Концепції підприємництва класичної школи політекономії

Концепції підприємництва класичної школи політекономії – сукупність ідей, положень щодо сутності підприємництва та підприємницької функції у працях Ф. Кене, Ж. Тюрго, А. Сміта та Д. Рікардо з урахуванням використовуваної ними методології дослідження цих проблем. Концепції підприємництва класичної школи політекономії ґрунтуються значною мірою на теорії англійських економістів Р. Контільона, Дж. Тюнена та ін. Окремі елементи їх теоретичних положень утверджуються у вченні меркантилістів. У середні віки «підприємцями» здебільшого були духовні особи, оскільки саме їм доручалося здійснення великих будівельних проектів – спорудження громадських будівель, соборів, монастирів, а під підприємництвом розуміли керівництво масштабними і суспільне значущими роботами, що охоплювало розпорядження чужим (переважно суспільним) майном. Тому основні риси такого підприємництва у формі керівництва позначалися на початкових етапах формування поняття «підприємець».

Але як у науковому плані, так і загалом у дійсності зміст терміна і концептуальне розуміння підприємця передусім обумовлювалися меркантилізмом, або купецькою ідеологією XVII ст. Меркантилісти виходили з того, що економічною поведінкою керує мотив прибутку, і були переконані у визна-чальності егоїстичних інтересів. У питаннях внутрішньої економічної політики вони наблизилися до захисту принципу laissez-faire. Отже, Сміт був не першим, хто вірив у дію «невидимої руки». Дж. Хейлз ще в 1549 у «Трактаті про загальний добробут англійського королівства» розглядав ціновий механізм як ефективний метод розподілу ресурсів. (У сучасному вигляді один із можливих варіантів вирішення проблеми алокації ресурсів засобами здійснення принципу ринкової свободи запропонував лауреат Нобелівської премії Дж. Бюкенен. Неокласична модель ринку подана ним у вигляді роботи механізму, який за ефективної алокації ресурсів забезпечує ринкову рівновагу. В центрі – алокація засобів заради задоволення суспільних потреб.) Водночас меркантилізм – це не лише купецька ідеологія. Видатний державний діяч Франції Ж. Кольбер, за ім'ям якого політику меркантилізму ще називали кольбертизмом, зазначав: "Ми повинні завоювати народи нашою промисловістю і перемогти їх нашим смаком". У цьому він вбачав логіку підприємництва. Однак бізнес промислових підприємців, особливо приватних, у середні віки ще не набув належного розвитку і підприємницький прибуток промисловців не став об'єктом наукового аналізу. Економічна історія знає чимало прикладів, коли енергійні й заповзятливі правителі брали на себе організацію підприємств державного масштабу. В Китаї будувалися канали і греблі; в Єгипті – системи зрошування, піраміди; підприємець Г. Ваза у Швеції заснував підприємства і сприяв морській торгівлі; Кольбер «насаджував» підприємства у Франції; Фрідріх Великий був господарем у Пруссії. Але питання комерційної вигоди на державних підприємствах часто відходило на задній план, усі керівники діяли згідно з жорсткими інструкціями, у рамках загальної політики держави, майже ніколи не дотримувалися логіки вилучення прибутку з ефективних господарських операцій. Крім того, державні підприємства не конкурували з іншими, що позбавляло господарство загалом одного з найважливіших стимулів прогресу. На думку Г. Гінса, на державні та муніципальні підприємства не поширювалися закони «відбору і пристосування», і вони не знали ризику, до якого схильні приватні підприємства. Тому й нині в усьому світі керівники державних і муніципальних підприємств побоюються посадової відповідальності, а не ризику; в державній системі ведення бізнесу «існують підприємства, але немає підприємців». Загалом наприкінці XVII ст. до такої риси підприємця, як керівництво, додається ще одна його риса – відповідальність. «Підприємцем» називали людину, яка укладала з державою контракт на виконання робіт або на постачання певного продукту під власну високу відповідальність на всі види робіт. Через те що вартість контракту обговорювалася заздалегідь, реальні розміри прибутку або збитків, які міг мати у підсумку відповідальний керівник, залежали винятково від професіоналізму