Інституціональні концепції ризиків у підприємницькій діяльності

Інституціональні концепції ризиків у підприємницькій діяльності – спосіб пізнання представниками інституціоналізму невизначеності та ризиків підприємництва, їх (ризиків) сутності в процесі інституціональних змін. В інституціональних теоріях широко використовують для аналізу поняття «інститути», під якими розуміють корпорації, профспілки, державу, «правила гри» а також психологічні, етичні, правові, технічні та інші соціальні явища, які іноді є сенсом і змістом роботи самих інститутів. Вважають, що інститути існують для зменшення невизначеностей, які супроводжують взаємодію між людьми. Самі невизначеності виникають через складності як проблем, так і «програм» їх вирішення інституціональна теорія принципово не відрізняється від контрактної (трансакційної).

У технічному аспекті їх відмінність полягає в і ому, що в трансакційній теорії розглядаються здебільшого питання управління контрактними відносинами (угодами), питання достовірних зобов'язань, організаційної форми корпорації, політики підтримки конкуренції і державного регулювання, а в інституціональній теорії поняття «інститути» означає передусім «правила гри» в суспільстві загалом, тобто це «створені людьми обмежувальні рамки, які організовують взаємини між людьми, а отже, визначають структуру спонукальних мотивів людської взаємодії в різних сферах людського життя». На думку Д. Норта, «інституціональні зміни визначають те, як суспільства розвиваються в часі, і таким чином є ключем до розуміння історичних змін». Значне поширення трансакційної теорії пов'язане зі спробами пояснити ефективність роботи ключових характеристик окремої фірми – її інформаційної структури, стратеги, організації, культури і мотивації персоналу. Ця концепція, що описується також у межах інституціональної теорії загалом, а не лише на мікрорівні пов'язана з поняттям трансакційних витрат, які визначають різними способами. Здебільшого виділяють п'ять основних форм таких витрат пошуку інформації, ведення переговорів і укладання контрактів, вимірювання, специфікації і захисту прав власності, опортуністичної поведінки. Витрати пошуку інформації пов'язують насамперед з її «асиметричним» розподілом на ринку на пошук потенційних покупців чи продавців доводиться витрачати час і гроші. Неповнота інформації може спричинити додаткові витрати, пов'язані з купівлею товарів за цінами, вищими від рівноважних (або продажем, нижчими від рівноважних), а також з втратами, які виникають внаслідок купівлі товарів-субститутів. Ведення переговорів і укладання контрактів також потребують витрат часу і ресурсів. Витрати, пов'язані з переговорами про умови продажу, юридичним оформленням угоди, нерідко збільшують ціну товару. Значна частина трансакційних витрат – витрати вимірювання, що пов'язано не тільки з прямими витратами на вимірювальну техніку і процес вимірювання, а й з помилками, які виникають при цьому. Крім того, низку товарів і послуг можна виміряти лише непрямо або неоднозначне (наприклад, оцінка кваліфікації працівника, якість автомобіля). Стандартизація створюваної продукції, а також гарантії, які надаються фірмою (безплатний гарантійний ремонт, право обміну бракованої продукції на якісну тощо), забезпечують певну економію, однак повністю ліквідувати витрати на вимірювання вони не можуть. Значними є витрати специфікації та захисту прав власності. В суспільстві, де відсутній надійний правовий захист, права постійно порушуються. Витрати часу і засобів, необхідних для їх відтворення, можуть бути надзвичайно високими. До них належать і витрати на утримання судових та державних органів. Витрати опортуністичної поведінки також пов'язані з асиметрією інформації, хоча й не обмежуються нею. Поведінку після укладення контракту дуже важко передбачити. «Нечесні індивіди» можуть виконувати умови договору «за мінімумом» або ухилятися від їх виконання (особливо, якщо санкцій не передбачено). Такий моральний ризик завжди існує. Він особливо великий в умовах суспільної праці – роботи «командою», коли внесок кожного не може бути чітко визначений, тим більше якщо потенційні можливості кожного повністю невідомі. В інституціональній та трансакційній теорії проблеми екстремального принципу виживання розглядаються на рівні суспільства загалом у процесі його тривалої еволюції та на рівні окремої фірми. Так, А. Алчіян ще у 1950 висунув еволюційну гіпотезу, яка на