Економічний цикл

Економічний цикл – рух виробництва від однієї кризи до наступної. За період з 1825 (першої економічної кризи) до середини 90-х XX ст. відбулися 22 цикли. Економічний цикл складається з чотирьох фаз: 1) криза, 2) депресія, 3) пожвавлення, 4) піднесення. Головною з них є криза, з'ясування причин її виникнення значною мірою розкриває головну причину циклічності економіки.

З часу першої економічної кризи представники різних напрямів і шкіл політичної економи, а згодом економічної науки намагаються з'ясувати причини циклічного характеру виробництва і насамперед криз, виробити рекомендації для їх усунення. Серед численних спроб розкрити причини цих явищ виділяють поверхневі (циклічність пояснювалася появою плям на Сонці тощо) і наукові. Науковий підхід започаткували представники класичної школи політичної економії Д. Рікардо причиною циклічності та криз вважав несправедливість у розподілі багатства. Французький економіст Ж.-Б. Сей стверджував, що пропозиція породжує власний попит, і кризи у всій економіці неможливі. Вони можуть відбуватися лише в окремих регіонах або на окремих ринках товарів. Цю думку не поділяв англійський економіст Т. Мальтус. Він зазначав, що попит має тенденцію постійно відставати від пропозиції, оскільки робітники на свою зарплату купують лише частину продукції, на іншу частину пред'являють попит власники капіталу (на величину їх витрат), а частина, яка забезпечує отримання прибутку, не знаходить збуту. Для її реалізації потрібні “треті особи” – землевласники, армія, духовенство та ін. Якщо доходів цих осіб недостатньо, може виникнути криза надвиробництва. Подібної думки дотримувався і швейцарський економіст С. де Сісмонді, але "третіми особами" він називав дрібних товаровиробників (селян, ремісників) кризи недоспоживання народних мас пояснював невідповідністю між виробництвом і споживанням. Оскільки криза багатоаспектна (криза надвиробництва, платіжна, фінансова, валютна тощо), то її виникнення спричинене комплексом внутрішніх суперечностей. Найглибиннішою з них, на думку К. Маркса, є економічна суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів. З часу виникнення капіталістичного способу виробництва (початок XVI ст.) і виробництво, і привласнення мали приватний характер. За майже два століття приватне виробництво перетворилося на суспільне, засноване на крупній машинній індустрії. Посилення суспільного характеру виробництва виявилося у розвитку й поглибленні суспільного поділу праці всередині галузей народного господарства, зміцненні зв'язків між підприємствами та галузями промисловості, у зростанні масштабів підприємств, кількості зайнятих на них, збільшенні питомої ваги крупних підприємств у кожній галузі тощо. Розвиток крупної машинної індустрії дав можливість значно збільшити обсяг виготовленої продукції. Але впродовж цього періоду від процесу постійно зростаючого суспільного виробництва все більше відставала форма привласнення – більшу частину створених благ привласнювали капіталісти. Це спричинило переростання суперечності між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення у конфлікт, що потребував свого вирішення. Частково він був розв'язаний під час першої економічної кризи. Конкретною формою вияву цієї глибинної суперечності було протиріччя між зростаючими масштабами виробництва і відносним звуженням платоспроможного попиту населення. Оскільки в той період не існувало державного регулювання заробітної плати, не було встановлено її мінімального рівня, кожен окремий капіталіст намагався знизити заробітну плату до мінімуму, через що зменшувався платоспроможний попит населення в умовах неконтрольованого масового виробництва товарів на невідомий ринок. Так виникла криза надвиробництва її посилила диспропорційність розвитку економіки. Криза виявляється у нагромадженні товарних мас у гуртовій торгівлі. Підприємці, продавши товари торговим капіталістам, вважають їх реалізованими і продовжують виробляти у тих самих масштабах. Але з часом масштаби товарообміну скорочуються, торгівля перестає закуповувати нові парти товарів, що призводить до спаду виробництва, банкрутств підприємств, зростання безробіття, а отже, до скорочення платоспроможного попиту. Торговий капітал для реалізації товарів знижує ціни, що в умовах різкого скорочення виробництва сприяє встановленню ринкової рівноваги (відповідності попиту і пропозиції). Кризовий спад припиняється, й економіка входить у фазу депресії. Кризи виникали кожні 10-11 років. Матеріальною основою такої періодичності було масове оновлення основного капіталу внаслідок фізичного зношування і морального старіння.

