Концепції добробуту

Концепції добробуту – сукупність ідей, положень, методологічних принципів, на яких ґрунтуються ці ідеї, щодо факторів зростання рівня добробуту суспільства та критеріїв його визначення. Класики політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо такими факторами вважали обсяг створюваного фізичного продукту, суспільного багатства, зокрема зростання національного доходу на душу населення в умовах вільної конкуренції, яка, на їхню думку, гармонізує приватні та суспільні інтереси.

Швейцарський економіст С. Сісмонді основним критерієм зростання добробуту називав не матеріальне багатство, а суспільний добробут. Ринкові важелі саморегулювання економіки не сприяють, на його думку, зростанню такого добробуту, тому необхідне активне державне втручання в економіку, передусім для захисту суспільних цінностей. В методологічному аспекті позитивною стороною цих положень був їх зв'язок із сферою безпосереднього виробництва. У працях представників маржиналізму та неокласиків, зокрема А. Маршалла, Дж. Кларка, концепція добробуту означала механізм ринкового пристосування наявних економічних ресурсів для задоволення існуючих потреб у формі платоспроможного попиту, передусім оптимального використання ресурсів, що формує, на їхню думку, чисту неокласичну теорію добробуту, не пов'язану з державною політикою. За такого підходу акцент робиться на домінуванні інтересів споживача, що унеможливлює в економічній системі існування виробництва заради виробництва, аналіз цін з погляду зіставлення відносних витрат та їх результативності в масштабі національної економіки, а також як засобу оптимізації на макро- та мікрорівнях для розробки концепції споживчого вибору та ін. Інструментом методологічного дослідження в ній був метод дедукції – використання апріорних суджень, які беруться за основу. У результаті їх використання разом із математичним апаратом опису стверджувалося, що кожна людина в капіталістичному суспільстві отримує у формі доходів вартість наданих нею послуг (або внеску кожного з факторів – землі, пращ й капіталу у створення вартості продуктів). У такій чистій теорії досягалася максимальна збалансованість інтересів різних класів і верств суспільства як передумова гармонійного суспільства. Неокласична концепція добробуту абстрагується від реальних суперечностей капіталістичного суспільства, підміняє негативні функції ринкового механізму (неспроможність забезпечити справедливий розподіл багатства, посилення майнової диференціації) позитивними, нехтує вирішальною роллю праці у створенні багатства, абстрагується від економічної політики держави. Критерій максимального добробуту в цій концепції – оптимум Парето, згідно з яким наявні економічні ресурси розподіляються між галузями так, що жодні переміщення цих ресурсів не можуть зумовити зростання суми корисностей (за незмінності обсягу ресурсів і структури потреб) за досконалої конкуренції. Такий критерій, однак, позбавлений соціально-економічного змісту, оскільки не враховуються особливості розподілу доходів, існує механічна екстраполяція мікроекономічних висновків на рівні окремих господарюючих суб'єктів (споживачів, виробників та ін.) на макроекономічний рівень, не дається, за словами Дж. Хікса, нормативна оцінка критеріям добробуту (тобто наявне абстрагування від соціальних критеріїв та цілей суспільства, не з'ясовуються причинно-наслідкові зв'язки, а такі цілі розглядаються лише у формі корисності). Крім того, передумовою такого підходу є повна поінформованість споживачів, відсутність динамічних зрушень, будь-яких невизначеностей, що не узгоджується з практикою. Дійсність спростувала твердження про здатність механізму вільної конкуренції забезпечувати максимальний суспільний добробут, економічну справедливість. А. Маршалл, А. Пігу та К. Віксель стверджували, що за значного нерівномірного розподілу доходів і багатства механізм досконалої конкуренції неспроможний забезпечити максимальний добробут, і дійшли висновку про необхідність державного втручання для усунення недоліків ринкового механізму передусім за допомогою податкової політики, доповнення ринкових критеріїв добробуту соціальними, зокрема у задоволенні таких суспільних потреб, як освіта, охорона здоров'я, довкілля та ін. Згідно з теорією Дж. Кейнса, суспільного добробуту може бути досягнуто лише з участю держави, насамперед формуванням ефективного платоспроможного попиту в поєднанні з вільним підприємництвом. Проблему поєднання концепцій добробуту з розподілом національного доходу намагався вирішити Пігу, який водночас визнавав обмеженість ринкового механізму регулювання і причини цього вбачав у існуванні монополій та зовнішнього позаринкового ефекту (зумовленого приватним виробництвом або споживанням) для суспільства й третіх осіб. Виходячи з цього, Пігу запровадив такі критерії поліпшення суспільного добробуту, як зростання суми корисностей, що підлягають розподілу, але без збільшення витрат виробництва, факторів (тобто за рахунок ефективнішого розміщення й використання економічних ресурсів), а також рівномірніший розподіл доходів у суспільстві, й намагався обґрунтувати теорію соціальної вартості. В ній зовнішній ефект для суспільства й третіх осіб отримує ринкову оцінку, відносні ринкові ціни приватних продуктів коригуються (отриманий зовнішній ефект, пов'язаний із виробництвом і споживанням продуктів, вираховується або додається до вартості приватних продуктів), а держава доповнює ринковий механізм централізованим регулюванням, беручи активну участь у розподілі ресурсів, вдосконаленні структури суспільного продукту, послабленні кон'юнктурних коливань та ін. Пізніше окремі економісти дійшли висновку, що оптимуму можна досягнути і в плановій економіці встановленням центральними органами цін, що відповідають мінімальним оцінкам, отриманим при вирішенні завдань досягнення максимального добробуту за наявності мінімальних витрат ресурсів. Із праць Пігу випливав висновок й про доцільність розробки узагальнюючого суспільного критерію оптимальності в контексті цільової «суспільної функції добробуту» з урахуванням відповідних нормативних оцінок. Водночас необхідний комплекс нормативних критеріїв для зіставлення різних видів корисностей і вибору на цій основі критерію максимізації суспільного добробуту. Особливе значення має проблема зведення потреб та рішень окремих індивідів до групових (здебільшого колективних), а відтак – до суспільних, названа в працях К. Ероу «процедурою вибору раціональних суспільних рішень». Окремі економісти намагаються органічно пов'язати комплекс суспільних пріоритетів з найважливішими цілями державної політики, виробленням оптимальної комбінації таких цілей (їх сумісності з урахуванням вимог маржинального аналізу), а також засобів їх досягнення, реальної соціально-політичної обстановки в країні та ін. Основними критеріями суспільного добробуту є обсяг ВНП на душу населення (з урахуванням динаміки цін), обсяг особистого реального доходу на споживчу одиницю, розмір особистого споживання на душу населення, обсяг особистих витрат на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров'я, допомога безробітним та ін.) з урахуванням динаміки цін, обсяг усіх невійськових витрат на душу населення (на громадські роботи, охорону довкілля та ін.) з урахуванням зміни цін. Додаткові показники суспільного добробуту – співвідношення між робочим і вільним часом, між обсягами споживання та індивідуального нагромадження, між індивідуальним споживанням і заборгованістю за споживчий кредит, межі бідності та сфери поширення бідності, ступеня рівномірності та нерівномірності в розподілі доходів та ін. Розробкою узагальнюючих критеріїв суспільного прогресу, узгодженням приватних, колективних та суспільних інтересів, ефективного використання ресурсів в умовах монополізації економіки займаються представники інституціонального напряму в економічній теорії.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.