основі досить обґрунтованих передумов передбачала, що всепроникаюча конкуренція повинна ліквідувати слабші інститути і сприяти виживанню тих, які краще вирішують людські проблеми. У зв'язку з цим постає питання усієї світової цивілізації про причини існування неефективних інститутів і про те, чому тиск конкуренції не призводить до їх відмирання. Щодо України та пострадянських держав наприкінці XX сі воно конкретизується передусім так чому б державам зі стагнуючою економікою не запозичити в інших держав досконалішу економічну політику? Якщо виходити з інституціональної теорії мікрорівня, то, на думку Ч. Барнарда, «виживання організації залежить від збереження складної рівноваги в зовнішньому середовищі, яке змінюється і складається з фізичних, біологічних і соціальних матеріалів, елементів і сил і потребує пристосування до нього внутріорганізаційних процесів», а тому «необхідно вивчати природу цих зовнішніх умов, до яких повинна пристосовуватися організація». Крім того, важливо вивчати неформальну організацію, оскільки саме вона «забезпечує внутріфірмові комунікації, а також згуртованість структурних ланок і слугує для захисту особистої недоторканості та самоповаги індивіда від дезінтеграційних ефектів формальної організації». Головний інтерес у цій теорії становить безпосередньо процес адаптації. Так, ринок як складне і неоднозначне явище за своєю структурою охоплює різноманітні інститути формальні й неформальні закони, «правила гри», передусім певні кодекси поведінки, типи відносин і зв'язків, участь яких у процесах виживання або адаптації суспільства, фірми, окремого індивіда різна. На відміну від дарвіністської теорії природного відбору (яка довела, що в біологічному світі, як правило, виживає «сильніший», «продуктивніший», «ефективніший», який вміє достатньо швидко, адекватно і добре «адаптуватися»), інституціональна теорія стверджує, що «виживання», «пристосування» і «адаптація» властиві також і досить неефективним структурам, наприклад тим, які значною мірою гальмують економічне зростання суспільства. Як стверджує Д. Норт, необхідність вирішення проблеми ефективності або неефективності самої роботи, прийняття чи неприйняття ризиків, а також ключових рішень, дій в екстремальних умовах невизначеності підприємницької чи іншої цільової структури полягають у відмінностях між інститутами і організаціями, з одного боку, і в розумінні сутності їх взаємодії, яка і визначає загальну спрямованість усіх інституціональних змін, – з іншого інститути, на його думку, поряд зі стандартними обмеженнями, які описуються неокласичною економічною теорією, формують лише можливості членів суспільства, а організації створюються, щоб максимально використовувати ці можливості. В процесі свого розвитку організації можуть змінювати й самі інститути – «рамкові умови» існування організацій. Кінцевий напрям таких змін формується, по-перше, «ефектом блокування», який виникає внаслідок симбіозу або зрощування інститутів з організаціями на основі спонукальних мотивів, створюваних цими інститутами, по-друге, зворотним впливом змін у наборі можливостей на сприйняття і реакцію з боку індивідів. «Ефект блокування» забезпечує здатність «інституціональної матриці» до самопідтримання, а також залежність організацій від «інституціональних меж», в яких вони виникли, і подальшим виникненням структур, що властиві цим організаціям «інституціональні межі» мають здебільшого жорстку, малорухому і майже незмінну структуру, що забезпечує її стійкість у часі та надійність існування в просторі, хоча вони також змінюються. Як формальні, так і неформальні інституціональні обмеження зумовлюють утворення певного типу організацій, які структурують взаємодію в суспільстві. Формальні обмеження – це «правила, які придумали люди» неформальні – «загальноприйняті умовності та кодекси поведінки», що глибші від формальних правил і доповнюють їх. Неформальні обмеження мають першочергове значення для розуміння дії екстремального принципу виживання організацій у контексті інституціональної теорії. Це зумовлено тим, що всі організації виникають на основі структури передусім неформальних стимулів, а не формальних обмежень, закладених в інституціональній системі, тому результативність діяльності їх безпосередньо залежить від цієї системи. Для повнішої характеристики проблем ефективності й неефективності організації Норт запровадив у науковий обіг поняття «інкрементні» інституціональні