Перша економічна криза підштовхнула процес еволюції власності. Тому не випадково у 30-ті XIX ст. починають виникати акціонерні компанії – колективна форма капіталістичної власності. Але процес еволюції власності відставав від темпів та масштабів усуспільнення виробництва і праці, що призводило врешті-решт до виникнення нової кризи, нового економічного циклу. Український учений М. Туган-Барановський розглядав теорію криз Маркса лише як теорію ринку, високо оцінюючи при цьому концепції Сея. Причину промислових криз Туган-Барановськии вбачав не в порушеннях, що мають місце у кожній із сфер суспільного відтворення, а в неправильності розподілу національного виробництва загалом, обмеженості продуктивних сил суспільства. Підтримуючи тезу Сея, він також стверджував, що попит на товари створюється самим виробництвом. Конкретизуючи своє розуміння причин виникнення криз у промисловості, учений наголошував, що вони спричинені непропорційним накопиченням і розвитком галузей та окремих підприємств. Основною причиною циклічних коливань називав диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва, й недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження і витрачання суспільного капіталу. Щоб забезпечити постійне зростання виробництва, необхідно, на його думку, здійснювати раціональне регулювання інвестицій. З погляду сучасної теорії криз в теорії Тугана-Барановського багато раціонального. Зокрема, думка про диспропорційність розвитку між галузями, між рухом заощаджень та інвестицій як причини промислових криз, про зростаючу можливість виробничого споживання в реалізації суспільного продукту тощо. Водночас сумнівною є його думка про незалежність зростання виробництва від розмірів особистого споживання, про автоматичну залежність попиту від виробництва. Аморфним є також пояснення промислових криз нерівномірністю розподілу національного виробництва, причини криз він не пов'язує з відносинами власності тощо.

На межі XIX-XX ст. набула поширення кредитно-грошова концепція економічного циклу, згідно з якою кризи спричинені порушенням рівноваги грошового попиту і пропозиції. Її обстоювали Р. Дж. Хоутрі, І. Фішер та інші. У працях Дж. Кейнса та його послідовників, зокрема Р. Харрода, Дж. Хікса, Е. Хансена, економічний цикл розглядається як результат взаємодії таких агрегатних показників, як національний доход, фонд споживання і нагромадження капіталу, зокрема динаміки сукупного ефективного попиту, дії основного психологічного закону. На думку М Фрідмена (голови чиказької школи політичної економи), причиною циклічності є нестабільність (надлишок або нестача) грошової пропозиції, зумовлена безпосереднім втручанням держави в економіку. Причиною циклічних коливань Н. Калдор називав розрив у динаміці інвестицій і за ощаджень. З урахуванням сказаного найлогічнішою основною причиною економічних криз можна вважати суперечність між суспільним характером виробництва і несуспільною формою привласнення його результатів. Це зумовлено тим, що формою вияву цієї суперечності є диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій, непропорційність між нагромадженням і розвиткові окремих галузей та підприємств, названі вище суперечності між виробництвом і споживанням, виробництвом і розподілом тощо. Заслуговує на увагу думка Тугана-Барановського про недосконалість ринкового механізму в регулюванні нагромадження та витрачання суспільного капіталу. Похідною причиною економічної кризи в Україні в 90-х є нестача грошової маси.

Найглибшою за всю історію капіталізму була криза 1929-33 (виробництво у США скоротилося на 53%, інвестиції – на 79%, з'явилася величезна армія безробітних, криза тривала 37 місяців). Стало очевидно, що ринкова економіка неспроможна ні подолати, ні зменшити глибину економічних криз. З цього часу починається широкомасштабне втручання держави в економіку, антициклічне регулювання й народного господарства. Гігантські монополії починають вивчати ринок, платоспроможний попит населення, прогнозувати його і під час кризи свідомо скорочують масштаби виробництва. В наступні десятиріччя почалося масове виробництво товарів тривалого користування (автомобілів, холодильників, телевізорів), які через певний період часу населення прагнуло замінити на кращі моделі. Так виникла нова матеріальна основа економічного циклу – масове оновлення товарів широкого вжитку. Економічні цикли на Заході пояснюють порушенням рівноваги на споживчому ринку їх називають циклами Кітчіна (за ім'ям англійського економіста Дж. Кітчіна). Вони тривають 2,5-4 роки. Крім них виділяють цикли Кузнеца (за ім'ям американського економіста С. Кузнеца) тривалістю приблизно 20 років, в основі яких – масове оновлення деяких видів будівель і споруд. Ці цикли накладаються один на одного і деформують чіткі циклічні коливання.

