Концепції системної трансформації економіки

Концепції системної трансформації економіки – специфічні методи пізнання та сукупність ідей, положень, які на них ґрунтуються, про основні причини макроекономічної нестабільності в т.зв. постсоціалістичних країнах та шляхи здійснення трансформації існуючих у них соціально-економічних систем.

Розрізняють такі основні теоретико-методологічні підходи системної трансформації:

1. структурний;
2. градуалістський;
3. радикально-реформістський.

Серед них, у свою чергу, виділяють різні варіанти. Так, прихильники «структурного підходу» пропонують або популістські заходи, або державне втручання в економіку, а «еволюційні реформісти» сповідують різні види державного регулювання (регулювання, спрямованого або на розвиток ринку, або на гальмування ринкових процесів) – «еволюціонізм». «Радикальні реформісти» переважно підтримують певний різновид «шокової терапії», хоча не для всіх секторів економіки. Представники структурного напряму намагаються пояснити передусім спад виробництва (який вони вважають реальним, а не статистичним феноменом), а не високі темпи зростання інфляції в регіоні, їх головний постулат – спад виробництва (переважно «катастрофічний»), спричинений антиінфляційною урядовою стратегією, яка призводить до різкого скорочення сукупного попиту (наприклад, внаслідок подолання або скорочення бюджетного дефіциту), що, у свою чергу, спричиняє спад виробництва. Однак цей постулат ігнорує той факт, що, наприклад, в Україні або Росії, в яких у перші роки постсоціалістичних перетворень зберігався значний бюджетний («квазі-бюджетний») дефіцит, спостерігалося суттєвіше зниження статистичного обсягу виробництва, ніж, наприклад, у Польщі, яка здійснювала послідовнішу антиінфляційну політику й досягла успіхів у лібералізації. До початку ринкових перетворень у цьому регіоні панувала думка, що стабілізація неможлива через високий ступінь монополізації у промисловості. Такий же варіант ментальних «структурних уявлень», поширений у країнах, що розвиваються (особливо в Латинській Америці), відповідно до якого інфляція в них є породженням монополізму незалежно від процесів, що відбуваються в інших країнах світу. Такий структурний підхід покладено в основу популізму та значною мірою «гра дуалізму» у поєднанні з принципом «сильного державного регулювання» (т.зв. «інтервенціоністським гра дуалізмом»). Перший політичний курс проводять країни Латинської Америки та постсоціалістичні держави, другий – східноєвропейські країни. В постсоціалістичних країнах, як і в Латинській Америці, структурний підхід ґрунтується на таких гіпотетичних твердженнях: 1) адміністративне підвищення цін на основні ресурси, зокрема на нафту, є безпосередньою причиною інфляції (монополісти, які стикаються з таким підвищенням, неминуче перекладають цей тягар на споживачів, скорочуючи попит); 2) з цієї причини жорстка кредитно-грошова і податково-бюджетна політика не може зупинити інфляцію; 3) м'яка кредитно-грошова і податково-бюджетна політика не є причиною інфляції і може допомогти підтримати існуючий рівень виробництва (або сприяти його зростанню); 4) ефективний спосіб контролювати інфляцію – адміністративне регулювання цін. Таким чином, «структурний підхід» (п. 1 і 2) плавно переходить у «популізм» (п. 3 і 4), який тривалий час був властивий передусім латиноамериканським країнам. Р. Дорнбуш і С. Едвардс дають таке визначення економічного популізму для країн Латинської Америки: «Економічний популізм – це такий підхід до економіки, за якого перевага надається проблемам зростання і перерозподілу доходів і не враховується небезпека інфляції і дефіциту, зовнішніх обмежень і реакції економічних факторів на агресивну неринкову політику». Вони наголошують на трьох важливих «поведінкових» рисах популістської парадигми: 1) «політики-популісти... відчувають глибоке невдоволення станом економіки; вони абсолютно впевнені, що справи можуть бути кращі»; 2) «політики відкидають консервативний підхід і не визнають жодних обмежень у макроекономічній політиці. Резервні виробничі потужності розглядаються ними як засіб стимулювання ділової активності»; 3) в економічній політиці «популістські програми виокремлюють три елементи: відновлення ділової