зміни («інкремент» – прирощування, приріст). Воно означає, що зміни стану інституціональних параметрів організації мають недискретний, плавний характер, у процесі яких (змін) відбувається «перетікання» змісту «старих» інститутів у «нові» «інкрементні» інституціональні зміни зумовлюють як вирішення проблеми «виживання», «пристосування» і «адаптації», так і появу можливості «неефективного виживання» інституту чи організації. Ця концепція суперечить гегелівському закону стрибкоподібного переходу зі старої якості в нову завдяки певним кількісним накопиченням. Згідно з інституціональною теорією, інституціональні зміни – досить складний процес, оскільки граничні зміни залежать від неформальних обмежень зі ще складнішою структурою. Вони охоплюють традиційні цінності та умовності, кодекси і норми поведінки, які вивчають скоріше соціологія, культурологія, політологія і соціальна психологія, ніж традиційна економіка. Крім того, абсолютна недискретність «інкрементних» змін і навіть «дискретних змін» (таких, як революції і завоювання) зумовлена закоріненістю неформальних обмежень у суспільстві Хоча формальні правила можна змінити раптово прийняттям політичних або юридичних рішень, неформальні обмеження, втілені у звичаях, традиціях і кодексах поведінки, згідно з Нортом, менш сприйнятливі до свідомих людських зусиль. Ці культурні обмеження не тільки пов'язують минуле з майбутнім, а й дають ключ до розуміння шляху історичного розвитку. На відміну від інкрементних інституціональних змін, «граничні зміни» – це мінімально можливі зміни, які допускають сам процес переходу організації в нову якість, забезпечують перехід (або видимість переходу) від старої інституціональної структури до нової, причому не обов'язково у формі стрибка порушенням міри, як вважав Регель. Стрибок у гегелівському розумінні існує, але він – «еволюційний». Щодо дії законів діалектики, то сам Гегель проблему еволюційного стрибка розглядав не як один великий стрибок, а багато маленьких стрибків" впродовж короткого періоду часу. Зміни на периферії інституціональної системи можуть бути такими повільними і плавними, що їх здатні помітити, на думку Норта, «тільки історики», хоча «в сучасному світі швидкість інституціональних змін очевидна». В контексті теорії діалектики йдеться про таку форму конструктивного заперечення, як заперечення-синтез, за якої відбувається найповніша акумуляція всього позитивного в попередньому поступальному розвитку, що відповідає вимогам закону діалектичного синтезу. За цих умов діалектичний метод відкидає абсолютизацію моменту руйнування щодо попередніх етапів розвитку, а закони єдності та боротьби протилежностей, кількісно-якісних перетворень набувають загальних форм. Водночас хибним є проповідування примітивного еволюціонізму, ігнорування суперечностей як рушійної сили розвитку. Політичні або економічні організації часто доходять правильних висновків про те, що вони зможуть досягти більшого успіху, якщо внесуть у діючі інституціональні рамки деякі свої власні граничні зміни. Причому такі граничні зміни можуть бути лише наслідком мінімальних змін як в неформальних обмеженнях, так і в тих правилах і способах, які мають певний мінімум ефективності мотивації або примусу до виконання нових, придуманих розумним керівником правил і обмежень. Саме тому «граничні зміни» в організації на рівні неформальних обмежень створюють певні форми «гри» кооперативної поведінки і впливають на характер такої «гри» щодо розвитку або згортання співпраці між людьми. Водночас існує залежність організації від «інституціональних рамок», які задають їм вектор розвитку (ці рамки, хоч і стійкі, але також змінюються й розвиваються з плином часу), починаючи від традиційних умовностей, кодексів і норм поведінки до писаного звичаєвого права і контрактів між індивідами. Таким чином, набір вибору безперервно змінюється. Так, право прецедентне забезпечує безперервність і високий ступінь передбачуваності, що надзвичайно важливо для зменшення невизначеності у відносинах між сторонами контракту. Рішення, прийняті в минулому, стають частиною правової структури, яка зазнає граничних змін і появою нових судових справ або принаймні не передбачених минулими судовими рішеннями. Рішення, прийняті за цими новими справами, теж стають частиною правової системи. Отже, екстремальний принцип виживання, зрозумілий з позицій дарвінізму в інституціональній теорії, по суті, «не працює», оскільки