Державне регулювання цін

Державне регулювання цін – комплекс важелів прямого й опосередкованого впливу держави на механізм ціноутворення.

Державне регулювання цін – об'єктивна необхідність в сучасних умовах, оскільки:

• безпосередньо пов'язане з проблемою формування, розподілу й перерозподілу доходів різних соціальних верств і труп населення, і від його ефективності значною мірою залежить соціальна стабільність у народному господарстві,
• виконуючи стимулюючу функцію, ціни впливають на розвиток виробництва,
• від динаміки цін, їх рівноваги залежить питання які товари і послуги виробляти, як і для кого їх виробляти,
• з проблемою цін органічно пов'язана проблема інфляції (дефляції), економічного циклу.

Державне регулювання цін певною мірою здійснювалося за рабовласницького ладу. Держава, зокрема, регулювала ціни на хліб, рибу, деякі інші продукти. В період первісного нагромадження капіталу розвиток ринку зумовив зростання ролі держави в управлінні економікою. Держава запроваджувала високі мита для захисту внутрішнього ринку від іноземних товарів й запобігання відпливу грошей за кордон, проводила політику активного торговельного балансу й завоювання зовнішніх ринків, регулювала в законодавчому порядку норми позичкового відсотка або оподаткування тощо, що впливало на рівень цін. Державне регулювання цін здійснювалося також через механізм бюджетного, податкового й фінансового регулювання. Практика довела необхідність втручання держави у процес ціноутворення не лише в умовах здеформованої економіки, а й у країнах з розвинутою економікою. У цих країнах держава регулює ціни більш як 40% створеної продукції.

Механізм державного регулювання цін складається з:

• визначення завдань і цілей,
• вивчення попиту на товар,
• оцінки середніх витрат виробництва,
• аналізу поведінки різних протидіючих сторін,
• вибір методу ціноутворення,
• остаточні висновки щодо державного втручання в ціноутворення (зокрема можливе встановлення остаточної ціни).

Державне регулювання цін не відкидає свободи вибору споживачів у придбанні необхідних їм товарів і послуг. Внаслідок цього об'єктивно обумовлена рівнем розвитку продуктивних сил необхідність зведення цін до вартості (в основі якої – суспільне необхідні витрати праці) зазнає впливу попиту і пропозиції. При цьому обидва елементи механізму ціноутворення (ринок і державне регулювання) орієнтуються на досягнення таких цілей:

• забезпечення рівноваги між пропозицією товарів та їх споживанням, формування рівноважної ціни,
• покриття суспільне необхідних витрат виробництва (майже до граничної одиниці виготовлюваного товару),
• стимулювання науково технічного прогресу та підвищення якості продукції, створення умов для впровадження нової техніки і технології, що позитивно впливає на раціональне використання ресурсів виробництва,
• забезпечення високого життєвого рівня населення,
• стимулювання інтеграційних процесів та взаємовигідного міжнародного поділу праці, підвищення ефективності зовнішньоекономічних зв'язків.

Реалізації таких цілей перешкоджають диспропорції розподілу доходів, монополізм економіки, коливання рівня безробіття тощо. Тому держава намагається знайти оптимальну пропорцію між централізацією й децентралізацією, між двома формами регулювання цін – економічною (ринковою) та адміністративною (що здійснюється на підставі урядових постанов). Розрізняють два види адміністративного (державного) регулювання: пряме й опосередковане. Пряме регулювання – безпосереднє встановлення нижньої та верхньої меж цін на найважливіші товари, що формують витрати на виробництво інших видів товарів, наприклад, на паливо, сировину, продукцію важкої промисловості тощо Методи прямого впливу на ціни – їх заморожування, блокування, запровадження цінових режимів, укладання угод про ціни, субсидування цін, спрямоване на розвиток окремих галузей та виробництв, особливо сільського господарства. Субсидії сягають 7,1% валового внутрішнього продукту галузі у Франції, 12,7 – у ФРН, 13,7 – в Австрії, 14,8 – в Ірландії, 17,7 – у Данії, 27,7 – у Великобританії,32,4% – у Норвегії. Без таких субсидій сільське господарство країн Західної Європи занепало б. У США склалася практика щорічної розробки програм добровільного обмеження обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, а також: програм закупівлі її у фермерів за гарантованими цінами. Фермери отримують заставні позички щоб на час низьких цін вони не виходили з часткою продукції на ринки. Держава використовує й такий засіб прямого втручання в ціноутворювання, як гарантовані ціни, що забезпечують фермерам встановлений рівень рентабельності. Безпосередньо держава встановлює ціни на експортну продукцію. Контроль за оптовими цінами на підставі розрахунку цін за методом повних витрат на виробництво також є прямим втручанням в ціноутворення.

Опосередковане державне регулювання цін здійснюється через:

• емісію грошей,
• регулювання кредитних відносин внаслідок здешевлення банківського відсотка та відшкодування платежів у рахунок основного боргу,
• регулювання податкових ставок,
• субвенції (державні дотації), що залежать від виконання обов'язкових умов, передбачених програмою,
• політику прискорення амортизації, спрямовану на придбання більш ефективної техніки та технології, при купівлі якої дозволяється списувати до 50% їх вартості протягом першого року, а решту – в наступні два роки.

Співвідношення між прямим і опосередкованим державним регулюванням цін залежить від особливостей економічного розвитку країни, традицій та інших факторів. У країнах, що дотримуються політики економічного лібералізму (США Англія, Канада), держава орієнтується на бюджетно-податкову та грошово-кредитну форми регулювання. Безпосереднє цінове регулювання в них обмежене. У країнах, що здійснюють політику економічного дирижизму (Франція, Японія, Південна Корея, Швеція), відбувається насамперед вплив на грошовий обіг та ціни. При розробці методологічних проблем ціноутворювання слід враховувати умови різних типів ринку. Державне регулювання цін в країнах з розвинутою економікою здійснюється на підставі законодавства.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.