активності, перерозподіл доходів, реструктуризація економіки». Внаслідок цього виникає альтернатива: країна, в якій існує принципово неправильне ціноутворення для групи основних товарів і послуг, повинна або обмежитися популістськими рецептами (почавши друкувати гроші), або здійснювати заплановану довготермінову програму структурної ринкової перебудови промисловості («гра дуалізм» у поєднанні з принципом сильного державного регулювання). «Великий стрибок», що базується на «стрімкій лібералізації» та «ортодоксальній шоковій» стабілізації, в такому випадку або неможливий, або можливий за надто високої ціни (як це було, на думку багатьох, у Польщі й Чехословаччині). Представники «структурного підходу» також вважають, що принципова відмінність у здійсненні стратегії між припустимо неминучим провалом (наприклад, таким, як у Росії та Україні) і непомірною ціною ринкової реформи залежить від ступеня монополізації економіки. Чимало економістів – прихильників ринкової економіки – переконані, що ціна стабілізації економічних систем у країнах, де раніше існувала стовідсоткова зайнятість (у постсоціалістичних), залежить певною мірою від рівня показника «незайнятості, що не збільшує інфляції», який, у свою чергу, залежить від ступеня нееластичності економіки, що значною мірою визначається рівнем монополізації в неринковому секторі господарства. Таким чином, «ринковими» вбачають у стрімкій лібералізації спосіб зменшення нееластичності, а отже, й рівня незайнятості, що не збільшує інфляції; прихильники «структурного підходу» обстоюють швидке зростання або планову перебудову промисловості. «Популісти» вважають, що стимульоване зростання здатне вирішити всі структурні проблеми за умови заохочення зростання «правильних» галузей і послаблення таким чином відносної значущості «неправильних». У пострадянських країнах у популізмі існує течія, згідно з якою м'яка макроекономічна політика допоможе перебудувати економіку, стимулюючи розвиток приватного сектора. Водночас і «популісти», і «гра дуалісти» нерідко стверджують неможливість здійснення перебудови підприємств за жорсткої кредитної політики, тому перебудова на основі ринкових показників потребує м'якої макроекономічної політики. «Помірковані гра дуалісти» обстоюють демонополізацію як основний зміст перебудови, тоді як представники «інтервенціоністського градуалізму» («градуалісти», схильні до «вагомого державного втручання») радять створювати великі холдингові компанії, які могли б стати національними корпораціями. Вважаючи монополію чинником, що породжує інфляцію, прибічники структурного підходу рідко закликають до антитрестівської політики. На їхню думку, монополії – невід'ємна частина технологічної структури економіки, а тому вічні й неминучі. «Помірковані гра дуалісти» (Д. Нуті та Р. Портес) послідовніші у цьому питанні (тут не йдеться про країни, які пережили війну). Портес визнає, що й Угорщина не вкладається у цю схему: такий спад виробництва потребує пояснення «своєрідністю країни». Угорці припустилися й інших помилок: хвилю добровільних банкрутств, тягар відсотків за кредити. Важливим винятком є значення, яке Портес надає розпаду торговельних зв'язків між країнами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Але він (скоріше помилково) заявляє, що пов'язані з цим процесом небезпеки недооцінювалися реформістськими урядами, тому що ці уряди мало що могли зробити: торговельні зв'язки не могли не розірватися, адже СРСР вимагав плату за свою сировину у валюті за світовими цінами, однак не зміг утворити механізму міжнародних розрахунків для торгівлі з колишніми союзними державами і республіками. Тому, мабуть, міжнародна торгівля не є тією сферою, де пояснення, що їх пропонують помірковані градуалісти, можна вважати вдалими. Ще один «ідеальний концептуальний тип», що використовується як критерій визначення змісту трансформації, – «суто градуалістський підхід». Хоча «гра дуалізм» є скоріше політичним рецептом, ніж поясненням причин, однак від останнього залежить і перше. «Найбільш крайні гра дуалісти» і представники «структурного підходу» нерідко стверджують, що стабілізація, яка базується на кредитно-грошових і податково-бюджетних рішеннях, неможлива, оскільки в економіці перехідного типу «ринок ще не