Державно-корпоративний капіталізм

Державно-корпоративний капіталізм – найвищий ступінь розвитку капіталістичного способу виробництва, на якому головними суб’єктами власності є держава і корпорації, а їх поєднання в єдиний механізм формує систему економічних відносин, що є якісно новою формою розвитку продуктивних сил.

Державно-корпоративний капіталізм відкриває широкий простір для освоєння досягнень НТП, розгортання НТР а також для виробництва додаткової вартості і більш повного задоволення загальнолюдських потреб та інтересів працівників Виник на початку XX ст., проте в період Першої та Другої світових воєн мав характер військового ДМК. Ознак цілісності в мирний період набуває у 50-ті.

Свідченням позитивного впливу на розвиток продуктивних сил є прискорення темпів економічного зростання. Так, якщо середньорічні темпи зростання реального ВВП у 1913-1950 в США становили 2,8%, то в 1950-1973 – 3,6%, в Японії відповідно 2,2% і 9,3%, У Німеччині – 1,3% і 5,9% і т. д. У ленінській оцінці, працях економістів країн колишнього СРСР, держав соціалістичного табору та вчених-марксистів із капіталістичних країн державно-корпоративний капіталізм характеризувався як державно-монополістичний капіталізм (ДМК), що об'єднує силу монополій з силою держави в єдиний механізм для посилення експлуатації трудящих, розв'язування агресивних воєн, підтримання життєздатності капіталістичного устрою. Така характеристика значною мірою відповідала реаліям дійсності з початку XX ст. до кінця 60-х. Певні риси ДМК зберігаються і в наступні роки. Так, сила держави об'єднується насамперед з силою монополій з урахуванням того, що олігополії, які панують у більшості галузей і сфер економіки розвинутих країн світу, є, по суті, колективними монополіями. Характерно й те, що мета ДМК – підтримання життєздатності капіталістичного устрою. Але таке визначення доцільніше ввести у більш повне визначення, яким є характеристика державно-корпоративного капіталізму як якісно нової форми розвитку продуктивних сил, оскільки така форма, створюючи кращі можливості для прогресу продуктивних сил, водночас підтримує життєздатність цієї системи. У 70-90-ті XX ст. виникають особливості в розвитку сучасної економічної системи, які дають логічну підставу характеризувати її. По-перше, державно-корпоративний капіталізм визначається насамперед з погляду суб'єктів економічної системи і значною мірою синонімічний поширеному в західній літературі поняттю «змішана економіка», в якій суб’єктами е держава і приватний капітал.

Поняття «державно-корпоративного капіталізму» повніше охоплює існуючу економічну систему, ніж поняття «ДМК». У США налічується майже 3 млн. корпорацій, з яких переважна більшість – дрібні та середні підприємства. До монополій належать майже 1000 наймогутніших корпорацій. Проте поєднання сили держави відбувається не лише з крупними корпораціями, а й опосередковано з дрібними та середніми і здійснюється різними методами. Так, держава, даючи замовлення крупним компаніям на виготовлення товарів військового призначення, зобов'язує їх залучати до виконання цих замовлень дрібні й середні компанії. У США в 70-х таким чином було залучено понад 200 тис. різних корпорацій, а федеральні відомства щорічно розміщували від 15 до 19,5 млн. контрактів у 80% всіх галузей народного господарства (у 135 – 138 галузях американської економіки, що входили до 172 об'єднаних груп промислового виробництва). Із 424 галузей обробної промисловості 94 були тісно пов'язані з науково-технічним прогресом і виконували замовлення держави. Крім того, самі крупні корпорації як відносно самостійна сила в системі державно-корпоративного капіталізму також втягують у свою економічну орбіту значну кількість дрібних і середніх підприємств. Так, американській корпорації «Дженерал моторз» окремі деталі для машин за контрактною системою постачають майже 40 тис. таких підприємств-субпідрядників.

