Еволюція капіталістичної власності

Еволюція капіталістичної власності – процес кількісно-якісних перетворень при переході від менш розвинутих форм капіталістичної власності до більш розвинутих та їх діалектичного заперечення, зумовлений розвитком технологічного способу виробництва, властивих йому законів і суперечностей.

На нижчій стадії розвитку капіталізму панівною формою капіталістичної власності була індивідуальна власність, яка забезпечувала ширший простір для розвитку продуктивних сил, ніж попередні феодальна і дрібнотоварна форми приватної власності. Однак розвиток капіталізму, дія законів технологічного способу виробництва поступово перетворювали індивідуальну власність з форми розвитку продуктивних сил на їх гальмо. Це виявлялося у нездатності дрібних капіталістичних підприємств будувати залізниці, великі промислові підприємства, розвивати наукові дослідження тощо. Це засвідчує процес переростання системою продуктивних сил, зокрема таких найдинамічніших її елементів, як засоби праці, робоча сила, вузьких меж індивідуальної капіталістичної власності, що спричинило посилення антагонізму між двома сторонами суспільного способу виробництва і на зміну індивідуальній формі капіталістичного привласнення прийшли колективні форми привласнення. Першою з них якісно новою формою капіталістичної власності стала акціонерна власність, яка тимчасово і частково розв'язала суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами і сприяла розвитку технологічного способу виробництва, прогрес якого зумовив, у свою чергу, еволюцію акціонерної власності. На нижчому ступені вищої стадії капіталізму вона стала найадекватнішою формою розвитку корпорацій (у всіх розвинутих країнах капіталу кожна корпорація існує у формі акціонерної компанії), наймогутнішими з яких е монополії, а суспільною формою їх розвитку – монополістична власність. Надалі продуктивні сили переростають монополістичну власність. Це визнають багато західних учених. Так, відомий американський економіст А. Берлі стверджував, що розвиток освіти, частина наукових досліджень не можуть бути здійснені у приватному секторі. Приватні підприємства, зазначає професор економіки Кембриджського університету Дж. Робінсон, перестали бути найкращою формою організації для використання переваг сучасної технології. Це зумовило виникнення нової форми капіталістичного усуспільнення засобів виробництва. Такою більш розвинутою формою капіталістичної власності, більш високою колективною формою капіталістичного привласнення є державна капіталістична власність. Ця найвища форма капіталістичного усуспільнення в межах національних капіталістичних держав значно розширила межі розвитку продуктивних сил, тимчасово і частково розв'язала суперечності монополістичної власності. На певному етапі продуктивні сили переростають і цю форму власності, зумовлюючи виникнення й розвиток інтегрованої капіталістичної власності – якісно нової суспільної форми їх (продуктивних сил) розвитку на інтернаціональній основі. Найбільш зрілих форм вона досягає в межах капіталістичної інтеграції країн Західної Європи. Виникнення кожної наступної форми капіталістичної власності супроводжується не повним, а діалектичним запереченням попередньої її форми. Деякі з них зрощуються, що також зумовлює виникнення нової якості у формах власності. Тому сучасна система відносин капіталістичної власності являє собою взаємодію насамперед названих форм власності (крім них існують кооперативна, дрібнотоварна та ін.), які тільки в такій єдності можуть забезпечити розвиток продуктивних сил, тимчасово і частково розв'язати суперечності капіталістичного виробництва. Серед названих форм капіталістичної власності, крім державної, найбільшою мірою інтегруючу роль, тобто функцію поєднання інших форм власності в одну систему, виконує акціонерна власність. Про це свідчить, зокрема, те, що більшість форм капіталістичної власності (значна частина індивідуальної, монополістична, значною мірою державна) розвивається у формі акціонерних компаній. Крім того, виникнення і розвиток акціонерної власності означає процес скасування капіталу як приватної власності в межах самого капіталістичного способу виробництва, необхідний і перехідний пункт до зворотного перетворення капіталу на власність асоційованих виробників, на безпосередньо суспільну власність. Виходячи з цього, в акціонерній власності виділяють ті риси, які, з одного боку, посилюють процес монополізації незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва, національного багатства, використання засобів праці як знаряддя, що сприяє зростанню експлуатації тощо, а з іншого – виявляють в ній окремі прогресивні риси, якості, властивості. Негативними (з погляду найманих працівників) рисами є насамперед централізація капіталу за рахунок дрібних заощаджень частини найманих робітників і службовців і використання цих засобів для посилення експлуатації значної частини населення Широке впровадження акціонерної форми власності сприяє привласненню нетрудових доходів через виплату дивідендів і характеризує посилення експлуатації у сфері розподілу. У сфері обігу ця форма використовується для фінансових спекуляцій, відволікання значної частини фінансових засобів від виробничого використання. Акціонерна власність – також важливий засіб економічного, а отже, й політичного панування власників засобів виробництва над переважною більшістю економіки. Прогресивними сторонами цієї форми є, по-перше, можливість значного розширення масштабів виробництва, появи крупних підприємств, які не в змозі побудувати окремий капіталіст, а в наш час – окрема корпорація, навіть