Концепції людини в економічній теорії

Концепції людини в економічній теорії – метод пізнання сутності людини й сукупність ідей, поглядів на неї у світовій економічній думці в процесі еволюції економічних систем. Двома основними різновидами таких концепцій в економічній думці XIV-XIX ст.. була раціональна (економічна) та соціальна (гуманістична).

Згідно з економічною концепцією А. Сміта природною рушійною силою господарського розвитку є прагнення індивідів задовольнити свої економічні інтереси, насамперед грошові. Головними рисами людей він вважав самолюбство, егоїзм, намагання оіримати максимальний результат за мінімальних витрат, а панування вільної конкуренції, як правило, змушує їх обирати альтернативні способи використання обмежених економічних благ, тобто поводитися раціонально Такої думки дотримуються й неокласики. За П. Хейне, коли б люди в суспільстві не цінували раціональність, а віддавали перевагу примхам та випадковостям, економічна теорія втратила б свою здатність передбачення. Для цього вони повинні маги свободу вибору, бути достатньо поінформованими. Дбаючи про власні інтереси, людина примножує і багатство суспільства індивід при цьому спрямовується «невидимою рукою» до мети, яку він перед собою не ставив. Керуючись власними інтересами, він часто дієвіше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне це зробити. Якщо окремі індивіди прагнутимуть до безмежного збагачення і підвищуватимуть з цією метою ціни, їх інтереси певною мірою згармо-нізує конкуренція – регулятор особистого егоїзму, а відтак і досягнення економічної рівноваги. Це означає відсутність суперечностей між інтересами індивіда та суспільства. Економічна система за таких умов є простою арифметичною сукупністю господарюючих суб'єктів, втручання держави та інших інститутів в економіку відсутнє. Водночас він не враховував, що найвищий сіупшь відчуження праці від власності характерний для найманих працівників. Хоча у своїй праці „Теорія моральних почуттів” Сміт стверджував майже протилежне, домінуючою в історії світової думки залишилася концепція „людини економічної”. В межах людини раціональної (економічної), яка передусім дбає про власні егоїстичні інтереси і дії якої контролюються «невидимою рукою» механізму вільного ринку (насамперед вільної конкуренції), французький економіст Р. Барр виділив три основні підходи: 1) механістичний, згідно з яким людині в економічній теорії відводилася така сама роль, як і молекулі в кінетичній теорії а суб'єктивна сторона п діяльності ігнорувалася; 2) органічний – характеристика суспільства як великої істоти з погляду біологи. Зокрема, фізіократи намагалися застосувати до обігу багатства закони Харвея про кругообіг у людському організмі, орієнтований на людину. Представники цього підходу критикують попередні підходи за ігнорування того, що суспільство й соціальні групи складаються з людей, наділених свідомістю, розумом і волею, а також самобутності людського існування та діяльності. Водночас у межах цього напряму існують погляди, згідно з якими суспільство ототожнюється з сумою індивідів, відносин між ними. Такі підходи були характерні для нижчої стадії капіталізму, коли, на думку японського економіста X. Окумури, панував індивідуалізм, а американський економіст П. Самуельсон називав економіку США «ковбойською». Для обґрунтування окремих сторін людини економічної В. Петті зробив спробу дати грошову оцінку її корисних властивостей. Методологічна основа такого підходу – принципи індивідуалізму, атомістичності, економічного детермінізму, позакласовості та ін., 3) гуманістичний – представлений передусім працями представників утопічного соціалізму – А. Сен-Сімона, Р. Оуена, Ш. Фур'є. Вони вважали, що в людині інстинктивно переважає прагнення до задоволення суспільних інтересів і в такій діяльності вона реалізує власні інтереси. Водночас за вільної конкуренції узгодити особисті інтереси неможливо, експлуатація спричиняє пролетаризацію, антагонізм інтересів основних класів і класову боротьбу. Змінити сутність людини за таких умов можна, лише радикально змінивши зовнішнє середовище, яке її формує. В працях соціалістів-утопістів людина є передусім соціальною істотою. Представники історичної школи загалом поділяли такі позиції. Так, Б. Гільдебрандт