конкуренція не усуває слабші інститути і не сприяє виживанню тих інститутів, які краще вирішують людські проблеми. Це пов'язано з тим, що в системі трансакційних витрат на політичних і економічних ринках існують «інкрементні процеси» – інституціональні зміни, які мають плавний, недискретний характер переходу старих інститутів у нові. В цих процесах вирішальну роль відіграють керівники, які вважають, що можуть досягти більшого успіху, якщо привнесуть у діючі інституціональні рамки свої особисті граничні зміни. Однак проблема загальної ефективності у такому разі не вирішується. Таке розуміння набагато повніше від тих факторів, які враховували економісти-неокласики, оскільки розглядаються не лише технологія, народонаселення, ідеологія, політика, економіка «як такі», а й тісно пов'язані з ними всі інститути, що стають детермінантами як тривалих успіхів, так і тривалих криз суспільства. Таким чином формується нове розуміння тривалих успіхів і криз різних суспільств, пропонуються нові шляхи вирішення проблеми ефективності й неефективності, ризиків і невизначеності інституціональних змін суспільства, змін і розвитку організацій, а також змін розвитку «їх інституціональних рамок». Інституціональну невизначеність розуміють при цьому як «невідомість закінчення» рішення або конфлікту (ніхто не знає точно, що буде в майбутньому), а сама інституціональна невизначеність може відбуватися в таких умовах зовнішнього та (або) внутрішнього середовища, коли людина не здатна бачити майбутнє і не в змозі виробити лінію поведінки, яка б могла запобігти небажаній для неї події інституціональний ризик передбачає, що людина бачить можливість небажаної для неї події, розуміє ступінь й загрози і здатна вдатися до дій, які знижують імовірність її настання. При цьому адаптація відображає «ступінь пристосованості» людини до невизначеності та ризиків. Ключова роль інститутів у такому разі полягає насамперед у тому що вони різко зменшують інституціональну невизначеність і є одним із способів перетворення невизначеності на більш-менш передбачуваний ризик. Як правило, трансакційні витрати відображають фактори невизначеності через виплату премії за ризик, розміри якої залежать від імовірності порушення угод і, відповідно, виникнення додаткових витрат інституціональна структура може також визначати і ступінь ризику для людини щодо виконання контракту в тій чи іншій ситуації або, у разі невиконання контракту, виплати компенсації за ризик. В агентській теорії «інституціоналізацію ризику» тлумачать як необхідність розвитку системи угод поручительства між принципалом і агентом. Фактори невизначеності або фактори надійності інституціональних прав людини є найважливішим критерієм відмінності між порівняно ефективними ринками в сучасних розвинутих країнах з високими доходами і економічними системами сучасних економік «третього світу», до яких почали відносній пострадянські держави, в т ч. Україну. Чим вища конституціональна невпевненість, тим більші витрати за операціями. Відсутність можливості укладати зобов'язальні контракти і вступати в інші зобов'язальні інституціональні відносини є причиною економічної стагнації як у країнах «третього світу», що розвиваються, так і в постсоціалістичних країнах Східної Європи і країнах СНД. Розрізняють адаптацію інституту та адаптацію організації, а також адаптацію «ефективну» і «просту», «локальну» або «часткову». Здатність організації до «ефективної адаптації» – те, що відрізняє вдалу кооперативну систему від невдалих (ідея, вперше розроблена Барнардом). Фактор удачі – не єдина ознака ефективної адаптації. В інституціональній теорії вона здійснюється через використання механізму дії «правила загальності інтересів». Ефективні політичні й економічні системи, як правило, завжди формують адаптивно гнучкі інституціональні структури, які здатні переживати шоки та складні зміни і є елементом успішного розвитку. Однак формування цих систем – результат тривалого адаптивного ітеративного процесу. Водночас інституціональні зміни складаються з актів послідовної адаптації в межах допущених можливостей і шансів до загального комплексу правил, норм і примусів, які утворюють інституціональну систему. Загальна стабільність цієї системи робить можливим складний обмін у часі та просторі. В інституціональній теорії використовують також термін «недискретні граничні адаптації інституціональної системи», який фіксує увагу на поступових