Концепції світової торгівлі

Концепції світової торгівлі – сукупність ідей, поглядів, положень щодо розвитку світової торгівлі, п переваг, принципів організації на різних етапах еволюції капіталістичного способу виробництва.

Спробу визначити значення зовнішньої торгівлі, сформулювати й цілі вперше зробили меркантилісти (XV–XVIII ст.). Виходячи з тези про визначальну роль сфери обігу, покладену в основу їх поглядів, багатство країни – це володіння цінностями, передусім у вигляді золота й коштовних металів. Тому А. Монкретьєн вважав, що примноження золотих запасів – найважливіше завдання держави, а зовнішньої торгівлі – передусім забезпечення отримання золота. Цього досягають перевищенням експортом товарів їх імпорту, активним торговельним балансом. Таким чином передбачалося втручання державної влади у зовнішню торгівлю, встановлення жорсткого контролю за цією сферою. Торговельна політика була зорієнтована на заохочення вивезення й обмеження ввезення товарів внаслідок встановлення митних зборів на іноземні товари. Такий протекціонізм ускладнював міжнародну торгівлю, створюючи переваги для окремих країн, особливо метрополій.

У своїх економічних поглядах класики англійської політекономії А. Сміт, Д. Рікардо і Дж. Мілль виходили з пріоритетного значення виробництва, яке створює багатство народів, забезпечуючи їм придбання доступних товарів і послуг. Вони вважали, що сприятливі умови здійснення виробництва визначаються природними чинниками, переваги в яких і спонукають певне виробництво, втчи вивезення товарів за кордон. Принцип свободи торгівлі дає змогу країні, за Смітом, зосередити свої зусилля на виробництві продуктів, які вона може виробляти краще і найдешевше. Розподіл, що складається в результаті праці, означає зростання обміну, міжнародної торгівлі, приносячи вигоди її учасникам. При цьому такі переваги визначаються різницею в абсолютних витратах на виробництво (кількість осіб, потрібна для виготовлення одиниці товару) в кожній з країн. Відмова від виробництва товарів, за якими країна не має абсолютних переваг, і концентрація на продукції, яка має такі переваги, сприяють зростанню загальних обсягів виробництва, розширенню обміну результатами праці.

Положення Сміта набувають розвитку за умови врахування не лише природних, а й набутих переваг, пов'язаних із використанням нових технологій, продукції, яка становить переважну частину міжнародного товарообороту. Рікардо заклав теоретичну базу більшості подальших концепцій міжнародної торгівлі, сформулювавши ідею порівняльних переваг, що, як і в Сміта, визначаються різницею у витратах, але не абсолютною, а відносною їх величиною, тобто кожна країна повинна виробляти і вивозити товари з відносно меншими витратами, хоча вони можуть бути й вищими, ніж в іншій країні. Використовуючи більший розрив у витратах, сторони можуть отримати необхідну перевагу. Ці підходи класиків повністю відповідають принципу свободи торгівлі, хоча й не передбачають обмеженого, тимчасового й вибіркового державного втручання для сприяння цій свободі. Теорія порівняльних переваг – ідеальна схема, що потребує значних поправок при обліку зайнятості, небезпек надмірної спеціалізації, багатостороннього характеру зовнішніх зв'язків, транспортних та інших витрат, міри мобільності ресурсів. Насправді не можна обмежитися лише показниками економічного виграшу, що також звужує принцип свободи торгівлі.