характеризував людину як суспільну істоту. В. Рошер, В. Зомбарт та інші на передній план висували народ (з його способом життя, мораллю, звичками тощо), а сутність людини розглядали як складовий елемент такої цілісності, протиставляючи економічному егоїзму людини дух народу його патріотизм, енергію тощо. Так, Г. Шмоллер зауважував, що прибічники лібералізму й соціалізму найбільшу увагу приділяли матеріальним інтересам, а вчення про егоїзм розробляли лише поверхово, зазначаючи, що він у певних колах змінюється під «впливом культурної роботи століть пронизується моральними та юридичними уявленнями». Зомбарг, виділяючи «дух господарської епохи», намагався знайти його в соціальних устоях, моралі та звичаях народу, але за капіталізму він також виростає з духу підприємництва, стурбованості й поєднується з прагненням до наживи. Методологічна основа такої концепції – принцип цілісності (домінування інтересів народу, нації, суспільства над інтересами окремої людини), соціологічний підхід до сутності людини (характеристика її як суспільної істоти, що певною мірою ґрунтується на поглядах давньогрецьких філософів на людину, Аристотель називав її політичною твариною), врахування екзогенних факторів у її формуванні та ін. Автор національної системи політичної економії – німецький економіст Ф. Ліст – стверджував, що Істотною проміжною ланкою між індивідом і республікою, світом є нація, яка об'єднує громадян патріотичним зв'язком. Якщо в концепції людини економічної Сміта основними природними мотивами п діяльності є егоїстичний, корисливий інтерес до збагачення і схильність до обміну, то в гедоністичній концепції англійського економіста Дж. Бентама в основі діяльності людини – принципи корисливості, тобто прагнення до найбільшого задоволення й уникнення страждань, а підпорядкування принципу корисливості цим двом двигунам і цілком природне. В марксистській економічній теорії людину вперше проголошено основною продуктивною силою суспільства. Незважаючи на це, а також на акцентуванні суб'єктивності економічних відносин (у т.ч. виробничих), зокрема на тому, що політична економія вивчає виробничі відносини між людьми, сам суб'єкт цих відносин – людина – значною мірою залишається поза колом ключових питань. Для марксистської політичної економії характерно й те, що в межах капіталістичного способу виробництва роль людини зводиться до основного засобу нагромадження капіталу через створення абсолютної та додаткової вар-госп, що відповідало реаліям того періоду. В основі такого розуміння сутності людини – передусім принцип економічного детермінізму. Водночас західні науковці акцентували на гуманістичній спрямованості діалектичного методу К. Маркса, насамперед у його ранніх працях, згідно з яким економічний прогрес повинен бути спрямований на всебічний розвиток людини. З урахуванням ролі людини в соціалістичному суспільстві (в якому відбуватиметься всебічний розвиток її сутнісних сил і кожна особа володітиме «безмежністю своїх потреб і здатністю до їх розширення») Маркс обґрунтував соціологічний підхід до сутності людини, втілений у положенні, що «людина є сукупністю суспільних відносин». У ньому повніше (порівняно з Гільдебрандтом) й системно природа людини розглядається як така, що може бути реалізована в підсистемах суспільних відносин – економічних (передусім у відносинах економічної власності), соціальних, правових, політичних, культурних, духовних, національних та ін. У Марксовому визначенні комплексно розкрито основні фактори впливу зовнішнього середовища на людину. З урахуванням процесу взаємодії базисних та надбудовних відносин, завдяки якому економічні відносини в кінцевому підсумку визначають соціальні, правові та інші підсистеми надбудовних відносин, що мають активний зворотний вплив на базисні, такий підхід до сутності людини в теоретико-методо-логічному аспекті найконструктивніший порівняно з індивідуалістично-економічним детермінізмом в економічній теорії Сміта (незважаючи на визнання ним інших аспектів людини, зокрема морального, які, однак, не набули концептуального завершення), принципом культурного детермінізму в концепції Шмоллера, ігноруванням визначальної ролі матеріальних інтересів представниками історичної школи, проповідуванням Дж. Бентамом