працює». Тому передусім необхідний тривалий підготовчий період розбудови ринкових інститутів. Представники цього напряму обстоюють думку, що податкова реформа, демонополізація, розвиток фінансового сектора, перебудова підприємств і промислових галузей, здійснювані урядом, навіть приватизація, є необхідними передумовами успіху макроекономічної стабілізації, що базується на кредитно-грошових та податково-бюджетних заходах. Я. Ростовський прагне довести, що високий рівень сукупного попиту – особливо надлишкового – зміцнює позиції тих груп виробників, які повинні понести збитки у разі структурних та інституціональних реформ, необхідних для зниження витрат стабілізації. Макроекономічна стабілізація має, таким чином, передувати структурним реформам, а не навпаки. І не тільки тому, що інфляція – самодостатній процес, який відтворює сам себе, передусім через політичну стратегію. Водночас він стверджує, що будь-які "групи, що протистоять економічній реформі, повинні зазнати нищівного удару на самому початку битви за реформи, і цим ударом є макроекономічна стабілізація". Цього не було зроблено в Україні в 90-х XX ст., що й стало одним із головних факторів гальмування реформ (порівняно зі здійсненням реформ у державах Центральної Європи – колишніх членів РЕВ). «Там, де це необхідно», помірковані градуалісти визнають і «необхідність стабілізації на початку перехідного періоду». Але при цьому вважають, що спад обсягів виробництва спричинений серйозними прорахунками в економічній політиці і значною мірою реальним, а не статистичним феноменом. На їхню думку, йдеться як про помилки в макроекономічній політиці, так і про невміння достатньо швидко здійснити низку структурних або інституціональних реформ. Однак у таких поясненнях приховано логічні суперечності. Ростовський зазначає, що «неправильно» пояснювати факт реального спаду виробництва більш як на 25%, що спостерігається в багатьох постсоціалістичних реформованих країнах, «поєднанням – у різному співвідношенні в різних країнах – факторів надлишкового скорочення грошової маси (необхіднішого для здійснення стабілізації, принаймні якщо девальвація не зайшла занадто далеко) і неадекватного реагування пропозиції», як це робить Портес. Все це, наприклад, неприйнятне для Угорщини (1990-93), де спад виробництва відбувався паралельно з фактичною ревальвацією валюти, а не з п знеціненням, або Румуни, а також країн колишнього СРСР і Балканського півострова, які не змогли зупинити спад «статистичного» обсягу виробництва Портес також вбачає «корінь зла» у «відсутності структурних реформ – у сфері прав власності, кредитної дисципліни, мотивації управлінського персоналу і багато в чому іншому», але реалістично визнає, що «неможливо робити все одночасно». Він також стверджує, що там, де необхідно, стабілізацію слід здійснювати на самому початку перехідного періоду. Таким чином, Портес не зміг послідовно довести, що реальному спаду виробництва можна було б запобігти. «Помірковані градуалісти» не беруть до уваги також той реальний, а не статистичний (гіпотетичний) факт, що в самій структурі реального спаду виробництва в постсоціалістичних країнах переважала складова ВПК, а також не враховувалося реальне зростання у ВВП складової "тіньового" («неформального») виробництва, яка в Україні та Росії в частці реального ВВП сягала 60%. Ростоцький вважає необгрунтованим положення поміркованого градуалізму, що саме конкретний елемент політики нібито спричиняв економічну катастрофу в постсоціалістичному світі. Г. Кальво і Ф. Корічеллі наражаються на ту саму проблему, коли стверджують, що «стабілізація необхідна, але ціна її занадто висока, а методи суворі». Ця точка зору прийнятна лише для порівняно короткотермінового часового періоду і втрачає свою переконливість у міру того, як дедалі більше країн успішно здійснюють стабілізацію в довготерміновому періоді (наприклад, Польща). Кальво і Корічеллі послідовніші, ніж переважна більшість «поміркованих градуалістів», оскільки пропонують цілком альтернативну макроекономічну політику завдяки субсидуванню запобігти зростанню цін з метою підтримання реальної вартості кредиту. Проте практично всі країни, які увійшли в ринок, переконалися в згубності пільгового кредитування, квотування або