Антициклічне регулювання економіки

Антициклічне регулювання економіки – свідомі цілеспрямовані дії держави (певною мірою і могутніх корпорацій та наднаціональних органів) щодо промислового циклу з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і збільшення темпів економічного зростання. Найважливішу роль у цьому регулюванні відіграє держава. В основі антициклічного регулювання економіки – антикризове регулювання. Вперше в історії розвитку капіталістичного способу виробництва воно було застосоване у США під час кризи 1929-33. Зокрема, для виходу з найглибшої економічної кризи держава організувала і забезпечила широке проведення громадських робіт (будівництво доріг, мостів тощо) за кошти державного бюджету, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу розореним компаніям, здійснювала виплати безробітним тощо. Ці витрати поступово зростали і в наступний період. Так, у 1980 уряд США (федеральний, штатів і муніципалітетів) витратив на такі цілі 72,2 млрд. дол., а в 1992 – 103 млрд. дол.

Теоретичне обґрунтування необхідності антикризового регулювання економіки дав англійський економіст Дж. Кейнс. Після Другої світової війни у більшості розвинутих країн світу були розширені антикризові заходи держави, а також доповнені певними антициклічними засобами щодо пом'якшення антициклічних коливань. Зокрема, антикризові заходи були розширені за рахунок стимулювання житлового будівництва (держава страхує і гарантує отримання кредитів на житлове будівництво, регулює терміни погашення кредитів, розмір відсотка тощо), здійснення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового устаткування, зниження податків на прибутки корпорацій тощо. Антициклічне регулювання економіки значною мірою зумовлене домінуванням монополій (у т.ч. олігополій) в економіці. Відомий англійський економіст Е. Чемберлін обґрунтовано стверджував, що навіть за відсутності угод (письмових або усних) ціни на олігополістичному ринку вищі, ніж на конкурентному, а обсяг виробництва нижчий. Він та інші західні вчені відзначали відсутність гнучкості цін, їх рухливості порівняно з періодом вільної конкуренції. Якщо раніше ціни під час економічної кризи різко знижувалися, то в умовах панування колективних монополій (тобто олігополій} вони залишаються незмінними або навіть зростають. Це зумовлено тим, що олігополії скорочують обсяги виробництва з метою недопущення надвиробництва товарів і зниження цін. Цій негативній тенденції може протистояти лише діяльність держави у стимулюванні грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Якщо в період кризи 1929–33 маса грошей (грошовий агрегат М1) в обігу у США збільшилася приблизно на 25%, то за період 1933–39 вона зросла майже удвічі. Цей метод активно використовувався у повоєнний період і сприяв скороченню глибини і тривалості економічних криз. Темпи зростання грошової маси, як правило, були вищими (5–8%), ніж це рекомендували монетаристи (до 3% щорічно). Проте значне прискорення грошової маси наприкінці 60-х – на початку 70-х призвело (поряд з дією інших факторів, наприклад, різким підвищенням цін на нафту в період енергетичної кризи) до посилення інфляційних тенденцій – темпи зростання цін в середині 70-х становили понад 10%. Тому у 80-х уряд почав обмежувати темпи зростання грошової маси через здійснення жорсткої кредитно-грошової політики. Зокрема у період високої економічної активності (або «перегріву» економіки за класифікацією західних учених) держава значно підвищує норму відсотка, що зумовлює подорожчання кредиту. Під час депресії і кризи держава знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Це зумовлено тим, що встановлена центральним державним банком норма відсотка впливає на розмір відсотка, за яким банки надають позику своїм клієнтам. Комерційні банки США до 15% своїх активів зобов'язані зберігати у вигляді касового резерву в центральному банку. Тому розширення кредитів залежить від величини приросту банківських пасивів, а комерційний відсоток (за яким банки надають позички своїм клієнтам) – від облікової ставки відсотка (що є нижньою межею ефективності наданих кредитів Федеральною резервною системою). У ФРН Федеральний банк встановлює для кожного кредитного інституту ліміти переврахованих векселів (у межах яких він купує у них придатні для переврахування векселів, що обмежує обсяги кредитів під врахування векселів, які надаються кожному банку. Це, у свою чергу, впливає на обсяг грошової маси. Перевага цього методу антициклічного регулювання економіки полягає в тому, що його можна застосовувати дуже оперативно (без прийняття відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсоткової ставки. З метою розширення сукупного попиту держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умов прискореного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавному секторі економіки. За наявності державного сектора уряд під час кризи збільшує обсяг прямих капіталовкладень насамперед у галузі економічної та соціальної інфраструктури (транспорт і транспортне будівництво, електро-, газо і водопостачання житлове будівництво, атомну енергетику тощо). Так, у США із майже 43 тис. миль національної міжштатної системи швидкісних автомагістралей (менше 1% загальної довжини національних автомобільних магістралей) щорічно стають непридатними до 2 тис. миль, які необхідно ремонтувати за кошти державного бюджету. У 1948–49 для пом'якшення глибини економічної кризи держава збільшила обсяг інвестицій удвічі (порівняно з 1946). Проте в наступний період обсяг державних капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах світу поступово скорочувався. Так, у ФРН їх частка у ВНП за період 1970–85 знизилася з 6,1 до 3,9%, у Франції – з 4,2 до 3,0%, у Великобританії – з 5,0 до 2,4%, в країнах ЄС – з 5,0 до 4,0%. У фазі піднесення держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного «перегріву» економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої. Водночас між вжиттям заходів кредитно-грошової політики та отриманням певного результату минає чимало часу. Так згідно з оцінками західних учених, цей лаг за умов циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період піднесення – 10-24 місяці 3 найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю законотворчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму протікання економічного циклу.

Антициклічне регулювання економіки здійснюється економічними, адміністративними, правовими методами. До останніх належать зміна патентного законодавства, амортизаційних правил (запровадження відповідних законів), прийняття нових законів про податки або поправок до діючих тощо. Адміністративні методи – прийняття директивних документів центрального уряду. Так в Україні за 9 місяців 1995 Президент і Уряд прийняли понад 700 наказів, постанов і розпоряджень. Антициклічне регулювання економіки у розвинутих країнах світу у повоєнний період стало одним із важливих факторів послаблення глибини економічних криз, подовження фази піднесення і відповідно скорочення фаз кризи і депресії та інших форм модифікації економічного циклу. Водночас воно неспроможне подолати циклічний характер виробництва, повністю усунути важливі суперечності суспільного відтворення. Антициклічне регулювання економіки з боку олігополій здійснюється певною мірою виробленням ними узгодженої політики, виконання державних заходів тощо. Водночас їх дії нерідко суперечать політиці держави у цій сфері. Наднаціональні органи в країнах ЄС здійснюють значною мірою уніфіковану промислову, структурну, податкову, амортизаційну політику, що є важливим фактором антициклічного регулювання.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.