Власність на засоби виробництва

Власність на засоби виробництва – привласнення різними суб'єктами власності (індивідом, державою та ін.) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва за капіталізму здійснюється в процесі праці й виражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічне підкорення праці капіталом, органічна будова капіталу та ін., у сфері обміну – через механізм цін на засоби та предмети праці у сфері оптової та роздрібної торгівлі. Тому основними категоріями, в яких виражається цей процес, є оптова ціна підприємства, оптова ціна промисловості, роздрібна ціна, податок на додану вартість тощо.

У сфері розподілу власність на засоби виробництва здійснюється через надання податкових пільг, кредитів, лізинг тощо. У сфері споживання (в даному разі виробничого) процес привласнення засобів виробництва виражається в таких категоріях, як робочий час, фонд амортизації, фізичне та моральне зношування тощо. Тому власність на засоби виробництва щодо системного підходу є не окремим виробничим відношенням (навіть якщо його називати основним), а певною підсистемою таких відношень. Основним виробничим відношенням є лише власність на засоби виробництва у сфері безпосереднього виробництва. Особливістю власності на засоби виробництва є й те, що продукт праці у формі засобів виробництва, будучи проданим на ринку, з рядового товару перетворюється на фактор виробництва й перестає бути товаром в загальному значенні. Він сам уже бере участь у виготовленні товарів. Через це власність на засоби виробництва перетворюється на власність як фактор виробництва, є економічною основою їх відтворення, причому в такій формі, як цього вимагає досягнутий рівень розвитку науки й техніки. А тому форма власності на засоби виробництва визначається передусім рівнем розвитку і формою функціонування продуктивних сил суспільства. Так, за умови існування таких засобів виробництва, які призначені для індивідуального використання й забезпечення існування людини (сім'ї), утворюється індивідуальна приватна власність на засоби виробництва, бо в рух їх приводить окремий виробник-індивід, а приватна – бо привласнення цих засобів виробництва здійснює безпосередньо окремий виробник, який їх створив або обміняв на свої продукти праці. Отже, така приватна власність за своєю суттю є власністю трудовою індивідуальна і приватна власність у цьому разі збігаються і часто вживаються як синоніми. А єдність засобів виробництва і робочої сили перетворює її на власність виробничої одиниці. Оскільки власність на засоби виробництва є економічною основою їх відтворення, що відбувається за рахунок виробленої продукції, то така ж форма власності повинна бути і на виготовлений продукт. З появою більш продуктивних, ніж індивідуальні, засобів виробництва, які може приводити в рух лише колектив виробників, відбувається кооперація праці й утворюються підприємства -– колективні виробничі одиниці. Тут засоби виробництва є органічною системою машин і не можуть бути поділені серед окремих виробників. У такій формі вони повинні постійно відновлюватися. Це нова форма власності на засоби виробництва, отже, й виробничої одиниці – власність підприємства, яка й забезпечує саме таку форму функціонування продуктивних сил. З погляду речового змісту власність підприємства є єдиним цілим, а з погляду суспільної форми – це об'єднана власність виробників (виробничого колективу). Тому з погляду самих виробників – це колективна форма власності. Вона виражає відносини привласнення продукту на правах його творця і забезпечує підприємству пряму залежність рівня споживання від рівня виробництва, а отже, є тією формою виробничих відносин, що здійснюються на основі врахування витрат праці кожного виробника. Але суб'єктом власності є вже не індивід, а виробничий колектив. Стосовно кожного виробника гака власність реалізується у формі користування цими засобами виробництва з метою створення для себе необхідного продукту, одержання заробітної плати відповідно до кількості та якості витраченої праці, участі в управлінні виробництвом тощо, тобто всього того, що робить його повноправним господарем, співвласником засобів виробництва. З появою засобів виробництва, які можуть бути ефективно використані лише за допомогою зусиль певної або значної частини суспільства, утворюється загальнонародна (суспільна) форма власності на засоби виробництва внаслідок об'єднання зусиль трудових колективів і багатьох окремих індивідів. Оскільки рівень розвитку продуктивних сил у первинних ланках суспільного виробництва різний, то форми власності на засоби виробництва в них різні. Поряд можуть існувати індивідуальна, колективна і суспільна власність. Співвідношення їх визначається рівнем розвитку і структурою продуктивних сил. Але усі вони рівноправні, й пріоритетна визначається рівнем ефективності виробництва, що відбувається на її основі. Розвиток продуктивних сил суспільства свідчить, що триває процес поступового переходу від індивідуальної до колективної, а відтак до суспільної форм власності на засоби виробництва, оскільки зростає суспільний характер виробництва. Але форма власності не повинна значно випереджати той рівень розвитку продуктивних сил, який склався, бо це призведе до суперечності між формою привласнення і відтворення засобів виробництва, а отже, до зниження ефективності виробництва. На основі перелічених форм власності не виникають відносини експлуатації людини людиною. Однак відносини власності можуть використовуватися і для збагачення одних людей за рахунок інших. Власність за цих умов з трудової перетворюється на нетрудову або набуває змішаної форми. Такий тип власності поширюється насамперед на засоби виробництва, бо вони с основою виробництва, а отже, й основою всього процесу відтворення. Оскільки розширене відтворення підприємства відбувається передусім за рахунок виробленої ним продукції, то й власником цієї продукції є той, кому належать засоби виробництва, хто регулює процес відтворення, а отже, він автоматично стає і власником додаткової вартості. По-друге, між власністю і владою (економічною, політичною) існує діалектичний взаємозв'язок, внаслідок чого власники засобів виробництва і виготовленої продукції не тільки зосереджують у своїх руках основну частку багатств країни, а й основні важелі економічної та політичної влади. Це, у свою чергу, формує конкретно-історичний тип суспільства. У колишньому СРСР власність на засоби виробництва вважалася загальнонародною, але фактично була власністю вищого партійного, радянського та державного апарату. Тому мало місце відокремлення робочої сили від засобів виробництва, тобто «соціалістична власність» за своєю суттю не була народною. Щоб суспільна власність стала власністю всього народу, тобто з нетрудового перетворилася на трудовий тип власності, слід провести значне її роздержавлення, перетворити на інші форми трудової власності, а також відокремити функції управління суспільним виробництвом, які надалі виконуватиме держава, від власності, суб'єктом якої повинен бути насамперед той, хто створив це багатство, тобто весь народ. Крім того, державні чиновники повинні бути позбавлені можливості узурпації власності на засоби виробництва. Щодо спроби провести приватизацію державної власності через розподіл її серед членів суспільства з передачею їм цієї власності у приватну, то на практиці така політика спричиняє руйнування продуктивних сил, відновлює віджилі в процесі еволюції суспільного виробництва форми власності та призводить до інших негативних наслідків. Вдосконалення відносин власності повинно відбуватися насамперед і через становлення трудової колективної власності, що визначається досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.