У 30-х XX ст. шведські вчені Е. Хекшер і Б. Олін розвинули теорію Рікардо, обґрунтувавши необхідність визначення порівняльних переваг у зовнішній торгівлі, виходячи з оцінки факторів виробництва, їх співвідношення й взаємозв'язку. Згідно з Хекшером і Оліном, порівняльна оцінка факторів зумовлює три суттєві обставини: 1) у країн-учасниць міжнародного обміну існує тенденція до вивезення товарів і послуг, для виготовлення яких задіяні переважно фактори виробництва, що є в надлишку, і, навпаки, ввезення продукції, для виробництва якої бракує певних факторів; 2) розвиток міжнародної торгівлі сприяє вирівнюванню «факторних» цін, тобто доходу, який отримує власник цього фактора; 3) існує можливість за достатньої міжнародної мобільності факторів виробництва заміни експорту товарів переміщенням самих факторів між країнами, якому повинна сприяти свобода торгівлі. Ця доктрина зумовлює й деякі особливості дії факторів виробництва. Передусім вона виходить з однакової структури споживання в країнах-партнерах, збігу схильностей і переваг їх населення. Виробники також перебувають у приблизно однакових умовах, мають однакові виробничі можливості, що обумовлює незмінність експортно-імпортних тарифів, транспортних та інших витрат. Вихідною тезою також є поступове зменшення показників граничної корисності кожного з додаткових факторів виробництва. Відмінності у співвідношеннях і структурі цін, що зумовлюють міжнародний поділ праці й зовнішню торгівлю, передусім визначають відмінності в забезпеченості окремих регіонів такими факторами виробництва, як земля, кліматичні й загалом природні умови, кількість і якість праці й капіталу, вплив соціальних інститутів. Таким чином, допускається, що за наявності у двох країн однаковою мірою як абсолютно, так і відносно всіх видів і факторів виробництва відмінності в системі цін можуть зробити обмін товарами між країнами можливим і вигідним. Залежно від співвідношення попиту і пропозиції в «законі Хекшера-Оліна» сформульовано тезу про фактори рівноваги цін, що забезпечують загальну економічну рівновагу. Проте в міжнародних масштабах поки що може бути досягнуто лише часткове вирівнювання у факторах виробництва через недостатню інтернаціональну мобільність основних факторів навіть за наявності свободи торгівлі. Водночас лібералізація торгівлі, в т. ч. у масштабах кількох країн, вплине на розвиток однорідних виробництв, регіональну торгівлю, призведе до зрушень у заробітній платі та інших видах доходів. За теорією Оліна, між країнами з найрізноманітнішою структурою господарства (через неоднакову забезпеченість факторами виробництва) торгівля особливо ефективна й сягає максимальних обсягів, країнам слід лише всіляко використовувати відносно надлишкові фактори. За вільної торгівлі їх ціни вирівнюватимуться. Масштабна зовнішня торгівля вплине на вирівнювання заробітної плати, відсоткових ставок, ренти. Відмінність у забезпеченості факторами стимулює міжнародні інвестиції. Створюються передумови взаємозамінності цих інвестицій і зовнішньої торгівлі. Розвиток міжнародної торгівлі, на думку авторів концепції, ефективний, коли стимулює окремі країни та регіони відмовитися від виробництва однорідних товарів і посилює міжгалузеву спеціалізацію виробництва у випуску й експорті готових виробів. Однією із загальних проблем теорій зовнішньої торгівлі є поєднання інтересів національної економіки та інтересів фірм, які беруть участь у міжнародному товарообороті, що пов'язано з вирішенням питання, як окремі фірми країн отримують конкурентні переваги у світовій торгівлі певними товарами, в конкретних галузях.

Американський учений-економіст М. Портер на основі вивчення практики компаній десяти провідних індустріальних країн, на які припадає майже половина світового експорту, висунув концепцію міжнародної конкурентоспроможності націй. Конкурентоспроможність країни в міжнародному обміні визначається впливом і взаємозв'язком чотирьох основних компонентів – «ромбом Майкла Портера»: факторних умов; умов попиту; станом обслуговуючих і близьких галузей; стратегією фірми в певній конкурентній ситуації. Портер – прихильник класичної теорії факторів (перший компонент), які він не обмежує вихідними, вводячи нові, в т.ч. ті, що з'являються в процесі виробництва (підвищення продуктивності праці за нестачі трудових ресурсів, впровадження компактних, ресурсозаощаджуючих технологій за обмеженості землі, природних багатств). Другий компонент – попит, який відіграє визначальну роль для розвитку фірми. При цьому стан внутрішнього попиту у взаємозв'язку з потенційними можливостями зовнішнього ринку має визначальний вплив на ситуацію в фірмі. Важливо визначити й національні особливості (економічні, культурні, освітні, етнічні, традиції та звичаї), що впливають на вихід фірми за межі країни. Підхід Портера передбачає переважаюче значення вимог внутрішнього ринку для діяльності окремих компаній. Третій компонент – стан і рівень розвитку обслуговуючих та близьких галузей і виробництв, забезпеченість відповідним обладнанням, наявність тісних контактів з постачальниками, комерційними і фінансовими структурами. Четвертий компонент – стратегія фірми і власне конкурентна ситуація. Важливими передумовами успішного входження в міжнародну торгівлю є обрана фірмою ринкова стратегія та організаційна структура, що передбачає необхідну гнучкість. Серйозний стимул – достатня конкуренція на внутрішньому ринку. Штучне домінування за допомогою державної підтримки – негативне рішення, що призводить до неефективного використання ресурсів.