держава. По-друге, завдяки відокремленню власності на капітал від його використання (капітал-функція) прискорюється процес концентрації та централізації капіталу, а отже, і його переливання з однієї галузі в іншу, раціональніше здійснюється управління капіталістичним виробництвом. По-третє, внаслідок централізації дрібних заощаджень населення, капіталів дрібних і середніх капіталістів розширюються масштаби капіталістичного виробництва, створюється ширший простір для розвитку продуктивних сил, для кількісного розв'язання суперечностей між двома сторонами суспільного способу виробництва. По-четверте, розширюються межі планомірності й організованості капіталістичного виробництва. По-п'яте, придбання акцій частиною працівників, особливо за пільговими цінами (наприклад, в американській компанії ІВМ наймані робітники і службовці мають право витрачати 10% заробітної плати на придбання акцій за ціна ми, що становлять 85% їх ринкової вартості), дає їм можливість в обмежених масштабах привласнювати частину прибутку, певною мірою долає їх відчуженість від засобів виробництва. По-шосте, широке розповсюдження акціонерної власності сприяє за відповідних умов створенню профспілкової власності, власності трудового колективу на певну частину підприємств. Ця сторона розвитку акціонерної власності має і негативний аспект нерідко корпорації під загрозою звільнення працівників змушують їх викуповувати окремі підприємства. Так, у США корпорація "Дженерал моторз" змусила 1,4 тис. найманих працівників на одному зі своїх заводів викупити його повністю. Інша американська компанія "Нешнл Стіл" змусила 11 тис. робітників викупити один із своїх сталеплавильних заводів. Монополії продають, як правило, нерентабельні підприємства за ціною, яка перевищує їх реальну вартість, і підприємства, обтяжені боргами. Так, щоб забезпечити належний рівень сталеплавильному заводу "Нешнл Стіл" необхідно було витратити 650 млн. дол. Тому колективу довелося знизити заробітну плату, пенси, тривалість оплачуваної відпустки, подовжити робочий день тощо. Еволюція форм власності в економічній системі капіталізму більш повно виявляється в тих змінах які відбуваються з об'єктами і суб'єктами власності. У сучасній економіці до об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили та ін.), відносять також науку та інформацію, зокрема наукові лабораторії, патенти, ліцензії, обчислювальні центри тощо. Тому підприємства і компанії, які найбільшою мірою стали власниками цих об'єктів, посилили свою економічну могутність, конкурентоспроможність. Однією з принципово нових важливих рис названих об'єктів привласнення є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й з соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці. Так, із розгортанням інформаційної революції зростає інформатизація праці, а її учасниками стає широке коло найкваліфікованіших працівників, які є носіями нового об’єкта привласнення інформацію через її специфіку неможливо відокремити від найманих робітників і службовців, як і засоби виробництва. Тому навіть після роботи працівники значною мірою залишаються її носіями, знають, як використати цю інформацію в іншій компанії, тощо. Вони певною мірою стають співвласниками даного об'єкта привласнення, що є одним із найвагоміших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, й заробітної плати, а також участі у придбанні акцій і привласненні дивідендів. Це стосується й інтелектуальної власності, що формується на основі такого якісно нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Американські науковці розрізняють три основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що закріплюється у формі патенту або ліцензії, 2) суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, знаходиться у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріплена за юридичною особою За належного обміну інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства, 3) проміжна форма власності, що "просочується" і являє собою інноваційну науково-технічну інформацію її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки існує можливість на основі такої інформації створи їй продукцію у зміненому вигляді. Еволюція об'єктів власності зумовлює також глибинні зміни в суб'єктах власності, які полягають насамперед у тому, що частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займається підприємницькою діяльністю, організовує свою ризикову (венчурну) справу. Крім того, вони можуть працювати за контрактом у кількох фірмах чи суміщати роботу за наймом (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті). Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може водночас стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчурне підприємство, або у колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полісуб'єктність певною мірою поширюється і на частину найманих робітників нижчої кваліфікації, коли вони стають власниками певної кількості акцій фірми. Якщо оцінювати зміни, що відбуваються у відносинах власності з погляду їх об'єктів і з'ясувати при цьому соціально-економічну спрямованість цих змін, то спостерігається тенденція до зростаючого усуспільнення цих об'єктів на таких трьох основних рівнях: 1) на рівні окремого підприємства, компанії, корпорації, організації, 2) на рівні держави, 3) на міжнаціональному рівні. З погляду формаційного підходу, тобто розвитку світової цивілізації від менш розвинутої суспільно-економічної формації до більш розвинутої, еволюція власності з боку об'єктів та суб'єктів привласнення здійснюється у напрямі її соціалізації. Це означає, що визначальними з-поміж об'єктів власності стають ті, які