Приватна власність

Приватна власність – власність, що належить окремій особі, максимум – сім'ї. Виникла з розпадом первіснообщинного ладу її матеріальна основа – зростання продуктивності праці в процесі суспільного поділу праці (насамперед в одиничній формі), поява додаткового продукту, загострення суперечностей між інтересами окремих індивідів та суспільною (общинною) власністю, що гальмувала розвиток індивідуальних потреб, інтересів, цілей найініціативніших виробників.

Розрізняють приватну власність, засновану на власній та на чужій праці. До першої належить власність дрібних виробників (ремісників, селян тощо), які не наймають робочої сили, а отже, не експлуатують найманої праці. Ця форма власності існує в усіх суспільно-економічних формаціях (крім первіснообщинного ладу). Так, за рабовласницького ладу існували дрібні власники (вільні хлібороби, ремісники), які, однак, зазнавали експлуатації з боку лихварів через сплату високого відсотка за позичене у землевласників зерно, худобу тощо. Дрібні власники, зокрема селяни, також не витримували конкуренції дешевої рабської праці, що змушувало їх покидати землю, йти в міста, де вони поповнювали свиту багатих людей, перетворювалися на пауперів. За феодального способу виробництва приватна власність, що базується на власній праці, існувала частково в селян (які наділялись землею та іншими засобами виробництва і певну кількість днів тижня працювали на себе) та ремісників. Водночас селяни були юридично залежними, експлуатувалися методами позаекономічного примусу – змушені були працювати кілька днів на полі феодала. За капіталізму (на нижчій його стадії) приватна власність трудова була представлена фермерськими господарствами, що не наймали робочої сили, дрібними ремісниками, торгівцями. На вищій стадії розвитку капіталізму більшість фермерських господарств у розвинутих країнах світу (насамперед у Західній Європі) не наймає робочої сили. Значна частина дрібних товаровиробників зайнята у сфері роздрібної торгівлі тощо. У колишньому СРСР приватна трудова власність на засоби виробництва була майже повністю знищена в роки насильницької колективізації, під час якої селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша й здібна (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована. З проголошенням державної незалежності України почалося відродження приватної трудової власності у формі фермерських господарств (що не використовують найманої робочої сили), дрібних підприємств у сфері торгівлі, послуг. Розвиток приватної трудової власності економічно доцільний в окремих сферах (сфері нематеріального виробництва) і галузях (сільському господарстві, роздрібній торгівлі). Це зумовлено тим, що ця форма власності є однією з передумов економічної свободи людини, розвитку її підприємницьких здібностей і якостей, значною мірою відповідає біологічній природі людини. Водночас її розвиток в сучасних умовах обмежений, що зумовлено рівнем розвитку продуктивних сил, дією низки економічних законів (закону концентрації виробництва і власності, закону централізації виробництва і власності, закону адекватності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сип та ін.), загальносвітовими тенденціями економічного прогресу тощо. Так, у США налічується понад 17 млн. дрібних підприємств (із 20 млн. усіх підприємств), проте вони виготовляють лише до 10% валового внутрішнього продукту. Приватна власність, що базується на чужій праці, за своїм економічним потенціалом значно переважала приватну трудову власність в усіх формаціях, де вони існували. За рабовласницького ладу вона існувала у формі вілл і латифундій, лихварського капіталу, власності на рабів тощо, за феодалізму – у формі феодальної власності, гетьманських латифундій, поміщицької власності тощо, за капіталізму – у формі індивідуальної капіталістичної власності. Остання була домінуючою соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил на нижчій стадії розвитку капіталізму (з початку XVI – до кінця XIX ст.). В останній третині XIX ст. її замінила колективна капіталістична власність – акціонерна форма капіталістичної власності, що є найадекватнішою формою існування монополій (у т. ч. колективних монополій – олігополій). Оскільки колективна капіталістична власність заперечує індивідуальну капіталістичну власність не цілком, а діалектичне, тобто з утриманням позитивних сторін розвитку, то малі й середні капіталістичні підприємства, що перебувають у приватній власності, не зникають, а доповнюють розвиток гігантських монополістичних об'єднань, інших форм власності. Значний імпульс розвитку індивідуальним капіталістичним підприємствам дала НТР, що розгортається з середини 50-х. Так, у США кількість приватних підприємств, заснованих на власній і чужій праці, зросла за останні 30 років приблизно на 3,5-4 млн. одиниць (див. Мале підприємство, Малий бізнес). Маючи низку переваг щодо колективної, державної та інтегрованої форм капіталістичної власності, приватна власність в сучасних умовах не може бути пріоритетною соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил. Цю роль вона назавжди віддала іншим типам власності наприкінці XIX ст. – колективній, відтак державній та інтегрованій, кожна з яких існує в різноманітних формах і видах. У такому напрямі еволюціонують і ціннісні орієнтири розвитку суспільства. Так, навіть у США (країні з найсильнішою приватнопідприємницькою ідеологією) здійснюється перехід від індивідуалістсько-егоістично-конкурентних цінностей, за яких спостерігалося верховенство особи (відомий економіст Б. Гаврилишин цей період розвитку США називає «ковбойською економікою»), до громадське усвідомлених кооперативних, за яких особа є частиною громади. Групово-кооперативні цінності вже давно панують в Японії та інших розвинутих країнах. Приватна власність у багатьох випадках суперечить колективним і суспільним інтересам. Тому, наприклад, в Конституції Японії застережено, що право приватної власності неповинно «суперечити суспільному добробуту» у Конституції Греції проголошується, що «приватна ініціатива не може розвиватися на шкоду свободі й людській гідності». Обмеженість приватної власності у сучасних умовах була визнана на міжнародній конференції ООН з проблем навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації у червні 1992 на рівні глав держав та урядів.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.