Концепція «економіки пропозиції»

Концепція «економіки пропозиції» – одна з теорій сучасного економічного консерватизму, що виникла у США в 70-х XX ст. Її автори – А. Лаффер, Р. Мандель, М. Фелдстайн та ін. Головні причини виникнення концепції «економіки пропозиції» криза механізму державного регулювання економіки, що спирався на кейнсіанські та неокейнсіанські моделі, тенденції до гальмування НТП, зниження темпів зростання продуктивності праці, зниження ефективності й конкурентоспроможності американської економіки Це, а також підвищення податків, посилення інфляції тощо викликали невдоволення т. зв. «нового середнього класу», до якого, за оцінками західних учених, належала майже половина всього населення країни (управлінський апарат, частина інтелігенції, висококваліфіковані робітники і фермери). Обурення викликали федеральні соціальні програми розвитку освіти, охорони здоров'я, допомоги безробітним, активне втручання держави в економіку та ін.

 

«Новий середній клас» формувався на поглядах т. зв. «старого середнього класу», до якого на початку XIX ст. належало майже 80% всього американського населення їхні економічні погляди ґрунтувались на ідеї індивідуального підприємництва, необмежених можливостей приватної власності та вільної конкуренції.

Гносеологічною основою концепції «економіки пропозиції» є погляди А. Сміта, Ж.-Б. Сея, В. Джевонса, Л. Вальраса, А. Маршалла та ін., а їх квінтесенцією – твердження, що в умовах ринкового господарства особисте збагачення приватних власників передбачає зростання добробуту всіх членів суспільства.

Прихильники концепції «економіки пропозиції» виступають на захист власності й багатства від морального осуду, від домагань «пасивної більшості». Найважливіші умови для реалізації цілей середнього класу – збереження ринкової системи господарства і вільної системи цін. Така система, на їхню думку, найбільше гальмується через механізм прогресивного оподаткування, тому прихильники цієї концепції обстоюють зменшення ступеня прогресивності податків і податкового тягаря для всіх американців.

Найважливіші конкретні положення концепції «економіки пропозиції»:

  1. всі явища і процеси на ринку залежать від відносних цін, які відображають співвідношення граничної корисності, граничної продуктивності та «граничної тяжкості»;
  2. основні макроекономічні процеси залежать насамперед від:
    • співвідношення між граничною корисністю споживчих благ і граничною тяжкістю праці, необхідної для їх отримання,
    • співвідношення граничних корисностей нинішніх і майбутніх благ.

Ці види цін безпосередньо впливають на розподіл доходів, споживання, інвестиції й сукупну пропозицію робочої сили. Індивіди у своєму прагненні до максимізації використовуваних матеріальних благ (а фірми – до максимізації прибутку) розглядають підвищення податків як збільшення граничної тяжкості праці та зменшення граничної корисності майбутнього споживання порівняно з теперішнім, а також як засіб зменшення пропозиції робочої сили й заощаджень.

Ці положення об'єднує теза класичної школи політичної економи, що нагромадження реального капіталу і заощадження є тотожними процесами, а більшість проблем американської економіки пов'язана з недостатністю заощаджень.

Прихильники концепції «економіки пропозиції» стверджували, що збільшення обсягів інвестицій призводить до зниження норми відсотка, внаслідок чого збільшуються капіталовкладення у виробництво, зростає споживання. Ця теза класичної школи політекономії свого часу зазнала гострої критики Дж. Кейнсом та його послідовниками. Вони, зокрема, розмежовували абсолютне перенагромадження капіталу і його надмірне заощадження, які не тільки не сприяють реальному нагромадженню капіталу, а й спричиняють депресію та застій. Крім того, збільшення заощаджень може призвести до зростання інвестицій, якщо зміни заробітної плати, цін і відсоткових ставок нейтралізують скорочення сукупного попиту.

