має стати результатом бажаних змін і пошуку, тому не пов'язується лише з розвитком малого й середнього підприємництва, а за своєю суттю зорієнтоване на "конструювання", виживання та ефективне ведення бізнесу великих фірм. Принципи успіху такої підприємницької поведінки, заснованої на перманентних нововведеннях і важливості аналізу «можливостей і шансів», формуються у конкретних ситуаціях. Здійснення систематичних нововведень передбачає контроль основних джерел нових можливостей і використання шансів, наданих ринковим середовищем, уміння передбачати ризик і використовувати можливості уникнення непотрібного і надмірного ризику. Підприємницьке управління охоплює формування соціальних структур, сприйнятливих до змін і нововведень, створення в них відповідного організаційного клімату; формування соціальних структур, що систематично оцінюють підприємницьку діяльність, і створення механізму самонавчання персоналу фірми в цьому контексті; зміну існуючої практики формування організаційних структур, кадрової політики, механізмів мотивації персоналу; визначення головних факторів, що стримують підприємницьку діяльність, виявлення методологічно неправильних ініціатив – змішування лінійно-функціональних та інноваційних підрозділів, здійснення непов'язаної диверсифікації, особливо через поглинання. Важливого значення набуває управління новими венчурними проектами. Однак Дракер упускає «контрактну підсистему відносин у бізнесі», яка має важливе значення в системі функціонування й розвитку сучасного підприємництва.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.