інституціональних змінах, що відбуваються на основі такої адаптації. В такому разі відбувається, за Нортом, «інкрементний процес інституціональних змін», які, згідно з інституціональною теорією, є факторами невизначеності та визначеності, нестабільності та стабільності. Стабільність інститутів забезпечується складним набором обмежень, які охоплюють формальні правила, пов'язані ієрархічними залежностями, де зміна кожного рівня ієрархи потребує більших витрат, ніж зміна попереднього рівня. До цього набору входять також неформальні обмеження, які є продовженням, розвитком і конкретизацією формальних правил і добре пристосовані до виживання завдяки тому, що становлять частину звичайної поведінки людей. Вони дають змогу членам суспільства здійснювати повсякденні акти обміну, не замислюючись над докладним змістом умов кожного такого акта. Звички, звичаї, традиції та умовності – терміни, якими Норт позначає стійкість неформальних обмежень. Ця сукупність рис, які характеризують умовність інституціональної системи, в жодному разі не гарантує ефективності інститутів (розуміючи «ефективність» як те, що відрізняє вдалу кооперативну систему від невдалих). Хоча стабільність може бути необхідною для складної людської взаємодії, вона не є достатньою умовою його ефективності. Структуруючи повсякденне життя людей і організовуючи взаємини між ними за певними правилами, стійкі інститути знижують трансакційні витрати зниженням набору несприятливих імовірностей або настанням небажаних для них подій, щоб максимально зняти невизначеність існування людських зв'язків і взаємин й надати їм чіткої, визначеної структури інституціональний розвиток суспільства або економіки відбувається під впливом взаємодії між інститутами і організаціями, коли перші визначають «правила гри», а другі є «керівниками організації». Поняття «організація» в інституціональних теоріях охоплює переважно різні політичні установи (політичні парти, сенат, міська рада, контрольне відомство), економічні установи (економічні структури – фірми, корпорації, профспілки, сімейні ферми, кооперативи), суспільні установи (церкви, клуби, спортивні асоціації), навчальні заклади (школи, університети, центри професійного навчання). Водночас інститути – це «набори правил», «процедури відповідностей», а також «моральна і етична поведінка людей в інтересах максимізації багатства», розроблені людьми як формальні (закони, конституції), так і неформальні (угоди і добровільні кодекси поведінки) обмеження, а також різні фактори примусу, що структурують їх взаємодію. Разом вони утворюють спонукальну структуру і людей, і суспільств, і економік. Врешті-решт, інституціональні рамки – це скоріше формальне, ніж неформальне «обрамлення» роботи організацій. Організація – це також група людей, об'єднаних прагненням досягти певної мети. Щоб змоделювати організацію, необхідно проаналізувати її керівні органи, вміння і навички учасників, вплив навчання в процесі діяльності на досягнення організацією успіху до певного часу інституціональні рамки вирішальним чином впливають на те, які саме організації виникають, і на те, як вони розвиваються. У свою чергу, організації здійснюють вплив на процес зміни інституціональних рамок. Хоча люди часто стикаються з «ситуаціями, які повторюються», і можуть діяти в них раціонально, вони також потрапляють на численні унікальні й неповторні ситуації, що потребують вибору за нестачі інформації й невизначеності результатів таких ситуацій невизначеного вибору виникають проблеми формулювання, використання і переробки суб'єктивних імовірнісних оцінок. Однак обґрунтованість таких суджень значною мірою залежить від інформації, яку отримують керівники, і від способів її переробки. Якби політичні й економічні ринки були ефективними (якби трансакційні витрати дорівнювали нулю), то керівники завжди робили б правильний вибір. Керівники як у політиці, так і в економіці можуть спрямувати свої таланти або знання на пошук вигідних шансів чи можливостей, оцінюючи при цьому імовірність успіху і ризикуючи ресурсами організації для отримання потенційного виграшу. Ефективність їхніх дій залежить від можливості сприйняти і реалізувати такі шанси. Керівники, підприємці завжди володіли б моделями, які відображають реальний стан речей, а якби початкове їх моделі не відповідали істині, то належне інформаційне забезпечення скоригувало б ці моделі. Однак подібна модель раціональної поведінки людей