таких підприємців: якщо їм вдавалося виконати контракт за меншу суму, різниця «неформально» зараховувалася до їх підприємницького доходу. Такий стан справ готував реальний ґрунт для зловживань «бюрократів-підприємців». У XVIII ст. у науковій літературі стали розмежовувати функцію надання капіталу і суто підприємницьку функцію. Однією з причин такого розмежування була індустріальна революція, яка висвітлила різні соціальні ролі в економічному розвитку: власника капіталу і підприємця – управляючого капіталом (промисловим, фінансовим та ін.). Учені-економісти дотримуються думки, що первинне формулювання в економічній теорії ролі підприємця, джерела його прибутку, майже адекватне сучасному, дав Тюнен. У праці «Ізольована держава» він визначив прибуток підприємця як дохід, який залишається від валового прибутку ділової операції після сплати: 1) відсотка за інвестований капітал; 2) плати за управління і 3) страхової премії за обчислювальні втрати через ризик. Винагорода підприємця, за Тюненом, є, таким чином, доходом за взяття на себе ризиків, які через непередбачуваність не покриє жодна страхова компанія. Оскільки в інноваційній діяльності неможливо передбачити імовірності доходу чи збитків, то підприємець стає «винахідником і дослідником у своїй галузі». Таке тлумачення сутності підприємницької поведінки як претендента на остаточний ризикований і непередбачений дохід, що часто, але не завжди користується інноваціями, випереджає, наприклад, публікацію «Капіталу» К. Маркса на 17 років.

Вагомий внесок у розвиток поняття «підприємництво» в концептуальному плані зробив Кантільон. Під цим терміном він розумів людину, яка діє в умовах ризику (торговців, фермерів, ремісників та інших дрібних власників, що купують потрібні їм продукти за відомою ціною, а продають за невідомою, отже, ризикують). Поняття підприємця, який виконує функцію, цілком відмінну від функцій капіталіста, який володіє власністю, та від менеджера як управляючого всередині фірми, було формалізовано Кантільоном у 1755 в «Нарисі про природу торгівлі». Він виявив, що розбіжність між ринковим попитом і пропозицією створює можливість купувати дешево і продавати дорого і що саме такий тип угод забезпечує конкуруючим ринкам стан рівноваги. Саме Кантільон і назвав людину, яка використовує ці нереалізовані можливості вилучення прибутку, «підприємцем», тобто індивідом, який прагне купити за відомою ціною і продати за невідомою. Таким чином, підприємницька поведінка для Кантільона – це питання передбачення майбутнього і бажання брати на себе ризик з метою отримання за рахунок цих дій прибутку, який покривав би в остаточному підсумку затрати енергії на реалізацію поставлених цілей. З появою ідеології меркантилізму в економічному підприємництві починає функціонувати поняття взаємовигідного обміну, хоча до цього угоду й обмін розуміли переважно як гру з нульовою сумою (угода передбачає виграш одного з її учасників і обов'язково програш другого). В буржуазному суспільстві з його меркантильним світобаченням концепція телеології природи і суспільства – «ойкономія» – замінюється теорією «природного порядку» функціонування ринкового господарства, світовою картиною «стихійного виникнення порядку» з особистих цілей окремих індивідів, який дістав назву «принцип ліберальної економіки», а також підприємницькою доктриною «людини економічної». Держава при цьому не втручається у виробничу, торговельну та фінансову діяльність своїх підлеглих. Вони лише сплачують їй податки, а держава забезпечує охорону їх життя, майна, прав і свобод. Оскільки свобода індивіда забезпечує найбільшу спільну вигоду, все, що їй заважає, повинно бути усунуте. Тому ринок уявляється як зв'язок взаємодіючих індивідів, що ставлять перед собою індивідуальні цілі, причому цей зв'язок опосередковує кожну індивідуальну цілеспрямованість з усіма іншими і таким чином забезпечує свободу як можливість дії відповідно до самостійно поставлених цілей. Ринок є інструментом алокації, узгодження індивідуальних цілей Якщо алокаційна оптимальність порушується, необхідно переходити до інших, ефективніших засобів алокації, отже, ринок стає механізмом, обчислювальною машиною, яка