Неокласичні концепції ризиків

Неокласичні концепції ризиків – методологія пізнання та сукупність ідей, положень, що ґрунтуються на ній в неокласичній економічній теорії щодо сутності підприємницьких ризиків та споріднених з ними понять (нестабільності, «зон ризику», загроз, небезпек). У менталітеті й практиці підприємницького, зокрема фінансового, ризику існує «традиційна» для економічної та фінансової теорії передумова неприйняття ризику, особливо коли йдеться про можливі втрати (так стверджували А. Маршалл, М. Фрідмен, Л. Севідж, К. Ерроу, І. Ерліх, Дж. Беккер та інші). Психолого-математичні дослідження, проведені Д. Херші і П. Шумейкером, однак, поставили під сумнів цю загальноприйняту передумову. Вони з'ясували, що лише менш як 40% опитаних погодилися б заплатити 100 дол. за те, щоб уникнути лотереї, в якій вони з імовірністю 0,01 втрачали 610 тис. дол. Такі «відмови від чесної гри» наводилися й у працях П. Словича, С. Ліхтенштейна, В. Фісшоффа, Д. Канемана, А. Тверські, П. Фішбарна і Дж. Кохенберегера.

Проблеми «раціональності» чи «ірраціональності» вибору взагалі та в умовах ризику і невизначеності зокрема розглядаються в них як основний предмет особливого розділу психологічної науки – «когнітивної психології», яка вивчає здатність людини до сприйняття, судження та прийняття оптимального рішення, в т.ч. у ситуації невизначеності та ризику. Якщо раніше фундаментальна спрямованість психологічних досліджень у світовій когнітивній психології тяжіла або до акцентування на ролі емоції, або до побудови механістичних моделей навчання, то наприкінці XX ст. – до проблем «раціональності» або «ірраціональності» вибору взагалі й вибору в екстремальних умовах зокрема. Відправним пунктом досліджень у галузі когнітивної психології в даному контексті стала модель очікуваної корисності в умовах ризику. Так, Д. Лафханн та його співавтори з'ясували, що керівники компаній схильні до ризику, якщо вони стикаються з ризикованою грою, в якій їх ставки нижчі від порогового рівня рентабельності. Нею може бути, наприклад, точка беззбитковості в інвестиційних проектах. Однак навіть за «хорошої ставки», коли ризикована гра допускає руйнівні втрати, вони часто не приймають ризику. Для теорії поведінки і практики «підприємництва ризику» важлива як базова «нова теорія очікуваної корисності», розроблена Дж. Нейманом і О. Моргенштерном. Зокрема, вони формально довели, що принцип максимізації очікуваної корисності є критерієм раціональності рішень, які приймаються в умовах ризику, і може бути виведений з декількох привабливих аксіом. Учені «практично визначили кількісну корисність як об'єкт, для якого обчислення математичних очікувань є законним». Нейман і Моргенштерн обстоюють думку, що існування кількісної корисності виходів, очікувані значення яких зберігають порядок переваги для будь-яких лотерей, забезпечують «п'ять фундаментальних аксіом», причому велика очікувана корисність відповідає більшій перевазі, що надається лотереї, складеній з цих виходів. Д. Еллсберг порівняв підхід Неймана–Моргенштерна з тим, як могли б описувати вибір в умовах ризику класики утилітаризму В. Джевонс, К. Менгер, Л. Вальрас чи А. Маршалл. Очевидна різниця між класичним трактуванням і підходом Неймана–Моргенштерна полягає в тому, що в першому випадку функція корисності будується в умовах визначеності, а в другому – в умовах ризику. Дж. Маршак переформулював аксіоми й доведення у теорії корисності Неймана–Моргенштерна й запропонував їх як визначення раціональної поведінки в умовах ризику. Однак реальна практика все частіше надавала обширний фактуальний емпіричний матеріал на користь критики теорії очікуваної корисності також в умовах ризику і численні докази нездатності дати їм пояснення, сумісне з традиційними постулатами раціональності. Так, Ерроу навів приклад із реального життя, який також дав підстави для сумнівів щодо правильної інтерпретації теорії ризиків і справедливості гіпотези очікуваної корисності. З 1969 уряд США пропонував своїм громадянам страхування від повені за значно нижчими цінами, ніж його справжня вартість, визначена на основі даних страхової статистики, сподіваючись частково розподілити в часі витрати для надання допомоги потерпілим Згідно з традиційною гіпотезою неприйняття ризику будь-який індивід обов'язково повинен приймати цю вигідну для нього гру, оскільки альтернативою є можливе розорення. Незважаючи на те, що федеральна влада США надавала в 70-ті субсидії на страхування від повені в розмірі до 90% страхового внеску, більшість домовласників, будівлі яких знаходилися на небезпечних ділянках, відмовилася страхуватися від стихійного лиха, поки уряд не збільшив тиск, запропонувавши додаткові стимули. Ретельне дослідження Кунройтера та співавторів не виявило жодної причини, сумісної зі звичними визначеннями економічної раціональності. Більше половини опитаних були погано інформовані про можливість застрахуватися від стихійного лиха з тих, хто знав про неї, більшість (40% потенційних жертв повені і 30% – землетрусів) діяла всупереч максимізації суб'єктивної очікуваної корисності, якій відповідала б гранична ставка страхового внеску в 30% і розумний