часто вводить усіх в оману. Насправді керівникам і підприємцям часто доводиться діяти в умовах невизначеності на основі неповної інформації й переробляти інформацію, яку вони все ж таки отримують за допомогою ментальних конструкцій, які можуть призводити до вибору стійко неефективних рішень. Пояснюючи ці проблеми, Ф. Хаєк наголошував на тому, що економічна проблема, яка стоїть перед суспільством, полягає в основному у швидкій адаптації до змін у конкретних обставинах часу і місця. Ту легкість, з якою «неефективно працюючому менеджеру» вдається ігнорувати багатоваріантність у формуванні собівартості продукту, від якої залежать прибутковість, а також можливість виробляти продукцію з дуже різними витратами за використання однакових технічних засобів, відносять до загальної практики бізнесу, яка як правило, не знаходить адекватного висвітлення в економічному аналізі. Вивчення адаптивних систем розвиватиметься не завдяки акцентуванню на статистичних агрегованих показниках а визнанню важливості ідіосинкратичного знання, яке є результатом унікальних пізнавальних здатностей і застосовується під час виконання вузькоспеціалізованих операцій. Таке знання за своєю природою не може бути узагальнено статистичними методами, але водночас має величезну економічну цінність, оскільки є основою лише для локальної, а не ефективної адаптації. В такому разі спрацьовує інший екстремальний принцип – інформаційного відбору. В підприємництві сутність такого відбору полягає в тому, що для виживання підприємцю необхідно не тільки переважати конкурентів за ступенем адаптованості до ринку, або за ступенем перетворення його сегментів на свою користь, а й визначитися з правильним вибором інформації, її селекції, що часто і забезпечує успіх бізнесу в середовищі невизначеності. Якщо для крупних підприємців країн СНД, які приносять на ринок державний капітал, інформація набуває вищої селективної цінності на основі їх соціокультурних зв'язків і входження в елітарні державні кола, то для дрібних підприємців, які виходять на ринок «самостійно», лише з власним винахідницьким, інколи унікальним, досвідом, інформація виникає і набуває вищої селективної цінності виживання завдяки жорсткому конкурентному відбору. Таке знання, на думку Хаєка, – величезна економічна цінність для бізнесмена, тому що воно є основою локальної адаптації (для власного самозабезпечення), а не для повної, а цього поки що цілком «вистачає» для виживання в сучасному інституціональному середовищі невизначеності та нестабільності. Більше того, для ефективної адаптації потрібен вихід на владні ієрархічні структури, оскільки чим вищими владними повноваженнями наділені певні автономні групи (команди, клани), тим більшою часткою підприємницького доходу й рідкісних ресурсів (влади на інформацію, на прийняття рішень, продукти, послуги, фінанси) вони можуть володіти й отримувати надприбутки майже без економічного ризику. Таку думку раніше підтвердив К. Єрроу, який, критикуючи традиційну економічну теорію за її твердження достатності системи цін як джерела інформації для вибору економічної поведінки (характерно за рівноваги), справедливо наголошував, що, однак «за нерівноваги винагорода переміщується на добування інформації з інших, ніж ціни і обсяги власного продажу, джерел», до яких фірма має прямий доступ. До інституціональних рамок, які не заохочують, а гальмують економічну активність, у багатьох країнах «третього світу» відносять умови, що існували впродовж більшої частини світової історії. В цьому разі політичні та економічні керівники мали змішаний набір можливостей, але у більшості з них ці можливості заохочували скоріше діяльність щодо перерозподілу, ніж щодо виробництва матеріальних благ, формували монополії, а не конкурентне середовище і обмежували, а не розширювали вибір. Вони рідко стимулювали інвестиції в освіту, яка завжди підвищувала продуктивність. Організації, що розвиваються в цих інституціональних межах, стали ефективнішими в контексті «локальної адаптації», тобто ефективними для осіб, які мають владу і багатство. Для загальної продуктивної діяльності суспільства і розвитку базової інституціональної структури ці організації є менш сприятливими. Ефективність «локальної адаптації», яка залишає решту народу ні з чим, властива країнам СНД. Причому, як стверджує Норт, така траєкторія розвитку може бути тривалою і стійкою, оскільки в подібних економіках трансакційні витрати політичних