вирішальної ролі природи (своєрідного принципу природного детермінізму) у формуванні сутності людини (насправді таку роль природа могла відігравати лише на початкових етапах розвитку людської цивілізації, в сучасних умовах не меншу роль відіграє система суспільних відносин, насамперед економічних). Концепції людини в сучасній економічній теорії представлені в трьох основних напрямах: неокласичному; кейнсіанстві (неокейнсіанстві); інституціоналізмі (неоінституціоналізмі); а також в сучасній марксистській теорії (яка розвиває ті положення економічного вчення Маркса, що витримали перевірку часом). Прихильники неокласичного напряму, передусім раннього маржиналізму, спираючись на концепцію людини економічної Сміта, зміщують акцент аналізу на сферу споживання, споживчого вибору економічних благ. Головною метою людини стає раціоналізація корисних властивостей таких благ, їх оптимальний вибір, що певною мірою відрізняє погляди маржина-лістів від людини економічної Сміта. Раціоналізм у діях передбачає забезпечення максимальної корисності від споживання окремого блага або набору благ (в останньому випадку вона мусить розподілити свої кошти так, щоб кожна грошова одиниця, витрачена на купівлю одного блага, приносила рівнозначну додаткову корисність у випадку придбання іншого блага). Водночас В. Джевонс, Л. Вальрас, К. Менгер та інші представники маржиналізму абстрагуються від моральних якостей людини. Е. Бем-Баверк пояснював це тим, що в процесі ціноутворення береться до уваги лише мета отримання максимальної вигоди від обміну. Менгер стверджував, що прагнення до максимального задоволення потреб людини закладено самою природою і не пов'язано з суспільним інтересом. Виникнення нових економічних інститутів він також пояснює економічними інтересами підприємців, водночас визнаючи, що дії людини не завжди раціональні, і тому намагається оцінити їх з урахуванням фактора часу. Методологічна основа такого підходу – принцип індивідуалізму, механічної екстраполяції отриманих висновків щодо окремого індивіда на соціальні групи, народи й людство, ігнорування суперечностей між індивідом, колективом і суспільством, дотримання методу дедукції та ін. Такий підхід до сутності людини поєднувався зі спробами визначити вартість залежно від ступеня насиченості потреб людини в певному товарі, тобто з суб'єктивною мотивацією та оцінкою споживачем вартості економічних благ. Основи неокласичного напряму заклав англійський економіст А. Маршалл. Він значною мірою відійшов від спрощеної моделі людини в працях представників раннього маржиналізму, а також людини економічної і зазначав, що економічна наука має справу з людиною, яка в господарському житті керується не лише власними егоїстичними мотивами, а й такою ж мірою мотивами інших людей; з людиною, якій притаманні марнославство й безпека, відчуття насолоди від процесу належного виконання роботи; готовність жертвувати собою задля сім'ї, сусідів або країни; з людиною, яка має потяг до доброчесного способу життя через його достоїнства. Маршалл відводив вирішальну роль раціоналізму в умовах обмеженості ресурсів, обмежуючи водночас значення користолюбства. Позитивним в такій оцінці є передусім повніше тлумачення людини економічної, зокрема врахування насолоди від самого процесу праці, що наслідує марксистський підхід до цієї проблеми, але здебільшого в пост-капіталістичному суспільстві. Маршалл певною мірою наближається й до соціологічного підходу Маркса. Відомий представник неокласичного напряму Ф. Хаєк, розглядаючи умови формування людини економічної, стверджував, що завдяки механізму вільної конкуренції здійснюється відбір раціональних та ірраціональних правил поведінки, частина яких закріплюється в традиціях. За взаємодії кількох незалежних індивідів, зміни їх смаків, отримання нової інформації рівновага порушується і може виникнути взаємний конфлікт між їх очікуваннями, інтересами. Важлива роль у вирішенні конфліктів належить сформованим у суспільстві інститутам – загальновизнаним правилам поведінки, звичаям, настановам. У межах неокласичного напряму в 30-х XX ст. започатковано розробку проблеми прийняття рішень індивідом за обмеженої раціональності, зумовленої когнітивними можливостями людини (обмеженості набутих знань і досвіду), коли не