Валютна система
Валютна система – сукупність економічних (у т.ч. виробничих), організаційних і правових відносин з приводу функціонування й розвитку валюти існує у трьох основних формах національна міжнародна і світова валютна система. Для національної валютної системи характерні: національна валюта валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти та порядок його дії, умови функціонування національної валюти та золота, умови конвертованості валюти, валютні обмеження та їх форми й методи, механізм використання кредитних важелів міжнародних розрахунків, система валютного регулювання тощо.
Національна валютна система органічно пов’язана з внутрішньою кредитно-фінансовою системою. Наприкінці XIX ст. на основі інтернаціоналізації продуктивних сил міжнародного поділу праці, формування світового ринку поширення золотого стандарту виникла світова валютна система. Її характерними рисами були наявність стабільних золотих валют у більшості розвинутих країн, чіткий механізм визначення взаємних курсів валют, валютний ринок узгоджений порядок взаємних міжнародних платежів на основі вексельного обігу (що здійснювався через банківські перекази) та золота. Золото виконувало всі функції грошей, що забезпечувало стабільність валютної системи, вільне переміщення капіталу між країнами, необмежений обмін національних валют тощо. Валютна система була закріплена у міждержавних угодах. Під час Першої світової війни майже всі країни припинили розмін кредитно-паперових грошей на золото, що означало крах світової валютної системи. На якісно новому рівні (на основі золотодевізного стандарту) світова валютна система почала функціонувати на початку 20-х XX ст. Юридичного міждержавного оформлення набула на Генуезькій конференції 1922. Однак Англія домоглася в 1925 відновлення золотого стандарту на основі довоєнного паритету фунта стерлінгів, в той час як всі інші країни відмінили золотий стандарт, але він був значно обмежений. Обіг золотих монет в незначній кількості існував лише у США, а Франція та Англія відновили золотозлитковий стандарт (центральні банки обмінювали банкноти тільки на золоті злитки вагою 12,5 кг). У 1931 – Англія, у 1933 – США і в 1936 – Франція скасували золотий стандарт, що стало кінцем твердого співвідношення валют (паритетів). Нові положення формування й функціонування світової валютної системи юридичне закріпила Бреттон-Вудська конференція в 1944. Майже три десятиліття ця світова валютна система працювала ефективно. Конвертованість долара, штучно знижена ціна на золото призвели до нагромадження у США в 1949 до 22 тис. т золота (майже 70% офіційних запасів золота капіталістичних країн). У 1950 золотий запас США в 7 разів перевищував доларові активи. Більшість країн у 50-ті не бажали і не могли пред’явити значних сум доларових активів для обміну на золото. Ситуація почала змінюватися наприкінці 50-х – на початку 60-х з посиленням економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи, нереальністю офіційної ціни золота (у 1973 вона становила 42,22 дол. за унцію, а ринкова – 112), наростанням дефіциту державного бюджету США та платіжного балансу тощо. У 1971 золоті запаси США скоротилися до 10,5 млрд. дол. і становили лише 22% доларових активів інші країни стали відмовлятися від долара (ним було наводнено міжнародний платіжний обіг), вимагаючи його обміну на золото США відмінили обмін доларів на золото для іноземних урядів і центральних банків, що призвело до краху золотодоларового стандарту. В 1969 країни – учасниці МВФ домовилися про створення міжнародної грошової одиниці СДР (“спеціальні права запозичення”), в 1970 – 72 її було емітовано, розподілено на суму 9,3 млрд. дол. і зараховано країнами у свої резерви. В 1979 – 81 СДР випущено ще на 12 млрд. дол. і розподілено пропорційно квотам країн у МВФ, а 5,4 млрд. одиниць із загальної суми 21,4 млрд. залишились у МВФ. Співвідношення СДР з валютами інших країн стало визначатися на основі взаємних курсів валют п’яти країн (США, Японії, ФРН Англії та Франції), співвідношення попиту і пропозиції (тобто «плаваючих» курсів) і отримало назву «кошика валют».