сприймає, обробляє і видає інформацію, а в разі відхилень цей механізм повинен бути замінений іншими алокаційними механізмами – державою або процедурою голосування. Підприємницький економічний лібералізм фізіократів спирався на філософію природного порядку суспільство складається з індивідів, наділених природою різними схильностями, здібностями, запитами й потребами, тому нерозумно ігнорувати природні закономірності. Кожна людина повинна мати змогу діяти природно, вона краще знає, що для неї добре і що погано. Суспільний договір і його результат – держава – потрібні лише для того, щоб ніхто не користувався своєю свободою на шкоду іншим. Нехай кожний використовує ті ресурси (здібності, розум, майно та ін.), якими він володіє, і власними силами забезпечує себе життєвими благами. Праця повинна бути вільною, плоди її – недоторканними. Звідси – гасло «Власність священна». З цього випливає необхідність свободи обміну і конкуренції, не повинно існувати жодних монополій, нікому – жодних привілеїв невтручання у бізнес стає чи не єдиною цінністю фізіократів. Фізіократи були переконані, що чистий продукт дає тільки земля (видобування корисних копалин), хоча переважно йшлося про сільське господарство. Але здобути цей дар можна лише працею на землі. Саме в цьому і виявляється у фізіократів фактор підприємницької поведінки Тюрго, спираючись на ідеї фізіократів, «безплідний клас» поділяє на підприємців і найманих робітників. Перші – власники крупних капіталів, які вони використовують для отримання прибутку. Другі – не мають нічого, крім рук, і авансують підприємцям свою щоденну працю, а їх дохід – заробітна плата на рівні прожиткового мінімуму. Клас землеробів розпадається на два аналогічні розряди – найманих робітників та їх наймачів – фермерів. Продукт капіталу поділяється на дві частини. Одна покриває частку капіталу, використаного на створення продукту (у т. ч. оплати праці робітників). Друга – надлишок над витратами виробництва – це прибуток на капітал, що складається з підприємницького доходу, оплати праці, ризику та вміння капіталіста, земельної ренти. Капіталісту як власнику капіталу (як землевласнику) належить, по-перше, рента, по-друге – його винагорода за безпомилковий вибір об'єкта вкладення капіталу, за всі турботи інвестора, за мистецьке управління підприємством, яке дає змогу уникнути збитків або розорення. Ця частина прибутку на капітал, вважав Тюрго, відповідає позичковому відсотку, по-третє, «чистий продукт землі», який належить її власнику, – земельна рента. Творець підприємницької моделі «людини економічної» Сміт стверджував, що всім людям притаманне прагнення «поліпшити своє становище» З цього випливає їх економічна діяльність, намагання економити свою працю, вигідніше продати свій товар (у т. ч.власну працю), найефективніше використати запас або землю. Тому люди виявляють активність, підприємливість, працелюбність, ощадливість. Кожна людина, яка нарощує виробництво, примножує багатство всього суспільства. Кожний, хто збільшує свій капітал, створює надлишок капіталу всього суспільства. Кожний, хто зберігає частину свого доходу, не розтрачає його, а використовує продуктивно, – суспільний благодійник. Таким чином збагачується держава. Отже, майже кожна людина стає підприємцем. Це так звана «доктрина спонтанної гармонії інтересів», яка в теорії підприємництва та інтрапренерства має дуже важливе значення. Відомо, що Сміт читав Кантільона, оскільки зробив відповідні посилання у своїй праці «Багатство народів», але не сприйняв його аналізу підприємництва. Він вважав, що головною рушійною силою людини економічної є стійкий психологічний І соціологічний мотив бажання поліпшити умови свого існування. В «Багатстві народів» – це головний рушійний мотив власної ініціативи й ощадливості, який, за Смітом, є, по суті, внутрішнім механізмом мотивації як джерела прагнення до багатства Сміт наводить і два традиційні мотиви джерела багатства: економія праці, що реалізується у факторі технічного прогресу й економія продукту праці як фактор ощадливості. Таким чином, із моделі людини економічної Сміта можуть бути реконструйовані три системно-концептуальні змінні моделі