Державна власність

Державна власність – привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного, доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення. Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки й персоніфікатором в економічних системах є різний за чисельністю апарат державних чиновників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви й прошарки населення. Власність держави виникає з появою самої держави. Уже в країнах Давнього світу держава була власником землі, державних підприємств (ергастерій), іригаційних споруд, доріг та інших об'єктів економічної інфраструктури, а також монетних заводів, майстерень для виготовлення зброї тощо. За феодалізму державна власність поширювалася на монетні двори, майстерні з виготовлення зброї, соляні, горілчані монополії тощо.

Держава також була великим землевласником. На державних підприємствах працювали кріпаки. Широкого розвитку державна власність набуває за капіталізму, оскільки з XVII ст. виникають державні га змішані (з участю держави) компанії для управління й торгівлі з колоніями, встановлюється власність держави на землю, арсенали і верфі, підприємства з добування міді, залізної руди, виготовлення пороху та ін. Об'єктами державної власності стають також пошта, телеграф комунальне господарство, адміністративні будівлі тощо, що мають загальнонаціональне значення. Загалом на нижчій стадії розвитку капіталізму існування державної власності було зумовлене тривалим робочим періодом на підприємствах державного сектора, значними витратами капіталу, які були не під силу індивідуальним капіталістам, а також військово-політичними та фінансовими інтересами держави (для цього створювалися горілчані, соляні, тютюнові монополії). В деяких країнах (Німеччина, Росія), які відстали у своєму розвитку від інших капіталістичних держав внаслідок незначних масштабів індивідуального і навіть акціонерного капіталу, держава значно ширше виконувала функції підприємця, зокрема здійснювала будівництво залізниць. Тому об'єктами державного привласнення була й певна кількість робочої сили, зайнятої на підприємствах державного сектора, та незначна частка національного доходу. Так, у 1848 у США в державному бюджеті акумулювалося до 50 млн. дол. На вищій стадії розвитку капіталізму з часу переростання продуктивними силами корпоративної власності (у формі акціонерних компаній) починає діяти тенденція до одержавлення економіки. Надзвичайно важливим фактором прискорення цієї тенденції були війни, глибокі економічні кризи У США, зокрема, в 1915-18 питома вага держави в загальному будівництві становила до 30%, під час кризи 1920 більша частина італійських банків перейшла до рук держави, на кінець 1933 у державну власність в Німеччині перейшло від 35 до 91% акцій найбільших банків, значна частина акцій судноплавних, металургійних компаній тощо. Внаслідок кризи 1929-33 державною власністю у США стали тепло- і гідроелектростанції, металургійні, хімічні, суднобудівельні та інші підприємства. Під час Другої світової війни на державне будівництво припадало 2/3 загального обсягу будівництва в країні. На кінець війни державної власності була вся атомна промисловість, 96% виробництва синтетичного каучуку, 71% виробництва літаків і моторів, 58% виробництва алюмінію та ін. У багатьох країнах Західної Європи дія тенденції до одержавлення економіки посилилася під впливом суб'єктивного фактора – приходу до влади лівих сил, втрати буржуазією довір'я народу через співробітництво з фашистами тощо. Все це стало причиною націоналізації галузей економіки (як правило, базових – вугільної промисловості, енергетики, транспорту тощо), капіталомістких і наукомістких підприємств, будівництва державних науково-дослідних центрів, лабораторій і т.д. Після Другої світової війни у країнах, де не відбулася націоналізація, почався масовий розпродаж державної власності. У США в 1946-49 було продано приватним компаніям транспортні морські судна, транспортні літаки, грузові автомобілі тощо в середньому за 15% їх початкової вартості. За значно нижчими (у 4-5 разів) цінами приватні корпорації придбали сталеплавильні та алюмінієві заводи. Загалом державна власність, балансова вартість якої становила 17 млрд. дол., приватним особам і корпораціям було продано за 4,1 млрд. дол. Державна власність використовувалася переважно як засіб оздоровлення збиткових капіталомістких галузей промисловості, створення нормальних умов для відтворення сукупного суспільного капіталу. Об'єктом привласнення на вищій стадії капіталізму також стає частка інтелектуальної власності у формі патентів, ліцензій. Але найшвидшими темпами в цей період розвивалася державна власність на всезростаючу частку національного доходу (від 40 до 