Теоретичні посилання Портера було покладено в основу вироблення рекомендацій на державному рівні щодо підвищення конкурентоспроможності зовнішньоторговельних товарів, які експортували у США, а також до Австралії, Нової Зеландії у 90-х XX ст. 1.1.1995 почала роботу Світова організація торгівлі (СОТ) – результат Уругвайського раунду переговорів учасників міжнародної торгівлі, що тривав майже десятиліття. До СОТ наприкінці 90-х входило 128 країн, у т. ч. країни, що розвиваються. Створення СОТ означає революцію у світовій економіці: міжнародна торгівля перетворилася на організовану систему, країни, що розвиваються, уперше взяли на себе зобов'язання здійснювати певну економічну політику. Дисципліна СОТ заохочує їх до розвитку експорту, але забороняє його штучне державне стимулювання. Мета СОТ – подолання кризи світової економіки, породженої десятиліттями соціалістичних експериментів у країнах, що розвиваються, і фінансованих західними банками. В офіційних документах СОТ ця організація – законодавча інституціональна основа міжнародної торговельної системи. СОТ пропонує країнам світу своєрідні контракти, в яких зазначено, які національні зовнішньоторговельні закони вони зобов'язані приймати і як їх виконувати. СОТ є центром, де окремі країни вступають одна з одною в торговельні спори і ведуть переговори; саме тут відбувається суд з усіх зовнішньоторговельних питань. Революція у світовій торгівлі полягає не лише в появі організації, яка диктує правила торгівлі, а передусім у тому, що всі її учасники уперше добровільно погодилися взяти на себе суворо обумовлені обов'язки в обмін на так само суворо обумовлені правила. На думку офіційних осіб, СОТ – це не інститут вільної торгівлі, як його часто характеризують, хоча б тому, що вона, як і раніше, дозволяє застосування імпортного мита і в окремих випадках навіть деяких форм захисту внутрішнього ринку. Коректніше, СОТ – це система правил відкритої, чесної та вільної від стороннього втручання конкуренції. Зокрема, всі учасники міжнародної торгівлі зобов'язані неухильно дотримуватися принципів «найсприятливішої нації» і «національного режиму». Принцип «найсприятливішої нації» передбачає, що перевагу не може бути надано будь-яким партнерам у доступі на внутрішній ринок країни (наприклад, через встановлення на їх товари зниженого мита), оскільки будь-яке зниження мита цією країною автоматично поширюється на всіх п торгових партнерів. Відповідно до принципу "національного режиму", імпортні товари, ввезені в країну, не повинні дискримінуватися порівняно з такими самими товарами місцевого виробництва. СОТ не тільки уперше робить ці принципи обов'язковими для торгівлі товарами, а й поширює їх на торгівлю послугами, а також захист інтелектуальної власності із створенням СОТ вперше офіційно заборонено використання демпінгу та державного субсидування експорту як двох головних форм нечесної конкуренції у зовнішній торгівлі. Важливим нововведенням у системі торговельних відносин країн визнається принцип «все або нічого» учасники СОТ зобов'язані підписати всі багатосторонні торговельні угоди, що існують на певний момент. Відкрита й чесна конкуренція на основі визнаних усіма країнами правил зовнішньої торгівлі, на думку представників неокласичного напряму, відповідає здоровому комерційному глузду. Будь-яка країна, навіть найбідніша, має певні ресурси і може скористатися своїми порівняльними перевагами у зовнішній торгівлі. Активний експорт збільшує прибутки фірм, які працюють добре, пропонуючи кращі товари за найдешевшими цінами. Відмова від протекціонізму дає змогу фірмам усіх країн вільно змінювати свою спеціалізацію й вести пошук нових сфер прибуткової діяльності. Навпаки, протекціонізм і державні субсидії зумовлюють появу неефективних фірм, що продають споживачам застарілі, непривабливі товари. Зрештою це призводить до скорочення виробництва і втрати робочих місць. СОТ покликана запобігти «самовбивчому сповзанню світу до протекціонізму». Таке суто неокласичне й доволі примітивне обґрунтування необхідності СОТ заперечують багато дослідників (А. Вінтерс, Д. Родрік та ін.). Вони вважають, що США та інші провідні індустріальні країни, створюючи СОТ, не мали наміру відмовлятися від протекціоністської політики і навіть самі переговори Уругвайського раунду було розпочато ними з протекціоністських міркувань. На думку англійського економіста А. Вінтерса, сама ідея переговорів виникла у 1982 через промисловий спад у провідних індустріальних