і економічних ринків, поряд з суб'єктивними моделями, які є панівними у сприйнятті керівників, не сприяють поступовому руху цих суспільств до більш ефективного результату. В цьому контексті у практиці українських і російських реформ ринкова ефективність виявилася не адекватною ефективності соціально-економічній. Заплачено високу ціну за трансформацію у вигляді глибинних і багато в чому не відновлюваних руйнацій виробничого і технологічного потенціалу, не зіставних з витратами. Ринкова самоорганізація не здатна забезпечити подолання глибоких криз – фінансової, інвестиційної та інституціональної – без необхідного регулювання з боку держави. Намагання механічно перенести в ці умови державно-ринкові пропорції що склалися впродовж десятиліть на Заході, небезпечне, оскільки «забігання вперед» у поведінкових системах спричиняє «рух назад». Те саме стосується і домінування певних інструментів трансформації. Монетарнім як головний засіб «ліквідації структурних диспропорцій» і підтримання економіки в рівновазі, був використаний «однобічно», поза зв'язком з іншими механізмами перехідних процесів – лише з метою локальної адаптації для вузького кола осіб. Внаслідок цього фінансова система відірвалася від матеріального виробництва, економічна політика – від інвестиційної та структурної, відбулося безпрецедентне соціальне розшарування суспільства, а соціальна захищеність населення стала вже не наслідком, а передумовою майбутніх «реформ». «Коригування реформ» за всіма складовими перехідного періоду повинно проникнути у фундаментальні основи інституціональної соціальної системи, що потребує тривалого часу. Водночас такі відомі інституціональні економісти, як Г. Саймон, М. Спенс та О. Вільямсон вважають, що виживають «найкращі», тобто дотримуються точки зору, прямо протилежної описаній вище і представленій концепцією Д. Норта. М. Спенс, аналізуючи проблеми виживання та адаптації на рівні галузі, висловив припущення, що в довготерміновій перспективі т. зв. концепція «вхідних бар'єрів» на нові ринки (що й визначає виживання підприємницької структури) на сучасному етапі поступається місцем теорії «конкурентних ринків». При цьому «змагальність» означає «ступінь легкості», з якою фірми можуть проникати в нову для себе галузь або виходити з неї. Галузь, якій властива удосконалена змагальна конкуренція, не має «вхідних бар'єрів». Проте хоча довготермінова перспектива для Спенса, ймовірно, перевищує всього п'ять або навіть десять років, деякі еволюційні та адаптаційні процеси можуть тривати півстоліття й довше. О. Вільямсон постулює, що аргументація всього його дослідження щодо економічних інститутів капіталізму загалом початкове спирається на ідею про ефективність конкуренції в розподілі моделей організації на більш і менш ефективні й перерозподілі ресурсів на користь перших. Цю передумову він вважає "правдивою" в тому сенсі, що реальні результати цього процесу з'являться навіть через п'ять чи десять років, а не в дуже короткі терміни. Говорити ж про періоди в тридцять, п'ятдесят, сто і більше років Вільямсон відмовляється. Однак «інтуїтивне судження» про ефективність конкуренції, на його думку, «було б переконливішим, якби була досконалішою теорія процесу відбору». На думку Р. Нельсона і С. Вінтера, аргументи теорії трансакційних витрат завжди відкриті для критики і деяких заперечень, які еволюційна економічна теорія використовує проти ортодоксальної, незважаючи на те, що з інших питань вони серйозно доповнюють одна одну. Правильнішою слід вважати версію екстремального принципу виживання за переважання слабшої, а не сильнішої форми інституціонального відбору. Д. Норт водночас мимоволі упускає той факт, що і серед еліт, які формують нові правила гри, існує такий самий інформаційний відбір, що всередині цих еліт (які Норт визначає як «керівників» і «підприємців») постійно відбувається боротьба, «бійка», лобіювання інтересів, тому їх становище нестійке, особливо при переході одного рівноважного стану в інший, за якого фіксуються нові позиції (посилення чи послаблення) певних груп і кланових еліт. Запроваджуючи власні форми інституціонального відбору, еліти намагаються досягти лише реалізації локальної адаптації, тобто власних, причому нагальних, цілей та інтересів, хоча вони повинні були б реалізувати інтереси народу, тобто намагатися досягти реалізації повної та ефективної адаптації.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.