Колективна власність

Колективна власність – привласнення об'єктів власності (засобів виробництва, цінних паперів, патентів, ліцензій тощо) колективом фізичних або юридичних осіб. Колективна власність поділяють на два основні типи: трудову і нетрудову. Трудова колективна власність базується на праці (фізичній або розумовій) всіх членів трудового колективу. Нетрудова колективна власність – на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема їх праці з управління та контролю за виробничим процесом. Колективна власність зумовлена поглибленням суспільного поділу праці, її колективним характером. Виникає і розвивається у другій половині XIX ст., поступово діалектично заперечуючи індивідуальну форму власності, яка панувала на нижчій стадії розвитку виробництва – з початку XVI – до кінця XIX ст. Персоніфікатором індивідуальної власності були окремі особи.

У XX ст. (особливо в його другій половині) відбувається певна деперсоніфікація власності. Суб'єктом власності стають колективні юридичні особи (банки, інвестиційні компанії, пенсійні фонди, промислові фірми тощо) та різні за розмірами колективи дрібних акціонерів. У закритих акціонерних кампаніях акціонерами переважно е члени сім'ї, близькі та далекі родичі. У відкритих акціонерних товариствах серед акціонерів слід розрізняти формальних і реальних власників. Формальними власниками є всі, хто придбав хоча б одну акцію, яка дає право на управління компанією і на привласнення певної частки прибутків. Реальні власники компаній – ті, хто має крупний пакет акцій, зокрема контрольний. Дрібні акціонери частково стають співвласниками акціонерних компаній у тому разі, коли кожен з них володіє такою кількістю акцій, яка дає йому змогу щорічно привласнювати у формі дивідендів не менше 10% загальної кількості отримуваної ним заробітної плати. У таких акціонерних товариствах поряд з колективною капіталістичною власністю певною мірою розвивається власність найманих працівників. З кількісного боку в економіці розвинутих країн світу переважає індивідуальна власність. Так, у США на приблизно 17 млн. індивідуальних підприємств припадає понад 10% створеного валового національного продукту. Водночас на майже 3 млн. колективних підприємств (корпорацій) – більша частка створеного ВНП В к не слід розглядати як різновид приватної або індивідуальної власності. Приватна власність – це форма привласнення, за якої засоби виробництва, продукти праці та інші об'єкти належать окремій особі, максимум – окремій сім'ї. Якщо розрізняти лише суспільну та приватну власність (в цьому разі колективна стає різновидом приватної власності), то з погляду діалектичного методу дослідження це означає, по-перше, заперечення проміжної ланки, перехідної форми між цими двома полюсами – колективна власність. По-друге, ігнорується окремий, відносно самостійний тип економічних інтересів у сучасному суспільстві, до того ж домінуючий. Адже економічні інтереси є формою вияву відповідних відносин власності, тому коли відкидається колективна власність, то ігноруються колективні економічні інтереси. По-третє, це призводить до того, що ні в теорії, ні на практиці не досліджується роль колективних економічних інтересів у підвищенні ефективності виробництва, продуктивності праці як вагомої рушійної сили соціально-економічних перетворень. По-четверте проповідується одна з доктрин західної економічної думки, яка визнає лише суспільну (ототожнюючи її з державною) та приватну форми власності. По-п’яте, нехтується економічна основа свободи трудових та інших колективів, а визнається лише економічна основа свободи окремих індивідів. По-шосте, штучно розривається колективний характер праці переважної більшості працівників з відповідною формою власності (привласнення).

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.