Держава також активно проводить амортизаційну політику, спрямовану на прискорення процесу оновлення основного капіталу. Антициклічне регулювання здійснюється і за допомогою податкової, фінансово-кредитної, грошової політики тощо. Тому економічний цикл у повоєнний період стає коротшим, а кризи – не такими глибокими. Замість надвиробництва товарів має місце надвиробництво капіталу (виробничі потужності навіть у безкризовий період завантажені на 75-80%), різке зниження цін тощо. Тому під час кризи 1990-92 спад промислового виробництва у США становив 1,9%, а тривалість кризи – 10 місяців. Це означає, що в процесі еволюції економічної системи певних кількісно-якісних змін зазнала основна суперечність капіталізму. З виникненням і широким розвитком акціонерної власності поряд з приватнокапіталістичним привласненням формується колективне капіталістичне привласнення, частково трудове колективне привласнення, кооперативне та інші форми привласнення створеного національного доходу. У більшості країн зростає питома вага державної власності, в якій поєднуються приватні, колективні та суспільні інтереси. Так, для виходу з кризи 1929-33 і наступного послаблення п держава широко впроваджувала громадські роботи (будівництво доріг, комунікацій тощо), встановила мінімальний рівень заробітної плати, що збільшило платоспроможний попит населення і послабило глибину основної суперечності. Цьому сприяли і виступи робітників за підвищення заробітної плати. Внаслідок цього модифікується сам зміст основної суперечності, одна з її сторін перестає бути лише приватнокапіталістичним привласненням. Важливих змін зазнають похідні форми основної суперечності. Так, планомірність, яка була обмежена масштабами окремих підприємств, розвивається згодом в межах гігантських монополістичних об'єднань, державного сектора економіки і навіть міжнародних економічних об'єднань на зразок ЄС. Крім названих економічних циклів існують довгі цикли, відриті російським ученим М. Кондратьєвим. Вони тривають 50 років і зумовлені процесом якісних змін базисних поколінь і технологій, транспортних засобів, великих споруд тощо у провідних галузях економіки. Зокрема, перед початком і на початку довгої хвилі (в межах довгої хвилі виділяють висхідну і низхідну фази) має місце значний прогрес, технологій, якому передували важливі технічні відкриття. М. Кондратьєв виділив такі цикли 1789-1849 (перший довгий цикл), 1849-96 (другий довгий цикл) і назвав початок третього початку великого циклу (1896), який, на думку російського економіста С. Меншикова, завершився в 1938. Четвертий довгий цикл через Другу світову почався в 1952 і завершився наприкінці 90-х. З довгими циклами пов'язані певні зміни в економічній системі, а отже, і в соціальних процесах. Так, на думку італійського ученого Дж. Гаттеї, піки страйкової боротьби і політичної активності настають кожні 25 років і припадають на роки, що наближаються до верхньої і нижньої поворотних точок довгої хвилі. В Україні в 1991-99 внаслідок розриву господарських зв'язків, скорочення платоспроможного попиту населення, галопуючої інфляції, непослідовної економічної політики та інших факторів валовий внутрішній продукт скоротився на 74%, кількість офіційно зареєстрованих безробітних сягнула 1,6 млн., приховане безробіття – до 40% працюючих. Все це відбувалося на тлі різкого підвищення цін, зростання масштабів підпільної (тіньової) економіки тощо. За цих умов важливо всебічно і глибоко вивчити досвід антициклічного регулювання в розвинутих країнах Заходу і застосувати його у специфічних умовах економічної кризи в Україні.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.