може бути досягнуто оптимальних співвідношень "граничних витрат і винагород". Неолібералізм (представником якого є передусім німецький економіст В. Ойкен) проповідує принцип максимальної свободи індивідів на основі приватної власності, поєднання об'єктивних та суб'єктивних чинників у поведінці людини, а отже, стабільного та змінного рівня потреб, впливу на ці процеси монополістичних тенденцій в економіці, певне поєднання мікро- та макроекономічного (доцільність соціального захисту найманих працівників). Лідер чиказької школи політичної економії М. Фрідмен наголошував на необхідності повної свободи вибору господарюючими суб'єктами для отримання максимального грошового доходу як основної форми корисності й національного багатства. При цьому індивід витрачає певну величину доходів на отримання максимального обсягу інформації на різних ринках. Різновид дещо обмеженого принципу індивідуалізму – теорія ігор, згідно з якою поведінка індивіда, його інтереси залежать від отриманої (або можливості отримати) винагороди, від інтересів та поведінки інших індивідів за переважання їх замкненої економічної поведінки. Методологічною основою неокласичних моделей людини залишається принцип індивідуалізму, хоча і не в такій обмеженій формі, як у моделі людини економічної. Водночас в окремих течіях неокласичного напряму посилюється роль колективних альтернативних дій. Кейнсіанський напрям економічної теорії ще більшою мірою долає принцип індивідуалізму, сутність людини розглядає крізь призму ширшого кола її інтересів. Економічна модель поведінки людини доповнюється такими чинниками, як милосердя, альтруїзм та ін. Водночас Дж. Кейнс зазначає, що навіть раціональні дії індивідів не завжди спричиняють адекватні соціальні наслідки, для них властива недостатня поінформованість, а отже, й обмежена раціональність. Економічні вчинки індивідів Кейнс також розглядає крізь призму основного психологічного закону (люди схильні збільшувати споживання із зростанням доходів, але не такою мірою, як зростає дохід), а тому використовує такі терміни, як «схильність до заощаджень», «перевага ліквідності» тощо, які випливають з окремих природних властивостей людини. Тому в кейнсіанській моделі людини переважає психологічний індивідуалізм, некомплексний економічний детермінізм, обмежений соціологічний підхід (людина не розглядається крізь призму системи суспільних відносин та відповідних інтересів, відсутній аналіз економічної поведінки індивідів у всіх сферах суспільного відтворення), що певною мірою характерне й для економічної теорії Маркса та представників інших напрямів, течій і шкіл. Представники інституціоналізму (Т. Веблен, Д. Коммонс, В. Мітчелл та ін.) визначальну роль у поведінці індивідів відво-. дять суспільним інтересам, необхідності служіння потребам колективу й суспільства, критикуючи водночас принцип індивідуалізму. Зокрема, поведінка економічних суб'єктів визначається такими інститутами, як соціальні норми і правила, звичаї, релігійними переконаннями, впливом партій та ін. Неоінституціоналісти (Р. Коуз, Д. Норт, А. Алчіан, Р. Познер, Дж. Бюкенен та ін.) хоча й розглядають колектив та колективні цінності, але акцентують на тому, як індивіди, керуючись власними потребами та інтересами, вирішують проблеми своєї належності до колективів, фірм з урахуванням впливу встановлених правил гри, впливу на зміну самих інститутів з метою максимізації задоволення власних потреб у всіх сферах діяльності. Найважливіші течії неоінституціоналізму – концепція прав власності, трансакційних витрат, зокрема трансакційної теорії організацій, теорія агентських відносин, суспільного вибору. Так, у теорії прав власності власністю є не відносини між людьми з приводу привласнення об'єктів власності, а «...