підприємницької поведінки концепція економії праці (фактор технічного прогресу), концепція економії продукту праці (фактор ощадливості) і концепція поліпшення умов праці та побуту (фактор прагнення поліпшити умови існування), виражені у змістових функціях промислового (власне підприємці та фермери) і зворотного (торговці – оптові та роздрібні) капіталу. Сміт звертав увагу на те, що прибуток фірми не слід плутати з винагородою управляючим, яка залежить від кількості, важкості або складності їх праці з нагляду й управління Сміт, на відміну від меркантилістів, наголошував і на благодійній ролі конкуренції. Отже, він чітко розмежував функції капіталіста і підприємця (як управляючого-менеджера). Він також зазначав, що прибуток капіталіста не включає заробітну плату за управління як винагороду за працю з нагляду і управління. Водночас, як вважає англійський економіст М. Блауг, Сміт не бачив різниці між капіталістом як особою, що надає підприємству фонди, і підприємцем як особою, що приймає остаточні рішення Тобто, за Смітом, і власник-капіталіст, і підприємець-менеджер можуть виконувати спільні й відмінні функції з управління капіталом і персоналом. Крім того, Сміт до змінних, що управляють бізнесом, відносить працьовитість, ощадливість, бездіяльність, марнотратність, що мають соціокультурне розумове значення в теорії підприємливості. Сміт розглядав і марнотратність, яка «оплачує бездіяльність» із фонду робітників і якщо марнотратність одних не урівноважувалася б ощадливістю інших, то поведінка кожного марнотрата, який годує дармоїда хлібом працелюбного робітника, призвела б до зубожіння всю крашу. Це означає, що капітали збільшуються не так від самої «ощадливості», як від правильного вкладення, від розумного марнотратства капіталу, але не у значенні бездіяльного споживання і тому бездарного проїдання, а марнотратства, що має явний і очевидний інтерес». Отже, «концепція ощадливого підприємця» зводиться до того, що підприємець сам планує та організовує власне виробництво і дбайливо розпоряджається його результатами, вкладаючи свої рідкісні (грошові) ресурси в нове виробництво. Таким чином, існуюча на сучасному етапі теоретична різниця між капіталістом, що отримує відсоток, і підприємцем, який отримує прибуток, наближається до трактування їх Смітом, який аналізує грошові інтереси бездіяльних людей як протилежність грошових інтересів ділових, які активно використовують свій капітал. Під прибутком Сміт розуміє дохід промислового капіталіста (ощадливого підприємця), що залишається у нього після сплати ренти земельному власнику («бездіяльному рантьє») і позичкового відсотка власнику грошового капіталу («бездіяльному банкіру»). Прибуток, що залишився, є підприємницьким доходом і ощадливого, і ділового підприємця. Саме в цьому випадку Сміт виступав проти того, щоб називати прибуток іншим видом заробітної плати за управління підприємством. Він також відкрив, що ціна будь-якого продукту складається з трьох частин, кожна з яких є чиїмсь доходом: заробітна плата – дохід найманих робітників, земельна рента – дохід землевласника, прибуток – дохід капіталістів і підприємців. При цьому Сміт зазначав, що прибуток капіталіста не слід плутати з оплатою праці з управління підприємством. Адже трапляється, що власник капіталу наймає управляючого, але прибуток дістається власнику. Якщо ж підприємець розпоряджається позичковим капіталом, він з прибутку сплачує відсоток за позику. Позичковий відсоток Сміт розглядав як оплату послуги кредитора; цей відсоток дає змогу підприємцю, який не має власних грошей, отримати прибуток, тому кредитор має право на частину цього прибутку. Таким чином, позичковий відсоток, за Смітом, – це вторинний дохід. На підставі аналізу Сміт робить висновок, що інтерес «тих, хто живе на прибуток», тобто капіталістів, не так уже й тісно пов'язаний з інтересами суспільства: «Переважно ці інтереси протилежні». Підприємливість, винахідливість, працьовитість повною мірою виявляться за відсутності обмежень на переміщення товарів, капіталів і робочої сили. Коли люди можуть вільно обирати місце проживання, партнерів щодо укладення угод, способи витрат запасів, соціальне й матеріальне