Опосередкованому по єднанню сили держави з корпоративним сектором сприяє діяльність Адміністрації у справах малих підприємств у США надання державою довготермінових кредитів малим та середнім підприємствам, забезпечення їх певною мірою державними замовленнями, посиленням антитрестівського законодавства та ін. По-друге, впровадження в останні десятиріччя XX ст. національного економічного планування. Хоча такі спроби в окремих країнах робилися і раніше вони не були комплексними і всезагальними. Найповніше це планування виявляється у складанні п'ятирічних планів розвитку народного господарства, державному регулюванні, програмуванні економіки, а також у затвердженні щорічних державних бюджетів. Найбільшого поширення державні плани набули в 60-ті у Франції Голландії, Японії ФРН, Великобританії га інших країнах. Держава домагається реалізації прийнятих планів за допомогою економічних важелів – податкової, кредитної, фінансової, амортизаційної політики тощо. З 70-х планування народного господарства здійснюється не лише на національному, а й на інтернаціональному рівні – в межах ЄС. По-третє, переважання в структурі державних витрат видатків на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища, перекваліфікація працівників тощо). У США таке якісне зрушення сталося наприкінці 60-х. Якщо в 1957 із загальної суми державних видатків (федеральних, штатів і місцевих) прямі військові видатки становили 39,1 млрд. дол. (31,1% усіх видатків), видатки на освіту, охорону здоров'я, соціальне страхування – 30,6 млрд. дол. (24,3% сукупних видатків), то в 1969 питома вага військових видатків – 26% від видатків на соціальні цілі (33,8% сукупних видатків держави). Процес перерозподілу національного доходу через державний бюджет в останні десятиріччя здійснювався певною мірою на принципах соціальної справедливості. Тому не випадково складовою частиною у концепції змішаної економіки є розвиток держави добробуту. По-четверте, прогресивним у розвитку державної власності (як однієї з форм державно-корпоративного капіталізму) є надання державними підприємствами найдешевших товарів і послуг (порівняно з іншими формами власності), найбільша гарантія зайнятості на цих підприємствах тощо. По-п'яте, поява в економічній системі капіталізму в останні два-три десятиріччя трудової колективної власності. У США на початку 90-х налічувалося майже 11 тис. підприємств, викуплених трудовими колективами. Держава стимулює їх розвиток, приймаючи відповідні правові акти. Так, у Німеччині реалізовується програма «формування власності» трудящих. По-шосте, якісно новими рисами позначений розвиток акціонерної власності. Стало можливим часткове перетворення на співвласників крупних корпорацій частини середніх (за кількістю акцій) акціонерів. Щорічно на свої акції вони отримують у США до 10% доходів у формі дивідендів Основою таких змін є вагомі зрушення в розвитку науки, техніки, технології, зокрема перехід з середини 70-х до технологічного способу виробництва, заснованого на автоматизованій праці, початок побудови інформаційного суспільства, в т.ч. інформаційної економіки.

На базі автоматизованого виробництва певною мірою долається технологічне панування капіталу над працею (однобічна спеціалізація працівників, професійна одноманітність тощо), потребою часу стає розвиток творчих і організаторських здібностей людини, професійна мобільність тощо. Деякі з перелічених особливостей у зародкових формах існували в розвинутих країнах світу ще до 70-х, дещо пізніше у 70-80-х. У радянській економічній літературі вони зрідка згадувалися.

У західній економічній літературі домінувало однобічне тлумачення цих особливостей, що виявилося, зокрема, у проповідуванні теорії «народного капіталізму», «держави загального благоденства», «постіндустріального суспільства», «пенсійного соціалізму» тощо. Але не існувало теоретико-методологічної концепції нової моделі соціально-економічного розвитку суспільства, яка б відображала становлення нової формації в межах економічної системи сучасного капіталізму. Такою моделлю могла б стати народна економіка, яка значною мірою збігається з соціалістичним устроєм. Важливою відмінністю між ними є те, що соціалізм передбачає майже тотальне усуспільнення засобів виробництва персоніфі-катором яких на початкових етапах є держава, а народна економіка – панування трудової колективної власності (приблизно 50% у структурі сукупної власності), важливу роль державної власності (питома вага якої становитиме до 35%) та інші форми, в т.ч. капіталістичної власності (в індивідуальній та колективній формах).

У межах державно-корпоративного капіталізму на вищому ступені його еволюції інтенсивно формуються елементи нового суспільного способу виробництва, що поступово заперечуватимуть ті форми власності, які стримують розвиток продуктивних сил і насамперед людини, неспроможні відвернути екологічну загрозу, розв'язати інші глобальні проблеми людства.

Основними формами державно-корпоративного капіталізму є:

• державна власність на засоби виробництва,
• перерозподіл значної частини національного доходу через державний бюджет або державна власність на відповідну частку національного доходу,
• національне планування, регулювання та прогнозування економіки,
• інтернаціональні форми державно-корпоративного капіталізму, що набули найбільшого розвитку в Західній Європі з утворенням ЄС.

На початку 1995 до ЄС входило 15 держав. У кожній із цих форм в останні два-три десятиріччя поступово формуються елементи народної економіки. При з'ясуванні сутності та сили держави як суб'єкта власності в системі. Державно-корпоративний капіталізм слід враховувати не лише державну власність на засоби виробництва, а й на фінансово-кредитні інститути, значну частку національного доходу, на інтелектуальну власність та інші об'єкти власності. Аналогічний підхід повинен існувати щодо дослідження ролі держави в народній економіці.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.