ліцензування в стратегічному й довготерміновому макроекономічному аспектах. «Еволюційний гра дуалізм» ґрунтується на економічних уявленнях, практично діаметрально протилежних. Ідеям більшості «поміркованих градуалістів», які схиляються до «конструктивізму», а фактично – до політики державного втручання, а то й до етатизму. При цьому стверджується, що поступовість економічного переходу зумовлена тим, що всі тривалий час існуючі структури мають певну легітимність та ефективність Згідно з «еволюційним градуалізмом» їх не слід реформувати, їм треба «дозволити» еволюціонувати. Виходячи з цього, інституціональна реформа, яка раптово усунула перекоси та нееластичні цінові елементи старої системи, зруйнувала таким чином багато економічних зв'язків між господарюючими суб'єктами, спричинила загальний спад виробництва і тому має бути визнана занадто стрімкою. Не виключено, що в багатьох сферах еволюція призведе до швидших інституціональних перетворень, ніж така близька «поміркованим градуалістам» і «радикальним реформаторам» інституціональна реформа, яка примусово здійснюється згори (наприклад, швидкий та якісний розвиток приватного сектора в Польщі). Однак ідея «еволюційного гра дуалізму», що доступ до ресурсів за ціною, нижчою від собівартості, а також до дешевих кредитів центрального банку є чимось на кшталт звичаєвого права і що такі «звичаєві права» не підлягають суспільній конфіскації, а можуть лише продаватися, не дає відповіді на питання, що ж робити, коли такі права можуть зберігатися тільки за рахунок інших членів суспільства. Саме це й відбувалося в усіх реформованих країнах Сходу. Старі привілеї більше неможливо було фінансувати за рахунок податкових зборів через цілковитий занепад податкової дисципліни, тому вони фінансувалися за рахунок інфляційного податку, сфера поширення якого значною мірою відмінна від сфери поширення звичайних податків, які цей податок замінив. Однак теорія «еволюційного градуалізму» має важливе значення, оскільки висвітлює ту обставину, що багато політиків, які виступали за "шокову терапію", намагалися запобігти розпаду постсоціалістичної держави за допомогою радикального скорочення її функцій. Щодо цього градуалісти й радикальні реформісти, по суті, перебувають на однакових позиціях і розходяться лише в питанні про здатність держави успішно втручатися в економіку та необхідності цих дій. Окремі прибічники Хаєка (зокрема, В. Найшуль) обстоюють втрату державою здатності виконувати багато своїх функцій (таких, як нагляд за банками), які вважають нормальними. Інші – наприклад, молоді неоліберальні економісти в Росії (зокрема, Б Левін) – пропонують функції держави з огляду на її корумпованість звести до управління правоохоронними органами. Прибічники «радикально-реформістського» концептуального пояснення макроекономічної нестабільності й трансформації виступають за швидке здійснення реформ і стабілізацію, висуваючи три основні варіанти пояснення скорочення обсягів виробництва: 1) щодо економіки попиту – необхідність підвищення рівня безробіття не вище від рівня незайнятості, який посилює інфляцію, 2) щодо економіки пропозиції – необхідність зміни асортименту продукції, що виробляється, 3) щодо статистики – спираючись на припущення, що спад виробництва насправді менш значний, ніж стверджує офіційна статистика, в тому обсязі, в якому воно дійсно мало місце. Прибічники «радикально-реформістського» концептуального пояснення системної трансформації часто спираються на успішний досвід реформ. Так, лібералізація та жорсткі бюджетні обмеження, необхідні для стабілізації, змусили, наприклад, багато державних підприємств в Польщі здійснити «приватизацію капіталу». Без стабілізації та лібералізації була б неможливою докорінна реструктуризація польської економіки, причому «з самого низу», а отже, швидке економічне зростання, яке спостерігалося в цій країні впродовж останніх років XX ст. До того ж таке зростання в Польщі відбулося за незначних досягнень у сфері приватизації державних підприємств. Прихильник методу «шокової терапії» Дж. Сакс доводив: як тільки колишнім республікам СРСР вдасться зробити лише деякі кроки, зокрема здійснити лібералізацію (вивільнення рубля), скасувати регламентуючий вплив держави, приватизацію, і як