країнах США вважали, що в період переговорів можна запроваджувати нові протекціоністські бар'єри, не побоюючись обурення інших країн. Японія сподівалася, що переговори відвернуть увагу США від вимог відкрити японські ринки для американських товарів, а ЄС – від вимог скоротити японський експорт на європейські ринки. Віднесення до сфери діяльності СОТ питань, що раніше не вважалися зовнішньоторговельними – іноземні інвестиції, захист інтелектуальної власності, – Вінтерс також пояснює американським протекціонізмом, зазначаючи, що метою США було відвернути увагу від численних порушень ними угод ГАТТ щодо традиційних галузей, в яких американські виробники вже не мали конкурентних переваг і де запроваджувалися численні протекціоністські бар'єри. Побутує думка, що самі індустріальні країни не в захваті від СОТ. Так, Родрік зазначає, що в США, як і раніше, існує впливова коаліція критиків СОТ, на думку яких ця організація перша, де США не матимуть ні права вето, ні кількості голосів, відповідної американській економічній потужності, тобто СОТ невигідно відрізняється від Ради безпеки ООН, МВФ, Світового банку і навіть ГАТТ. Він вважає, що США та інші індустріальні країни знайдуть спосіб здійснювати протекціоністську політику і в межах СОТ. Така точка зору не позбавлена певних перебільшень Родрік визнає, що зловживання великих індустріальних країн своїми можливостями у СОТ підірве довіру до нової торговельної системи, у створенні якої індустріальні країни взяли активну участь. Однак важко заперечувати, що протекціонізм у світі помер і створення СОТ не можна пояснити лише тим, що всі країни раптом повірили в переваги чесної та відкритої зовнішньоторговельної конкуренції СОТ з'явилася через світову боргову кризу. Становище в світовій економіці наприкінці 90-х XX ст. було надзвичайним, і для її порятунку необхідна була спеціальна міжнародна організація – СОТ. Американський економіст X. Леман виділяє три етапи боргової кризи. Перший – 70-ті – початок 80-х західні комерційні банки, прагнучи розширити свої операції, надавали значні кредити країнам, що розвиваються, які в цей період захоплювалися «соціалістичними експериментами» з одержавлення економіки і форсованим створенням промисловості, що мала замінити імпорт, і сподівалися, що зможуть виплатити заборгованість після повного одержавлення внутрішньої фінансової системи та переорієнтації експорту з сировинного на капіталомісткий і навіть наукомісткий. На початку 80-х з'явилися очевидні ознаки світової боргової кризи країн, що розвиваються. Створена в них велика промисловість виявилася абсолютно неефективною, більшість із них не могла сплатити навіть відсотки за борги. Однак західні кредитори вважали це лише тимчасовими фінансовими труднощами, тому продовжували надавати кредити, які фактично використовувалися на сплату відсотків за борги. У 1982 Мексика запровадила мораторій на сплату відсотків за борги, і стало очевидно, що боргова криза в країнах, що розвиваються, глибша, ніж вважалося. Другий етап боргової світової кризи – середина 80-х. Комерційні банки, переконавшись у слабких економічних перспективах країн, що розвиваються, не підтримали висунутий у 1985 "план Бейкера" (названий ім'ям міністра фінансів США Джеймса Бейкера), який передбачав прискорення ринкових реформ у країнах, що мали найбільшу заборгованість (латиноамериканських і африканських), за сприяння МВФ і розширення комерційними банками їх кредитування (20 млрд. дол. за три роки). Очікуючи масової відмови країн, що розвиваються, від сплати боргів, комерційні банки вжили надзвичайних заходів, щоб убезпечити себе від банкрутства: невеликі банки почали позбуватися боргових зобов'язань цих країн, продаючи їх зі знижкою (до кінця 1987 – всього за 47% їх номінальної вартості). Більші банки терміново створювали спеціальні резерви на випадок відмови країн, що розвиваються, від сплати боргів (за 1987 лише американські банки зарезервували 19 млрд. дол.). Така стратегія призвела до двояких наслідків. З одного боку, самі кредитори опинилися в кризі, оскільки великі комерційні банки фактично позбавили себе можливості здійснювати нормальну кредитну діяльність – значні ресурси відволікали резерви. З іншого – невеликі банки вийшли з гри, позбувшись боргових зобов'язань країн, що розвиваються, внаслідок чого співтовариство кредиторів виявилося сильнішим і згуртованішим. Це потребувало зміни стратегії, яка дала б їм змогу подолати власну кризу. Зміна стратегії сталася на третьому