55-60%). У США в 1902 було одержавлено 1,7 млрд. дол. створеного національного доходу, в середині 90-х – понад 1,5 трлн. дол. Узагальнюючим показником розвитку державної вартості була частка держави в економіці на початку XX ст. у США – приблизно 8%, а в 70-х – до 30%. Цей показник був вищим в інших розвинутих країнах світу. Проте найбільших масштабів розвиток державної вартості набув у колишньому СРСР, де було одержавлено 92% засобів виробництва, понад 70% створюваного національного доходу. На другому етапі повоєнного розвитку державної вартості (60-ті XX ст.) основною метою її функціонування в розвинутих країнах Заходу було сприяння розвитку приватного сектора і насамперед крупного капіталу через надання товарів та послуг за зниженими цінами. У США з 1956 по 1976 федеральний уряд витратив на розвиток науки 264,8 млрд. дол., а кількість патентів, отриманих внаслідок здійснення державних програм НДДКР, становила 41,8 тис. в 1977. Водночас приватні компанії витратили на ці заходи 176 млрд. дол., але зосередили у своїх руках 897,3 тис. патентів. Через занижені ціни на товари і послуги державних підприємств крупним приватним компаніям (у Франції ціни на вугілля, електроенергію були навіть нижчі від собівартості) погіршувалися показники їх фінансової діяльності, нерідко вони ставали збитковими. Таким чином здійснювалося колективне привласнення значної частки створеної в державному секторі додаткової вартості. На цьому етапі внаслідок постійного впровадження результатів наукових досліджень у виробництво, поліпшення форм і методів організації праці, здійснення інвестицій тощо продуктивність праці на підприємствах державного сектора була вища, ніж у приватному. На третьому етапі (70-ті) державні підприємства все більше діяли на принципах комерціалізації, що поліпшувало результати їх виробничо-фінансової діяльності. Процес приватизації державної власності на засоби виробництва у 80-ті поширювався переважно на рентабельні державні компанії, а найбільші вигоди від нього отримали крупні фінансові інститути та промислові компанії. До державної власності у розвинутих країнах світу належать земельні угіддя, об’єкти економічної та соціальної інфраструктури, фіскальні монополії (соляні, горілчані, сірникові), фінансово-кредитні інститути, окремі підприємства обробних та добувних галузей промисловості, науково-дослідні установи і навіть цілі галузі тощо. Розвиток державної власності на всіх етапах супроводжувався більшою гарантією зайнятості працівників, наданням товарів і послуг за нижчими, ніж у приватних компаній, цінами тощо, тобто значно більше враховував інтереси широких верств населення. Тому у державній власності частково виражалися риси загальнонародної власності. Водночас негативними рисами державної власності є бюрократизація у прийнятті рішень, використання частини отриманих доходів політичними партіями у передвиборних кампаніях, не завжди виправдані щодо ефективності програми капіталовкладень. Однак у державній власності все ж переважають позитивні риси. Тому вона відкриває значний простір для розвитку продуктивних сил, стабілізації економічної системи. Не випадково її масштаби значно зростали у кризові роки в багатьох розвинутих країнах, однак деякі вчені й політики, зокрема у США, називали державну власність «повзучим соціалізмом». Якщо брати до уваги всі об'єкти державної власності, насамперед масштаби одержавлення національного доходу, то на третьому етапі еволюції вона перетворилася на провідну суспільну форму розвитку продуктивних сил, стала най-адекватнішою формою розвитку науки, насамперед фундаментальних наукових досліджень, людини (її загальноосвітнього та культурного рівнів), використовуваних людьми сил природи (дослідження та освоєння ядерної й термоядерної енергії, космосу, океану), подолання екологічної катастрофи, забезпечення планомірного розвитку національної економіки, соціальної справедливості в суспільстві тощо. Водночас масштаби розвитку державної власності повинні бути оптимальними (до 35% сукупної власності з урахуванням всіх її об'єктів), конкурувати з іншими формами власності тощо. Розвиток державної власності у колишньому СРСР здійснювався насамперед в інтересах верхівки партійного, господарського та виконавчого (районного, обласного, республіканського й загальносоюзного рівнів) апарату. В оплаті робочої сили переважала зрівнялівка на досить низькому рівні. Внаслідок тотального одержавлення економіка була затратною, в її управлінні переважали адміністративні методи. Все це спричинило кризові явища в економіці СРСР у 80-х. Подолання їх у пострадянських державах можливе передусім на основі значного роздержавлення і приватизації власності.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.