тільки Захід надасть їм кілька десятків мільярдів доларів допомоги, в них швидко «стабілізуються» і демократія, і ринок. Східним країнам рекомендувалася «шокова терапія», бо, як заявляв Сакс, політичні режими цих країн не зможуть протистояти лихам, пов'язаним з нижчими темпами змін. Тому він критикував Захід за зволікання, незначну допомогу й надмірну обережність, стверджував, що зволікання може спонукати колишні радянські республіки до повернення до авторитаризму. А. Етціоні заперечив, що рекомендації застосувати «шокову терапію» за польським взірцем ґрунтуються на прихованому посиланні на те, що оскільки комунізм поборено, а народи колишнього СРСР проголошують західні лозунги і проводять вільні вибори, то в них розквітають демократії, орієнтовані на встановлення ринкової економіки. Але, на думку Етціоні, фактично демократичні інститути тільки зароджуються і мають передусім пробний характер. Ключового моменту розвитку демократії – ненасильницького переходу з рук у руки, який здійснюється за правилами і на основі інституціонально встановлених норм відповідності з намірами народу – в них практично не існує. Існуючий стан речей характеризується змішуванням, близьким до анархії: безладною сумішшю етатизму й рисами «грабіжницького капіталізму» набагато більшою мірою, ніж поступ до сучасних моделей, орієнтованих на західні зразки економічних відносин. На думку Етціоні, в республіках колишнього СРСР немає демократичних ринкових суспільств, які могли б «стабілізувати» будь-які найбільш компетентні та впливові уряди. Він виступає проти значної допомоги Заходу для пом'якшення складностей перехідного періоду. Аргументація Етціоні полягає в тому, що багато країн «третього світу» рухалися до вільного ринку і демократичного керівництва, лише збагнувши недоліки авторитарного уряду і контрольованої економіки. «Радикально-реформістський» підхід, орієнтований на економіку попиту, виходить з того, що в постсоціалістичних країнах фактичне безробіття повинно було зрости до величини «рівня незайнятості, який не збільшує інфляцію», щоб запобігти прискоренню темпів інфляції, а для зниження інфляції – перевищити цей рівень, внаслідок чого стабілізаційна політика втрачає кредит довіри. Оскільки в усіх цих країнах, за винятком Китаю і Югославії, раніше не було безробіття, то відсоток безробітних там нижчий від зазначеної величини. З огляду на те, що ринок праці й інших факторів виробництва у них досить нееластичний, «рівень незайнятості», що не збільшує інфляцію, повинен бути вищим, ніж у західних країнах ринкової економіки, а для зниження інфляції – ще вищий. Таким чином, високі темпи інфляції в колишніх соціалістичних країнах є наслідком того, що безробіття не було доведено до відповідно високого рівня. Щодо різкого зниження обсягів виробництва прибічники «радикально-реформістського» пояснення трансформації вважають його неминучим наслідком скорочення зайнятості (хоча при цьому необов'язково відбувається зменшення доданої вартості, яка обчислюється у світових цінах). Переважання підприємств, які контролюють робітники або патерналістські налаштовані керівники, означає, що зайнятість не скорочується до такого рівня, щоб врівноважити зниження попиту. Тому для «рівня незайнятості, що не переважає інфляцію», попит повинен скоротитися більше, ніж в умовах ринкових відносин, щоб зрівнятися з таким самим зниженням рівнів зайнятості та інфляції. Таким чином, величина зниження обсягу виробництва більша, ніж аналогічний показник зайнятості, а тому знижується і продуктивність праці. Крім того, діють механізми, які спричиняють у певний момент виникнення надлишкового попиту на деякі категорії ресурсів, що, у свою чергу, призводить до надвиробництва і надлишкової пропозиції. Прикладом дії одного з таких механізмів є зростання попиту на внутрішню валюту в умовах стабілізації, а також зниження попиту на товари й послуги за відтворення заощаджень. Прибічники «радикально-реформістського» концептуального пояснення системної трансформації наводять ще два такі механізми, типові для економік постсоціалістичних країн, які є наслідком того, що (як довів У. Корнаї) попит відтворює сам себе. Перший виникає за умови хронічно дефіцитних товарів через занижені ціни, приховування й притримування. Із