етапі розвитку боргової світової кризи (почалася наприкінці 80-х XX ст.). Оскільки величезні кошти західних банків були фактично заморожені (знаходилися у боргових зобов'язаннях країн, що розвиваються, або в резервних фондах), йшлося про крах усієї світової кредитної системи. Вихід – знову "повірити" в те, що борги країн, що розвиваються, не безнадійні і їм вдасться відновити свою платоспроможність (масової відмови цих країн від боргів не сталося). Суттєва риса цього етапу – відновлення кредитування (передусім через МВФ і Світовий банк). Кредитори визнали також за можливе частково списати борги, надані цим країнам, щоб зменшення боргового тягаря стимулювало реформи, інакше країни, що розвиваються, усі наявні фінансові кошти спрямовуватимуть на виплату боргу. Важливу роль у цій зміні підходів відіграло те, що серед кредиторів залишилися практично лише великі банки, для яких, враховуючи величезний обсяг боргових зобов'язань слаборозвинутих країн, списання 10–20% цієї заборгованості не було значною втратою. Найпомітніша подія цього етапу – розробка в 1989 "плану Брейді" (ім'я тогочасного міністра фінансів США М. Брейді), згідно з яким відновлювалася роль МВФ як посередника в кредитуванні країн, що розвиваються; передбачалося використання засобів МВФ і Світового банку для зменшення заборгованості цих країн і стимулювання комерційних банків до списання частини боргу. Міжнародні фінансові організації підтримали цей план. Світовий банк, зокрема, створив спеціальний фонд у 100 млн. дол., який найбідніші країни можуть використати для викупу в банків частини своїх зобов'язань. На думку Лемана, нова стратегія мала певні шанси на успіх. Хоч надії на швидке економічне зростання у кризових країнах і повернення їм репутації надійних позичальників можуть не справдитися, однак краху світової кредитної системи найближчим часом не відбудеться. Кредитори виявили здатність пристосовуватися до кризи, і їхні позиції міцніші, оскільки вони об'єднані тісніше, ніж боржники. Слід враховувати й те, що серед кредиторів – лише дуже багаті банки і впливові фінансові організації, які можуть собі дозволити чекати. Боржники в нових умовах також готові йти назустріч кредиторам. Однак у будь-якому разі необхідно вживати екстрених заходів для відновлення платоспроможності країн, що розвиваються. Є всі підстави стверджувати, що ці країни, а також т.зв. постсоціалістичні держави, які перебувають у не менш важкій борговій кризі, починаючи з 80-х, є такою ж проблемою для світової економіки, як після Другої світової війни країни Європи. В той час США були зацікавлені у відновленні економік західноєвропейських країн; на сучасному етапі кредиторам індустріальних високорозвинутих країн не залишається нічого іншого, як піклуватися про економіку країн-боржників, щоб не допустити краху міжнародної фінансової системи. Проблема, однак, не лише в неплатоспроможності країн, що розвиваються, а значно глибша – боргова криза є свідченням неефективності економічної політики, загального економічного занепаду країн, що розвиваються, і т. зв. постсоціалістичних. Існує небезпека, що вони не зможуть нормально розвивати експорт, перестануть бути ринком для збуту товарів з індустріальних високорозвинутих країн та об'єктом прибуткового вкладення західного капіталу. Таким чином, високо-розвинуті країни змушені робити все, щоб цього не допустити. Вимоги вільної світової торгівлі як розподільчого механізму інтернаціональних економічних відносин ринкової економіки будуть дієвішими, якщо водночас створюватимуться умови для усунення значних соціальних прогалин усередині суспільства й між ними, а також діятиме стандарт навколишнього середовища (з огляду на це інтернаціональний світовий торговельний порядок з його ринковою і конкурентною структурою повинен удосконалюватися в напрямі екологічних обмежень і координаційного механізму «алокації ресурсів»). Нові потреби й вимоги економіко-соціального та екологічного розвитку в світі (як на півночі, так і на півдні) мають бути однаково справедливі за правилами цього порядку, інакше не уникнути заподіяння шкоди досягнутому прогресу. За задумом, СОТ – структура для експорту промисловості з розвинутих країн у країни, що розвиваються, з наступним зворотним імпортом продукції в розвинуті країни. Але цей обмін не сприяв поліпшенню добробуту більшості населення країн, що розвиваються. Правлячі кола цих країн, які отримують кредити для розвитку промисловості, мало стурбовані тим, що реформи