Концепція «економіки пропозиції» не враховує і того, що для взаємного пристосування цих величин (між змінами цін, заробітної плати і відсоткових ставок) необхідний певний час. Щодо пропозиції робочої сили, то прихильники цієї концепції стверджують, що її обмежують система соціального забезпечення, виплати у разі безробіття та інші види допомоги. Головним засобом впливу на ці параметри вони вважають податкову й бюджетну політику. Так, зменшення граничних ставок податків і прибутків корпорацій, на їхню думку, а також застосування податкових пільг і прискореної амортизації, стимулює збільшення капіталовкладень. Конкретніше – стимулювання інвестицій відбувається із зростанням рівня виплачуваних дивідендів (як результат зменшення податків), що підвищує ринкову вартість активів корпорацій і полегшує залучення зовнішніх джерел фінансування. Водночас із зростанням амортизаційних відрахувань і розмірів нерозподілюваного прибутку збільшуються норми нагромадження внутрішніх джерел фінансування. Це, у свою чергу, прискорює економічне зростання, збільшує частку заробітної плати в національному доході, уповільнює темпи інфляції. Зниження ставок оподаткування, крім того, нібито зменшує дефіцит державного бюджету внаслідок значного розширення податкової бази і збільшення загального обсягу податкових надходжень. Найбільшого поширення у цій схемі набула т.зв. крива Лаффера, згідно з якою зростання ставок податків лише до певного моменту збільшує податкові надходження, а відтак із їх збільшенням загальна маса податків зменшується. Проте практика засвідчила, що хоча внаслідок скорочення податків виробництво розширюється, а відповідно зростають доходи, ступінь їх зростання недостатній, щоб компенсувати зменшення податкових надходжень через скорочення ставок оподаткування. Це означає однобічність і спрощеність підходу Лаффера до залежності між сукупними податковими надходженнями і ставками оподаткування Водночас справедливими є зауваження вченого про недопустимість надто високих ставок податків. Вплив зменшеної ставки податків на пропозицію робочої сили також був дуже слабким. Найменше реагує на такі зміни найпраце-здатніша частина населення – одружені чоловіки основних вікових груп (показники еластичності робочої сили наближаються до нуля). Відповідний показник для інших категорій працездатних (жінок у шлюбі, осіб старшого і молодшого віку) коливається від 0,26 до 4. Таким чином, позитивний ефект від зниження ставок податків виявляється у збільшенні пропозицій найменш кваліфікованої робочої сили. На пропозицію робочої сили не має помітного впливу існуюча у США система страхування від безробіття, розширення інших соціальних програм. Скорочення таких програм дає змогу заощадити бюджетні кошти переважно за рахунок найбільш знедолених верств населення. Проведені американськими економістами розрахунки взаємозалежності норми заощаджень і реальної норми доходів у другій половині 70-х – початку 80-х XX ст. в економіці США також не виявили їх тісного взаємозв'язку. Зокрема, в цей період, незважаючи на збільшення реальної норми доходів на активи, помітного підвищення народногосподарської норми нагромаджень не відбулося. Отже, такий вплив незначний, що загалом свідчить про слабку аргументованість концепції «економіки пропозиції», її значну розбіжність з практикою. Ще менш доказовими є положення цієї концепції про вплив скорочення податків на прибутки корпорацій, на масштаби інвестицій. На думку американських економістів Дж. Кемпа, Дж. Гілдера, податкові пільги сприяють передусім концентрації капіталу корпорацій, а не появі нових капітальних активів, нових товарів і технологій. Водночас деякі вчені (М. Еванс, О. Екстайн) доводили позитивний вплив зниження податків на поліпшення ділової активності і приплив нових надходжень до бюджету. Відповідно до таких рекомендацій у США на початку 80-х було прийнято «Закон про стимулювання економіки за допомогою податків» і «Закон 3-5-15», згідно з яким було значно скорочено терміни списання устаткування, для транспортних засобів – до 3 років, для устаткування – 5, для виробничих будівель і споруд – 15 років, що сприяло активізації економічної діяльності в країні (промислове виробництво в 1971-80 зростало в середньому на 3,1% на рік, а в 1981-90 – на 2,6%). Позитивним у прийнятих законах (поряд з іншими методами державного регулювання) було подовження сфери пожвавлення і піднесення, деяке послаблення глибини наступної економічної кризи. Так, спад промислового виробництва у США в 1980-82 становив 7,2%, його тривалість – 33 місяці, а під час кризи 1990-92 відповідно 1,9% і 10 місяців. За 1982-91 виробничі фонди було оновлено більш як на 60%, а економічне піднесення тривало 8 років. Характерно й те, що економічна криза настала лише через 10 років, тоді як попередній економічний цикл тривав 5 років Незважаючи на скорочення ставок податку з корпорацій з 48 до 34%, частка податку з прибутку корпорацій у федеральних податкових надходженнях скоротилася з 10 до 8%. Лише за 1988-92 податкові пільги корпораціям становили понад 300 млрд. дол. Проте значна частина цих коштів спрямовувалася на фінансові операції, пов'язані зі злиттям і поглинанням. Податкові пільги корпораціям не зменшили дефіцит державного бюджету. Так, у 1980 дефіцит Федерального бюджету США становив 3,1% ВНП, а на початку 90-х – понад 6% ВНП. Тому в першій половині 90-х уряд США здійснював політику збільшення податкових надходжень майже на 140 млрд. дол. (за рахунок підвищення акцизів на бензин, алкогольні напої, тютюнові вироби, предмети розкошів, податку на корпорації та інші види оподаткування).