рівень неприйняття ризику. Отримані Кунройтером результати змусили засумніватися у людській здатності обробляти інформацію про події з низькою імовірністю, що може призвести до значних можливих втрат. До такого висновку підводить і низький попит на страхування від злочинів проти особи та всезагальна нелюбов до ременів безпеки в автомобілях. Це означає, що поведінка людей не є адекватною і послідовною, як у гіпотезі максимізації очікуваної корисності, і змушує звернути увагу на значення психологічних факторів економічної поведінки. На цьому наполягав Д Катона у монографії "Психологічна економіка". Більшість невдач теорії очікуваної корисності та гіпотези раціональності, зазначав П. Шумейкер, зумовлені тим, що вона як описова і (чи) передбачувана модель неадекватно відображає психологічні принципи, покладені в основу суджень і вибору, особливо екзистенціального, в ситуації реального (а не «модельного експерименту») ризику. Такі ситуації потребують глибшого психологічного розуміння процесу прийняття рішень загалом Шумейкер запропонував для обговорення «п'ять психологічних аспектів, що неминуче існують у процесі вибору в умовах ризику», які чітко представлені в абсолютно іншому філософському й водночас психолого-математичному значеннях, ніж прийнято розглядати з «погляду здорового глузду» (особливо у колишній класичній радянській психологічній школі вивчення проблематики невизначеності та ризику). Ці «п'ять психологічних аспектів» з'явилися як реакція на невдачі теорії очікуваної корисності, як описова і передбачувана модель, що, у свою чергу, були зумовлені тим, що вона неадекватно відображала різні психологічні принципи, які були покладені в основу суджень і вибору, зокрема: 1) те, що більшість рішень приймаються поелементно на основі відносних порівнянь. Оцінка багатовимірних альтернатив рідко буває холістичною у значенні приписування кожній альтернативі свого специфічного рівня корисності з пізнавальної точки зору простіше порівнювати альтернативи «за шматочками», тобто за вимірюванням у кожний момент часу, 2) принцип вибору полягає в тому, що стратегія прийняття рішень змінюється залежно від складності завдання. Так, прагнення до оптимальної поведінки сильніше у випадку простих, а не складних виборів. Такі зрушення рівнів домагань, всупереч теорії очікуваної корисності, помітно впливають на стратегії прийняття рішень, 3) важливий принцип вибору – принцип ізоляції Відповідно до теорії очікуваної корисності, прийняття рішень ґрунтується на «портфельному підході». Так, рішення купити страховий поліс повинно теоретично залежати від усіх інших ризиків, яких зазнає індивід. Однак люди часто підходять до прийняття рішень не з такою вичерпною повнотою І розглядають альтернативи ізольовано, що спричиняє порушення стохастичного домінування першого порядку, 4) важливий принцип вибору – принцип ролі точок відліку та рівнів домагань. Згідно з теорією очікуваної корисності альтернативи оцінюються відповідно до їх впливу на кінцеве багатство, з пізнавального погляду простіше оцінити перспективи в межах виграшів і втрат щодо порівнянь деякої точки відліку, якою нерідко є статус-кво, але цільовий рівень прибутку чи бажане майбутнє багатство також можуть бути такою точкою, 5) основний фактор, що призводить до порушення принципів очікуваної корисності, – психологія ймовірних суджень – має три аспекти вплив на вибір об'єктивних (заданих) імовірностей, кількісне вираження ступеня переконаності у формі суб'єктивних імовірностей, логіка імовірних суджень і особливо висновків з них. Головним результатом досліджень суб'єктивної очікуваної корисності є те, що суб'єктивні імовірності нелінійно пов'язані з об'єктивними. Типові криві суб'єктивних імовірностей характеризуються завищеною вагою для низьких імовірностей та заниженою – для високих. До найважливіших прикладів досконаліших версій відносять формулювання критеріїв сумісності при розподілі ресурсів у часі, використання гіпотези очікуваної корисності для аналізу поведінки в умовах невизначеності, а також те, що можна назвати «байєсовою гіпотезою навчання», тобто послідовне використання умовних імовірностей для опису змін у переконаннях індивідів як результату надходження нової інформації. Ці гіпотези широко використовувалися для пояснення поведінки, що спостерігається емпірично, хоч (як це часто буває в економічній науці) розвиток теорії сягнув набагато далі, ніж практичне застосування, а також у нормативних дослідженнях у процесі аналізу вигод і втрат, які найчастіше виливаються в аналіз "вигоди та ризику". Так, вигода від зниження смертності через захворювання досліджувалася, виходячи з гіпотези, що рід занять обирається залежно від співвідношення відмінностей у заробітній платні та відмінностей у рівні смертності для кожної професії. Дослідженням невизначеності та ризику на макрорівні надається значна увага у новітніх дослідженнях і підходах у галузі інституціональної теорії, яку розробляють вчені Вашингтонського (С. Чунг, Й. Барцель, К. Леффлер спільно з Л. Клейном, М. Хашимото, Д. Нортом) і Каліфорнійського (О. Вільямсон та ін.) університетів.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.