зникненням дефіцитів ці запаси доводиться певний час розпродавати. Другий механізм пов'язаний із скороченням масштабів вимушеного заміщення товарів, характерного для режиму загального надлишкового попиту. Загальне уявлення про підхід, орієнтований на попит, дає С. Гомулка. Через значне зростання відносних цін на енергоносії та інші компоненти витрат деякі виробництва стають збитковими і підлягають закриттю. На ці зміни накладаються зрушення в структурі попиту, спричинені скороченням оборонного сектора й торгівлі між колишніми соцкраїнами. Через загальну «неповороткість» і «негнучкість» економіки значні ресурси залишаються невикористаними або даремними, поки їх не перемістять і (або) не вдосконалять. Оскільки таке мікрокоригування необхідно здійснювати в широкому масштабі, за всіма напрямами і в обов'язковому порядку, реформи неминуче супроводжуються економічним спадом. Це зумовлює потребу в макроекономічній політиці, спрямованій на суттєве й швидке зниження сукупного попиту, щоб привести його у відповідність з рівнем сукупної пропозиції, що різко знизилася. Нездатність здійснювати такі заходи енергійно – головна причина високого рівня інфляції в регіоні. Обидві зазначені гіпотези в рамках «радикально-реформістського підходу» виникнення макроекономічної нестабільності в перехідному періоді ґрунтуються на припущенні, що спад виробництва, якщо він неминучий, повинен бути реальним і значним за обсягом. Згідно з третім варіантом цього підходу в поясненні макроекономічної нестабільності й трансформації, вважають, що значного зниження обсягів виробництва в країнах, які здійснювали реформи енергійно і рішуче, не відбулося. Якщо реальне зниження й було, причина його – екзогенні фактори, зокрема розпад імпортно-експортної системи країн РЕВ В основі цієї дискусії – питання про те, як виміряти національний доход постсоціалістичних країн до початку переходу до ринку й після, особливо з урахуванням того, що ні рівень цін, ні їх співвідношення не забезпечували раніше ринкової рівноваги. Випадок, коли рівень цін не врівноважує попит і пропозицію (придушена інфляція), очевидний до цінової лібералізації обчислення ВВП, що базується на факторних доходах, призводить завищення справжнього ВВП, оскільки фактори оцінюються вище, ніж насправді, факторні доходи не можуть бути повністю використані. Хоча придушена інфляція до початку переходу до ринку призводила до перевищення показника зниження реальних доходів, однак для багатьох країн це твердження виявилося хибним при врахуванні початкового рівня дефіциту та обсягу скорочення ВВП, наприклад, для Чехії, Словаччини та Угорщини. Отже, таке пояснення не можна вважати загальнозначущим. Тому прибічники «радикально-реформістського» концептуального пояснення причин системної трансформації та макроекономічної нестабільності обґрунтовано вважають важливими внутріполітичні причини макроекономічної нестабільності, передусім демократизацію в пост соціалістичних країнах, а відтак всі інші політичні проблеми, які сприяли зростанню інфляції й статистичне вимірюваному спаду обсягів виробництва. Як стверджував Хаєк, планова система спиралася на страх перед правлячою комуністичною партією та її таємною поліцією (КДБ), а держплани виконували лише технічні функції із зникненням страху внаслідок демократизації було зруйновано фундаментальний механізм, на якому базувалася економічна система – «виконання наказів згори». Хаєк зазначає, що економічна система, в якій економічну діяльність в основному регулює держава, не може поєднуватися з демократичною політичною системою. Конфлікти, які виникають за відсутності ринку, покликаного неполітичними способами вирішувати проблеми, пов'язані з розміщенням ресурсів і розподілом доходів, можуть бути вирішені тільки диктаторськими методами. Звідси – прогноз-застереження посилення державного втручання в економіку в країнах Заходу може призвести до диктатури. Ринкові революції 1989 в Центральній та Східній Європі свідчать про існування зворотної закономірності. Падіння соціалістичних диктаторських режимів зумовило потребу в ринкових механізмах (за нових політичних умов це єдиний спосіб примусити економіку функціонувати, нехай і недосконало), що й стало головною причиною «стрибка в ринок».