пучки або порції прав на використання ресурсів», що означає підміну економічної власності юридичною, висвітленою лише однобічно. Засоби обміну між економічними суб'єктами «пучками прав власності» – контрактні відносини. Якщо індивіди готові й хочуть змінити ці відносини, виникають нові права власності. Водночас вони повинні взяти на себе відповідні трансакційні витрати (на пошук і придбання інформації, ведення переговорів тощо). В теорії трансакційних витрат діяльність індивідів вважається лише частково раціональною через навмисне приховування та спотворення інформації, обман та інші види т. зв. «опортуністичної поведінки». Тому укладається неповний контракт, або контракт-відносини, що передбачає періодичне узгодження його умов. Представники неоінституціоналізму розглядають інститути передусім як результат природного відбору в процесі конкуренції, а також цілеспрямованого впливу на них організацій. На думку Норта, політичні системи сприяють виникненню неефективних прав власності в інтересах структур влади, що потребує вдосконалення інституціональ-них умов. Такий підхід є звуженим, оскільки появі цих прав передусім сприяють економічна система, чинне законодавство та інші базисні й надбудовні фактори. Невирішеною в інституціональній теорії є проблема існування неефективних застарілих інститутів у процесі конкурентного вибору, особливо в перехідних суспільствах (які, незважаючи на свою неефективність, продовжують існувати). Прихильники неоінституціоналізму, передусім Порт, намагаються представити економіку як таку, що організована правами власності та формальними законами, що випливає передусім із динамічності економічних явищ і процесів та відносної порівняно з цим консервативності прав власності й формальних правил, законів, можливості неадекватного відображення економічних реалій у таких правах, правилах тощо. Загалом у деяких неоінституціональних концепціях людини переважає принцип індивідуалізму, певною мірою позаісторичний підхід, позаекономічне спрощене тлумачення власності, акцент лише на суб'єктивній стороні людини, недотримання вимог принципу суперечності, відсутність комплексного підходу до інтересів індивідів, механістичний підхід у з'ясуванні причинно-наслідкових зв'язків між економічними інтересами індивідів та появою інститутів. У цьому неоінституціоналісти значною мірою наслідують представників старого інституціоналізму, зокрема вчення М. Вебера, який стверджував, що етичні цінності, передусім релігія, – це передумова, а економічна поведінка людини – їх наслідок. Аналогічно оцінював роль релігії Маршалл. Водночас деякі неоінституціоналісти (насамперед Дж. Гелбрейт і Р.Хейлброннер) стверджують, що основою економічного розвитку в постіндустріальному суспільстві є людина, а мета економічної системи – всебічний розвиток людини. XXI ст. проголошено неоінституціо-налістами століттям людини. Ці погляди значною мірою збігаються з моделями людини, розробленими К.Марксом, В.Вернадським. Так, в економічній моделі людини майбутнього Маркса зникає економічний примус до праці, вона стає вільною і творчою. Основними економічними потребами людини будуть власне вдосконалення, всебічний розвиток здібностей як самоціль, абсолютний вияв творчих обдаровань, максимальне подовження активного життя, всебічний розвиток усіх сутнісних сил. Особистість володітиме не лише «безмежністю своїх потреб» (Маркс), а й здатністю до їх розширення й задоволення. Важливими рисами економічної системи стануть органічне поєднання праці та власності, самоуправління, переважання колективної трудової власності. У моделі Вернадського діяльність людини на Землі пов'язана з Космосом, сама людина розглядається як загальнопланетарне явище. Вернадський розвинув цю модель у концепції ноосфери Вирішальним фактором перетворення біосфери Землі на ноосферу (якісно новий стан біосфери, її перебудова, в т.ч. навколоземного простору) є наука й соціальне організована праця людства Найвищою цінністю стає доцільна, вільна й добровільна праця, а людина продукує і реалізує у праці свою думку В результаті взаємодії людської думки, людської природи і людської праці виникає нова могутня продуктивна сила – геологічна, яка акумулює й синтезує енергію цих складових, домінуючою з-поміж яких є, за Вернадським, свідомість, наукова думка. Лише у ноосфері найвищого рівня досягає розвиток особистості, п сутнісних сил (фізичної та розумової енергії, організаторських, творчих та інших здібностей), культури, моралі, психічних якостей та ін. Головний принцип ноосфери – звільнення людини від рутинних технологічних дій, розвиток її творчого наукового потенціалу, максимальний вияв розуму, свобода наукового пошуку Значну роль у цьому відіграватиме соціальна культура.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.