не підвищують ефективності економіки, отримані кошти вони використали для того, щоб утриматися при владі, а також для поліпшення власного становища, а увесь тягар «реформ» ліг на найбідніші верстви населення. Як засвідчує досвід, країни з низькою заробітною платою – передусім країни Азії та Африки, що розвиваються, та країни Центральної і Східної Європи, які «інтегрувалися», наприклад, у насичений текстильний ринок або ринок легкої промисловості західних промислових держав, таким чином руйнували свої ринки, що склалися, і ламали «правила гри», що утвердилися в світовій економіці. Політика безмитної торгівлі призводить до низької заробітної плати і до розвитку безперспективних економічних структур у східноєвропейських державах, що реформуються, а також у країнах, що розвиваються. Цей «новий робочий розподіл» глобальної економіки ґрунтується на тому, що основну частку продукції в Європі починають випускати країни Центральної і Східної Європи, де витрати на випуск виробу становлять 6-11% від західнонімецького рівня, але зі слабкою перспективою піднесення. Дешева робоча сила в Китаї або в країнах, що розвиваються, дає змогу заполонити й без того насичений ринок промислових країн відповідними товарами. З такого стану справ навряд чи можливий стабільний ігровий простір конкуренції для збільшення прибутків і поліпшення добробуту суспільства, збереження й розширення зайнятості в цих країнах. Так, при виготовленні спортивного взуття й одягу в Китаї витрати виробництва становлять приблизно 10% від роздрібних цін таких самих товарів у Німеччині. Однак розробка самого продукту, дизайн, планування виробництва й «обробка» ринку здійснюються в Європі або в США. Такі явища відображають крайнощі конкуренції, демонструють реальні парадокси глобальної економіки і відхід від перспективних моделей використання новітніх технологій виробництва, здатних забезпечити розвиток глобальної економіки з метою зростання добробуту всього людства. Майбутні робочі місця текстильного виробництва як витрати праці визначатимуться перевагами, які повинні насамперед реалізуватися в регіональній і світовій торгівлі, зокрема швидкістю виконання запитів і бажань покупця, індивідуалізацією продуктів, комплексністю необхідного «ноу-хау», розміром факторних витрат енергії та сировини, кваліфікацією співробітника тощо, а також розробкою нових виробничих технологій, які в текстильній і легкій промисловості можуть створити умови для конкуренції як на користь розвинутих країн щодо витрат і цін, так і в інтересах стимулювання нової світової економіки загалом. Таким чином, передбачається впровадження нового покоління гнучких роботів, які, наприклад, у виробництві чоловічого верхнього одягу дадуть можливість знизити частку заробітної плати у виробничих витратах на 0,1. Німеччина стає конкурентоспроможним регіоном для такого виробництва. У доповідях членів Римського клубу на тему «Обмеження на конкуренцію» (1993) зазначалося, що вільна торгівля і конкуренція приводять у дію такий «ексцес», внаслідок якого промисловий розвиток слаборозвинутих країн ускладнюється і неминуче призводить до деградації більшості населення, тобто до вилучення їх з числа промислово розвинутих. Крім того, самі ці країни, які мають сильні конкурентні переваги, за рахунок їх експорту в країни, що розвиваються, також ослаблюються. Таким чином, міжнародні конкурентні структури сприяють швидше занепаду, ніж зростанню традиційної європейської промисловості. Для країн «третього світу» та Східної Європи можливий нетривалий виграш в експорті за рахунок дешевої робочої сили, але він супроводжується недалекоглядним здаванням в оренду конкурентоспроможних і технологічних ресурсів, невиправданим зростанням витрат з логістики водночас з невирішеними досі екологічними проблемами у країнах, що розвиваються. Наприкінці XX ст. дедалі більшого поширення набула модель світової торгівлі «Торгівля та інвестиції, що управляються», згідно з якою на макро- і мікрорівнях повинні бути узгоджені й встановлені баланси у двосторонніх торгово-фінансових відносинах. На макрорівні йдеться про відносну відповідність обсягів національного експорту та імпорту в межах двосторонніх відносин, а на мікрорівні – про двосторонні баланси за окремими товарними групами. Реалізація цих моделей передбачає розробку та затвердження на наднаціональному рівні відповідних кількісних параметрів у провідних галузях народного господарства.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.