У колишньому СРСР, де керівники мали більшу політичну силу, ніж робітники, з 1989 підприємства переважно ігнорували центральні планові органи й вступали у ринкові відносини одне з одним на бартерній основі. Крім того, демократизація спричинила економічний розпад СРСР ще задовго до його політичного розчленування, оскільки новообрана влада в республіках створила експортні перешкоди для «захисту внутрішнього ринку» за сукупного надлишкового попиту. Послаблення податкової дисципліни призвело до зростання бюджетного дефіциту й посилення інфляції. Прибічники «радикально-реформістського» підходу в концептуальному поясненні макроекономічної нестабільності та системної трансформації вважають, що причинами макроекономічної нестабільності були численні зовнішньополітичні причини. Зовнішньополітична демократизація призвела до краху радянської імперії. В економічному аспекті це означало, що спершу СРСР, а відтак Росія більше не бажали субсидувати (наданням дешевої сировини) спочатку колишніх союзників (з 1990), а пізніше і колишніх республік СРСР (з 1992). Такі субсидії раніше становили до 3% ВВП країн Центральної і Східної Європи. Припинення субсидування завдало відчутного удару, причинами якого були різке зниження обсягу виробництва в регіонах Сходу і жорстка інфляція в країнах, які не змогли привести попит у відповідність з пропозицією, що скоротилася. Водночас демократизація, поклавши кінець стратегічному протистоянню із Заходом, значною мірою зруйнувала попит на озброєння в колишньому соціалістичному таборі, що стало другим за силою екзогенним ударом у сфері попиту на продукцію ВПК. Крім того, розвал СРСР спричинив хаос у податково-бюджетних, кредитно-грошових, платіжних і торговельних зовнішньоекономічних системах утворених країн. Скорочення виробництва нафти стало поштовхом до реформ у самій Росії, оскільки необхідно було підвищити ціни на нафту і скоротити внутрішній попит для стимулювання економії енергії та забезпечення необхідної кількості нафти для експорту. В цьому контексті й доцільно розглядати руйнування міжнародних торговельних відносин між країнами РЕВ. Росія була налаштована продавати свою сировину тільки за валюту за світовими цінами, але не змогла створити ефективного механізму, який би забезпечував її імпортуючим організаціям можливість отримувати тверду валюту й здійснювати закупівлі у Східній Європі (зокрема, запровадити валютні аукціони або часткову конвертованість). Країнам Центральної і Східної Європи залишалося або продовжувати міжнародні торговельні відносини, що ґрунтувалися на «державному бартері» (за винятком сировини), причому в такому разі вони отримували активне сальдо торговельного балансу з Росією, але на ці кошти не можна було нічого купити, або перейти до розрахунків у твердій валюті за світовими цінами.

Головними недоліками концепцій системної трансформації економіки щодо з'ясування причин макроекономічної нестабільності є передусім відсутність системного економічного обґрунтування такої нестабільності (глибокої й тривалої) економічної кризи, що передбачає виділення трьох основних груп причин: 1) успадкованих від СРСР (щодо країн колишнього Радянського Союзу), 2) дій «реформаторів», 3) причин, які випливають із самого процесу трансформації однієї економічної системи в іншу, а також вплив окремих розвинутих капіталістичних країн та міжнародних фінансових організацій на політику урядів. Найважливішими вадами концепцій системної трансформації економіки в політекономічному аспекті щодо шляхів радикального перетворення економіки є ігнорування або істотна недооцінка процесів трансформації відносин економічної власності. Так, економічним змістом процесів приватизації названо перехід державної власності до приватної капіталістичної власності, не береться до уваги те, що остання перестала бути адекватною соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил, а отже, неадекватно відтворюється роль людини у трансформаційних процесах, їх гуманістична спрямованість, проблеми управління виробництвом і власністю. Внаслідок цього ігноруються фундаментальні причини кризи економічної системи СРСР, які породили перебудову в СРСР, а відтак і його крах. Прихильники такого підходу не розглядають шляхи подолання відчуженості найманих працівників від засобів виробництва, орієнтуються в процесі перебудови господарського механізму на переважання ринкових важелів, що найбільшою мірою втілено в доктрині Хаєка. Такий підхід є значною мірою позаісторичним, оскільки переважання ринкових важелів було властиве капіталізму минулих століть, а на сучасному етапі в розвинутих країнах світу оптимально поєднуються ринкові важелі регулювання економіки, з одного боку, та державне й наддержавне – з іншого, за переважання державного та наддержавного у їх взаємодії.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.