багатство країни зростає швидше. Не слід заважати людині поліпшувати своє становище різними засобами, за винятком несправедливих щодо інших людей – обману, крадіжки, грабежу. Захистити їх від цього повинна держава, яка, за Смітом, також є результатом природного перебігу подій. Держава покликана охороняти життя, свободу і власність громадян (зокрема, регулювати мінімум заробітної плати, забезпечувати оборону країни, утримувати поліцію, здійснювати правосуддя). Підприємництво, бізнес, торгівля або промисловість не можуть розвиватися там, де населення не має впевненості у володінні своєю власністю, де сила договорів не підтримується законом, де немає впевненості у тому, що влада держави регулярно активізується щодо примусу сплати боргів всіма, хто має їх платити. За Смітом, підприємництво – бізнес, торгівля або промисловість – навряд чи може процвітати в державі, де немає певного ступеня довіри до уряду. Держава повинна підтримувати режим природної свободи, тобто законодавче й економічно заохочувати вільну конкуренцію, не підтримувати монополій. Сам характер праці підприємців, зазначав Сміт, робить їх активними, змушує розвивати розумові здібності, народжувати ідеї. Тому вони пропонують різні державні заходи, вимагають тих чи інших законів і постанов. Сміт радить ставитися до цих пропозицій обачно, оскільки вони надходять від класу, інтереси якого ніколи повністю не збігаються з інтересами суспільства, який, як правило, зацікавлений у тому, щоб вводити суспільство в оману і який у багатьох випадках так і чинив. Інтерес окремого громадянина та інтерес суспільства не суперечать один одному. Сміт часто вживає слово "нововведення" ("improments" – поліпшення, удосконалення), тобто "інновація", зазначає необхідність інновацій в різних сферах, у т. ч. в соціальній. За Смітом, усі інновації зумовлюють зростання продуктивності праці підприємців. В теорії підприємництва Рікардо модель людини економічної пов'язана не лише з поясненням механізму встановлення відносних цін, як у Сміта, а й з поясненнями законів, що управляють розподілом цін продукції. Виходячи з цієї передумови, Рікардо аналізує природні та ринкові ціни. Людина економічна у нього охоплює капіталістів, робітників і землевласників (у Сміта (за критерієм основної функції капіталу) – підприємців, фермерів, оптових і роздрібних торговців; за критерієм роду діяльності – «основних робітників»; за критерієм виробничого капіталу – «бідних робітників»). На думку Рікардо, робітники, капіталісти і землевласники є егоїстами, прагнуть лише вигоди для себе, хоча й роблять одну справу; тому проблеми розподілу повинні вирішуватися на основі аналізу процесу капіталістичного відтворення. Якщо у підприємця є капітал і він прагне отримати прибуток, то найвигідніше (з найбільшим відсотком за вкладений капітал) мати справу з виробництвом. Воно потребує часу, а робітники не можуть чекати, доки продукт їхньої сьогоденної праці буде продано і їм виплатять зарплату з виручки, оскільки вони потребують споживчих товарів. Тому підприємець ніби авансує робітникам готову продукцію в розмірі робочого фонду – їх заробітну плату в грошовому вираженні. (Цю тезу аргументовано критикував К. Маркс.) Майбутня кінцева продукція повинна перевищити у грошовому вимірі суму виплаченої зарплати на величину очікуваного «підприємницького відсотка». Так виникла ідея осмислити економічну категорію підприємницького відсотка через соціально-психологічну – «очікування». Підприємницький відсоток є наслідком "розриву в часі", який існує між затратами і випуском, очікування прибутку від випуску майбутньої продукції. Його отримує той, хто може дозволити собі таке «очікування». Домінуючою формою ділової власності в період промислової революції була сімейна фірма, в якій капітал забезпечувався господарем, його родичами або друзями. Можливо, саме тому Рікардо не виділяв особливий характер підприємницької функції, звертаючи увагу лише на підприємницький відсоток. Як зазначає М. Блауг, для всіх представників англійської класичної школи характерним було те, що жоден із них не зміг відокремити підприємницьку функцію від функції власності на капітал. Саме тому терміна «інтрапренер» і його англійських відповідників, а також самої концепції підприємництва як головної рушійної сили змін в економіці немає у працях Рікардо. У 1797 Бодо об'єднав категорію ризику з категорією відповідальності, включив до процесу підприємництва планування, контроль, організацію і володіння підприємством. Але його концепція підприємництва не набула розвитку в той час. У 1803 Ж.