Розглядаючи проблему інфляції, прихильники концепції «економіки пропозиції» вважали, що монетарні методи її вирішення, запропоновані М. Фрідменом, є необґрунтованими, оскільки застосовані до цієї проблеми лише з точки зору попиту. Причину інфляції Гілдер та деякі інші вчені вбачали насамперед у високих податках, які призводять до зростання цін. Тому методом боротьби з інфляцією автори цієї концепції вважали не обмеження збільшення грошової маси (як пропонували монетаристи), а скорочення державних витрат, що, у свою чергу, сприятиме зниженню податків. Зазначаючи, що податковий імпульс інфляції сприяє зростанню грошової маси, вони не вважали це іі головною причиною. На їхню думку, такою причиною є податкова система, зокрема високі податки на багатих, які паралізують їх активність у сфері заощаджень. З урахуванням залежності зростання грошової маси й інфляційних процесів (на початковому етапі) концепція «економіки пропозиції» пропонує комплексний підхід до їх вирішення – обмеження пропозиції маси грошей і зниження податків. Відповідно до Закону 1981 «Про стимулювання економіки за допомогою податків» ставки податків було знижено не тільки на прибутки корпорацій, а й на індивідуальні доходи верхню ставку оподаткування в 1984 знижено з 70 до 50%, а відтак – до 28%, а нижню підвищено з 12 до 15% Це означало послаблення додаткового пресу на найбагатші верстви населення (відповідно до рекомендацій концепції «економіки пропозиції») і значні структурні зрушення в податковій системі країни, зменшення питомої ваги податків у ВНП, яка в 1980 становила 30,7%, у 1985 – 28,7%, у 1990 зросла до 30% ВНП. Якщо в 1970 надходження від прибуткових податків перевищували суму податків з корпорацій у 2,7 рази то в 1992 – більш як у 6 разів. У 1986 відповідно до нової реформи, замість 14 ставок особистих подохідних податків, що прогресивно зростали, було прийнято дві ставки 15 і 28%, підвищився мінімальний оподатковуваний дохід (з 12 до 15%), до 34% було зменшено ставку податків на прибутки корпорацій. Це означало зменшення прогресивного характеру оподаткування, що відповідало рекомендаціям концепції «економіки пропозиції». Проте вжиті заходи не забезпечили зростання загального рівня добробуту всіх верств населення, як це обіцяли ініціатори реформ. Майнова нерівність американців поглибилася, майже трикратне зростання кількості осіб з доходами 1 млн. дол. і більше, з одного боку, і збільшення кількості осіб з нижчим від офіційного рівнем бідності – з іншого. Ці, а також інші заходи сприяли незначному зростанню норми заощаджень приватного сектора у 80-х внаслідок зростання заборгованості зі споживчого кредиту Так, норма заощаджень у США в 80-х становила 7,1%, тоді як в Японії – 18,9%. Водночас інвестиції в американську економіку в цей час значно зросли за рахунок припливу іноземних капіталів у сумі 100 млрд. дол. Проте податкова реформа загалом здійснювалася переважно в руслі кейнсіанської теорії, оскільки зменшення ставок податків зумовило не так підвищення ступеня заощаджень індивідів, як збільшення їх витрат, що позитивно вплинуло на економічну активність у народному господарстві. Ситуація, що склалася в економіці України в 90-х, потребувала насамперед кейнсіанських методів регулювання макроекономічних процесів стимулюванням сукупного споживчого попиту. На кінець квітня 1995 на складах підприємств промисловості було накопичено товарів на суму до 190 трлн. крб., а в 1998 залишалася нереалізованою третина продукції машинобудування. Частка заробітної плати в структурі витрат становила приблизно 8%. За цієї ситуації першочерговим кроком є стимулювання споживчого попиту підвищенням заробітної плати, оскільки це дасть лише незначний інфляційний ефект. Необґрунтованими є твердження про те, що зростання заробітної плати призведе до такого ж зростання цін. Підвищення заробітної плати стане вагомим фактором інфляції лише тоді, коли частка заробітної плати в структурі витрат буде набагато вищою, а частка в національному доході на кілька порядків вищою, ніж у даний час (на початку 90-х вона становила до 36% без виплат із суспільних фондів споживання, в середині 90-х – 26,4%), а також за умови відриву динаміки заробітної плати від динаміки виробництва. Проте в Україні за 1990-99 національний доход скоротився більш як удвічі, а реальна заробітна плата – приблизно у 5 разів. Стимулюванню сукупного попиту сприятиме політика здешевлення кредитів. У розвинутих країнах світу збільшення норми відсотка на один пункт скорочує інвестиції у нове обладнання приблизно на 10%. З серпня 1994 по серпень 1995 ставка рефінансування в Україні зменшилася з 300 до 60% що, безперечно, є позитивним. За цієї ситуації необхідно було йти далі шляхом здешевлення кредитів і не нехтувати кредитною емісією. Якщо така емісія здійснюється під реальні проекти (збирання врожаю за надходження кредитів до адресата сприяє збільшенню основних фондів, структурній перебудові), то вона не є інфляційним фактором. Важливо, щоб кредитна емісія супроводжувалась адекватним зростанням виробництва. Проте в 1998 НБУ було підвищено ставку рефінансування майже до 90%, катастрофічне знизилася частка довготермінових кредитів. Це, а також неефективне управління макроекономічними процесами, окремі некомпетентні укази (наприклад, через непродумане підвищення акцизних ставок, що призвело до підвищення цін на алкогольні напої, казна втратила майже 1 млрд. грн.) унеможливило вихід економіки України з кризи. Окремі положення концепції «економіки пропозиції» можуть бути враховані під час здійснення реформ в Україні, зокрема теза про негативний вплив на економічну діяльність надто високих ставок оподаткування (особистих доходів 1 прибутків підприємств).

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.