повинні знаходитися або у власності окремих трудових колективів, або у державній істотні зміни відбуваються у межах інших сторін власності як соціологічної категорії. Так, в юридичній власності зростає дезінтеграція таких прав власника, як право володіння, розпорядження та користування власністю. Це означає, що в минулому (на нижчій стадії капіталізму, коли панувала індивідуальна приватна капіталістична власність) ці права належали переважно одній особі. Винятком було сільське господарство, де землевласник нерідко здавав землю в оренду. За сучасних умов власники підприємств у різних галузях промисловості віддають їх у володіння або розпорядження, користування, отримуючи за це певну винагороду. Вони також широко практикують передачу в інші руки управління своєю власністю, що означає посилення процесу відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції. Ще однією важливою рисою сучасних відносин економічної власності у розвинутих країнах е, з одного боку процес певної деперсоніфікації власності крупних капіталістів і перехід її до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститут). Так, в Японії на початку 90-х XX ст. частина юридичних осіб серед власників акціонерного капіталу становила приблизно 78%, а з-поміж них фінансовим інститутам належало майже 80% капіталу. У США частка юридичних осіб в акціонерному капіталі майже в 2,5 рази менша. З іншого боку, відбувається процес зростання персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди. Так, у США кількість пайовиків пенсійних фондів на початку 90-х XX ст. становила до 70 млн. осіб. Водночас в управлінні фондами існує висока концентрація влади незважаючи на те, що, наприклад, у США діє майже 1,5 тис. крупних пенсійних фондів, право приймати рішення про інвестиції має вузька група з кількасот осіб. Поширення акціонерної власності сприяє за певних умов формуванню трудової колективної власності, власності трудового колективу на певну частину підприємств. Так, у США 11 тис. осіб, зайнятих у компанії "Евіс", викупили акціонерний капітал у колишнього власника. Необхідна для цього сума в 750 млн. дол. була зібрана спеціальним трестом, який більшу частину грошей позичив у фінансових інститутів. Вони надали фірмі позичку на 25 років, яка щорічно повинна погашатися з отриманого прибутку за пільговими податковими ставками. Після сплати боргу кожен працівник стане співвласником компанії залежно від отримуваної заробітної плати. У Швеції 1983 прийнято закон, згідно з яким частина акцій приватних компаній переходить у власність працівників або їхніх фондів. Це відбувається за рахунок спеціального податку на прибутки, а також додаткових відрахувань з їхнього фонду заробітної плати. Таким чином вони отримують певні права в компанії. Зокрема, більшість місць у правлінні цих фондів належить представникам профспілок. У 1990 завершився процес фінансування п'яти таких фондів. Кожен з них має право на придбання не більш як 6% акцій у будь-якій компанії, зареєстрованій на фондовій біржі. Рішенням парламенту загальна частка фондів у вартості акцій біржі не повинна перевищувати 5%. Важливою рисою функціонування цих фондів є те, що провідну участь в їх управлінні беруть громадські організації, насамперед профспілки. Для Швеції також характерна специфічна практика придбання акцій, що отримала назву конвертіблів: робітник або службовець надає позику підприємству, на якому працює, а після певного терміну отримує взамін акції на пільгових умовах. Так, з 1978 по 1989 майже 200 тис. найманих працівників стали власниками персональних конвертіблів на суму понад 13 млрд. крон. Таку практику використовують понад 50% усіх фірм, зареєстрованих на Стокгольмській фондовій біржі. Водночас фірм, повністю викуплених персоналом, порівняно мало (26% від загальної кількості) і вони як правило, невеликі (середня кількість зайнятих на кожному підприємстві не перевищує 35 осіб). В Англії акції між персоналом розподіляються залежно від розмірів отримуваної заробітної плати або стажу роботи на фірмі .У першій половині 80-х питома вага найманих робітників, які придбали акції за фіксованою ціною (але не мають права згідно з контрактом продати їх упродовж 5-7 років), зросла в усіх сферах економіки з 13 до 23%. На початку 1991 на підприємствах, частково або повністю викуплених працівниками, у США було зайнято майже 10 млн. робітників і службовці на 11 тис. фірм (до 10% сукупної робочої сили). Сумарна вартість активів, які їм належали, - 7 млрд. дол. Перехід до такої форми власності автоматично зумовив зростання продуктивності праці на 10-15%. Майже 66% опитаних американців виявили бажання працювати на таких підприємствах. Прибуток працівників на викуплених підприємствах складається з: 1) заробітної плати і 2) дивідендів, які припадають на частку власності підприємств, яка належить окремому робітникові. Раніше цю частку прибутку отримували власники фірм Характерно й те, що накопичені засоби робітник може отримати лише при звільненні. В 1988 у фірмі “Бофорс” робітникам, які звільнилися, було виплачено 1,5 млн. дол. – від 100 до 500 тис. дол. кожному. Водночас робітники не мають права претендувати на частку власності, що їм належить, вони можуть отримувати лише й вартісний еквівалент. Власність належить колективові й не може дробитися. Це явище відображає суперечливе поєднання соціально-економічних форм капіталістичного і соціалістичного способів виробництва, капіталістичної та соціалістичної власності. Кількісно-якісні зміни в процесі еволюції капіталістичної власності відбуваються і в межах державної власності.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.