-Б. Сей, значною мірою спираючись на основні положення концепції Кантільона, залучив "ідеальний тип" підприємця до виробничого процесу, включивши у зміст підприємницької функції такі елементи: поєднання факторів виробництва (капіталу і праці); збирання інформації і нагромадження необхідного досвіду (оскільки інформація не може бути повною, а досвідом можна скористатися і в невизначених ситуаціях); прийняття рішення й організація виробничого процесу. Підприємець Сея, таким чином, є управляючим і координатором факторів виробництва, особою, яка береться за власний рахунок, на власний ризик і на свою користь виготовити будь-який продукт. Підприємець Сея – це економічний агент, який комбінує фактори виробництва у ринковому просторі як в соціально-економічному середовищі, вилучає їх (фактори) звідти, де вони приносять незначний дохід, і переміщає в новій комбінації туди, де вони забезпечать максимальний прибуток. Таке комбінування факторів виробництва є основним змістом поведінки підприємця і тому стало класичною формулою підприємництва. Листування Сея з Т. Мальтусом свідчить, що він (Сей) наблизився і до шумпетеріанської відмінності функцій підприємця і капіталіста. Інший представник класичної економічної теорії Дж. Мілль основними функціями підприємця також вважав управління, контроль, нагляд і взяття на себе ризику. В «Основах політичної економії» він висунув концепцію поведінки підприємця з точки зору «доктрини робочого фонду». Зростання багатства, за Міллем, є результатом вкладання підприємцями грошей у надлишкові потужності, а величина прибутку підприємця складається з «плати за ризик», «винагороди за утримання від негайного розтрачання свого капіталу», «плати за працю і мистецтво, необхідне для здійснення контролю за виробництвом». Перші два компоненти несуть здебільшого психологічне навантаження, ні прямо, ні опосередковано не пов'язані з процесом праці, а тому не є обґрунтованими. Маркс (як і Рікардо) розглядав підприємця як звичайного капіталіста. Марксизм також трактує підприємців як історично значущий суспільний прошарок, а підприємництво – як історично значущу діяльність, вважає, що основний егоїстичний мотив людини економічної як підприємця пов'язаний з прагненням до прибутку і надприбутку за рахунок робітника. Водночас Маркс збагатив підприємницьку теорію, відкривши ендогенний механізм, який за своєю управлінською суттю формує параметри підприємницької поведінки у фазах середньопромислового циклу. Він показав, що управлінський вплив може постійно відтворюватися лише за умови, що параметри ендогенного механізму адекватно інституціоналізовані. Маркс аналізував кризи капіталізму, кон'юнктурні цикли і спади, прагнув замінити цю анархію виробництва центральним управлінням. Він відкрив можливості управління підприємництвом загалом з боку суб'єкта, які базуються на тому, що управління поведінкою індивідуального підприємця передбачає вплив на динаміку індивідуальної норми прибутку порівняно з середньою і зводиться до стимулювання дії ендогенного механізму на макрорівні за його елементами, а саме: стимулювання введення нових технологій; запровадження механізму мотивації зростання індивідуальної норми надприбутку; стимулювання ризикованих інвестицій; прийняття працюючих правових основ захисту приватної власності; надання фінансово-економічних можливостей переміщенню капіталу в будь-яку галузь; ефективне використання можливостей інфляційного інвестування. У разі створення штучних інституціональних обмежень («перешкод», за термінологією Маркса) для дії названих управляючих параметрів (елементів) підприємці повинні і будуть це здійснювати нелегальними засобами. Саме так відбувається інституціоналізація іх природного прагнення до прибутку.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.