Державне регулювання ринку робочої сили

Державне регулювання ринку робочої сили – сукупність основних напрямів, форм та методів цілеспрямованого впливу держави на умови продажу й використання робочої сили. Зумовлене неспроможністю ринкової системи забезпечити виробництво робочою силою необхідної якості (її загальноосвітнім та кваліфікаційним потенціалом), зменшити зростаюче безробіття, а також забезпечити значну частину безробітних засобами до існування.

Основні напрями державного регулювання ринку робочої сили:

• підготовка та перепідготовка робочої сили належного рівня,
• стимулювання процесу створення нових робочих місць та збереження існуючих,
• вплив на процес купівлі-продажу робочої сили та її використання,
• забезпечення процесу відтворення армії безробітних.

Розрізняють пряме та опосередковане державне регулювання ринку робочої сили. Перше здійснюється за допомогою правових та адміністративних методів, друге – здебільшого економічних методів (податкової, кредитної, амортизаційної та інших форм економічної політики). Загалом державне регулювання ринку робочої сили відбувається з використанням економічних, правових, адміністративних важелів. Його теоретична основа – кейнсіанство та інституціоналізм. Серед поглядів Дж. Кейнса на цю проблему – передусім постулати про неможливість існування капіталістичної економічної системи без активного державного регулювання, про вимушений характер безробіття (представники неокласичного напряму стверджували про добровільний характер безробіття) та ін. Водночас у 80-х – першій половині 90-х із приходом до влади у деяких розвинутих країнах світу консервативних урядів певну роль у концептуальному обґрунтуванні державного регулювання ринку робочої сили відіграв неокласичний напрям, зокрема концепція «економіки пропозиції», що виявилося у скороченні державних витрат на відтворення робочої сили. Економічні важелі процесу державного регулювання ринку робочої сили – розвиток державного підприємництва, державні закупівлі товарів і послуг, надання податкових пільг і субсидій недержавним підприємствам за створення додаткових робочих місць, амортизаційна, регіональна, грошово-кредитна політика тощо. Правові важелі державного регулювання робочої сили – прийняття законів та законодавчих актів про тривалість робочого дня, оплачуваних відпусток, величину мінімальної заробітної плати, початок працездатного віку та вихід на пенсію тощо. Адміністративні важелі – накази, постанови, розпорядження уряду. Так, у США комплекс економічних, соціальних і трудових відносин, значна частина яких стосується ринку робочої сили, регулюється 202-томним «Зведенням федеральних законів та обов'язкових постанов». Організаційні важелі державного регулювання ринку робочої сили – організація служб зайнятості та працевлаштування, закладів професійної й середньої освіти, соціального забезпечення безробітних та ін. За використання державного підприємництва держава розширює масштаби громадських робіт (будівництво доріг, мостів тощо), збільшує обсяги капіталовкладень здебільшого в період економічної кризи та ін. При закупівлі товарів і послуг вона укладає державні контракти (див. Державний контракт) з крупними компаніями і зобов'язує їх передавати виконання частини таких замовлень дрібним та середнім компаніям, залучаючи таким чином до їх виконання значну частку працездатного населення (у США – до 20% сукупної робочої сили). Державні витрати на споживання в 1995 становили в країнах Європейською Союзу майже 17% від величини ВВП, 17% – у США, понад 10% – в Японії. Середні темпи державних закупівель в 1981–94 були найвищими в Ірландії (понад 4%), Японії, Люксембурзі, Австралії (від 3 до 4%), Норвегії, США, Канаді, Португалії (до 2,5%). Вагомий вплив на зайнятість робочої сили має працевлаштування частини найманих працівників у державних закладах середньої, середньої спеціальної та вищої освіти, охорони здоров'я та ін. У структурі державних витрат на регулювання ринку робочої сили та програми підготовки й перепідготовки безробітних спрямовується в середньому до 50% усіх витрат, причому більша частина цих коштів – на підтримку та збільшення зайнятості серед безробітних. Безпосередній вплив на ринок робочої сили, зокрема зменшення безробіття, має активна регіональна політика, передусім державні асигнування на розвиток відсталих регіонів. Серед опосередкованих важелів впливу – надання податкових пільг і дотацій підприємствам та компаніям за створення робочих місць, компенсація витрат, пов'язаних з пошуками роботи та працевлаштуванням, прямі виплати підприємцям за кожного працевлаштованого тощо. Важелі соціального захисту – виплата допомоги безробітним, індексація грошових доходів населення у випадку швидкого зростання цін, надання допомоги на час перепідготовки, допомога малозабезпеченим сім'ям тощо. Так, у Західній Європі в середині90-х на перепідготовку робочої сили витрачалося0,3% від обсягів ВВП, на безпосереднє створення робочих місць – 0,2, на підтримку молоді – 0,2, на допомогу безробітним – 2,2, на допомогу за умови раннього виходу на пенсію – 0,5%. Водночас для отримання допомоги у разі безробіття у Великобританії необхідно було пропрацювати на підприємстві чи в організації не менше 11 тижнів, у США –20 тижнів, у Швеції – 5 місяців, Швейцари, Франції, Італії – 1 рік, в Голландії, Німеччині – 3 роки. Максимальна тривалість виплати допомоги безробітним була найбільшою у Фінляндії (2 роки), Голландії – 38 місяців, Франції, Данії – по 30 місяців, найменша – у США (26 тижнів), Швейцарії – 50 тижнів, Великобританії – 52 тижні. Середня величина виплат – від 50 до 75% реальної заробітної плати. В Україні виплати у разі безробіття наприкінці 1998 тривали б місяців, сума щомісячних виплат – менше 30 грн. У розвинутих країнах світу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в державному секторі. Соціальне законодавство встановлює права та обов'язки зайнятих у державному апараті, військовослужбовців, виборних осіб. Значних успіхів у створенні нових робочих місць досягли США, Норвегія та інші країни. Так, у США з 1974 до середини 80-х в немонополізованому секторі було створено 23 млн. додаткових робочих місць і прийнято на роботу 12 млн. іммігрантів, водночас 500 наймогутніших корпорацій скоротили 3 млн. робочих місць. У Норвегії кількість безробітних становила в 1998 менше 60 тис осіб. Проте державне регулювання ринку робочої сили неспроможне паралізувати дію капіталістичного закону народонаселення (сутність якого полягає у зростанні промислової резервної армії праці). Свідченням цього є зростання безробіття в розвинутих країнах з 11,7 млн. у 1965 до майже 50 млн. осіб наприкінці 90-х.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.