У 1976 в Кінгстоні (на Ямайці) члени МВФ заявили про перехід до якісно нової світової валютної системи, що ґрунтується на таких основних принципах:
- перехід до «плаваючих» курсів та перетворення СДР на світовий грошовий еталон (базу паритетів і курсів), на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. При визначенні величини СДР за допомогою кошика з п’яти валют домінуючу роль відіграє американський долар – 40%. Валюти інших країн відповідно до їх питомої ваги в міжнародній торгівлі розподілилися таким чином німецька марка – 21%, японська єна – 17%, французький франк та англійський фунт стерлінгів – по 11%. Це рішення послаблює коливання курсів валют, страхує кредиторів від їх різкого зниження (від курсових втрат). Водночас Ямайська угода дає змогу встановлювати інші (крім СДР) паритети щодо будь-якої валюти, а це означає багатовалютний стандарт. В середині 90-х до американського долара були «прив'язані» валюти майже 40 країн, до французького франка – 13,
- юридичне закріплено процес демонетизації золота скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритетів), знято будь-які обмеження для його приватного використання, а вільний ринок золота не регулюється державами та міжнародними економічними організаціями, що за більшістю ознак означає перетворення його на звичайний товар. Але юридичне проголошення повної демонетизації не означає повної реальної демонетизації золота. Останнє (хоч і слабко) пов'язане з СДР, оскільки в деяких договорах грошові суми можуть переглядатися залежно від ціни золота. Тісний зв'язок золота з регіональними міжнародними кредитними грошима – ЕКЮ, оскільки вони надаються Європейським фондом валютного співробітництва кожній країні на внесок 20% її золотих та доларових резервів, а золото оцінюється при цьому на основі ринкової ціни. Про певний зв'язок золота з СДР та ЕКЮ свідчить і те, що центральні банки більшості країн світу залишили його у своїх запасах як високоліквідний товар, що означає збереження резервної функції золота, його ролі як фонду ліквідних активів (наприкінці 90-х центральні банки зосередили понад 30 тис. т золота),
- посилюється міждержавне валютне регулювання, в т.ч. через МВФ, через вплив на механізм «плаваючих» курсів. З цією метою вживаються заходи щодо посилення функцій СДР як грошей (через розширення можливостей їх використання), їх тримачами можуть бути не лише центральні банки, а й деякі інші фінансові установи МВФ уповноважений стежити за валютною політикою та станом економіки країн-членів щодо координації валютно-кредитної політики розвинутих країн світу. Для цього він виробляє рекомендації у сфері валютно-фінансової та економічної політики. Ці свої функції певною мірою (під приводом надання кредитів тощо) МВФ здійснює і щодо України.
МВФ приділяє значну увагу регулюванню процесу пристосування національних економік до умов поглиблення інтернаціоналізації продуктивних сил та економічних відносин. З 1985 найрозвинутіші країни світу стали офіційно застосовувати одночасні зміни облікових ставок центральних банків. Третьою основною формою валютної системи є міжнародна (або регіональна), що набула найбільшого розвитку в межах ЄС. У 1979 в ній була створена Європейська валютна система (ЄВС) і запроваджена європейська валютна одиниця – ЕКЮ. Мета ЄВС – сприяння європейській економічній інтеграції, насамперед – валютній. Для валютних курсів цих країн встановлено два лаги обмежень, що означає режим асинхронності. Так, для Іспанії і Португалії такий лаг становить +6%, а для всіх інших – +2,25% можливих взаємних валютних коливань ЕКЮ має як спільні і СДР так і відмінні від неї риси. Спільні: а) вартість ЕКЮ визначається на базі відповідного валютного «кошика», б) вони є паперово-грошовим засобом, що не обмінюється на золото, в) має силу й економічне значення в межах досягнутої домовленості, г) є часткою офіційних валютних резервів для країн ЄС і використовується лише в межах цієї організації. Відмінності ЕКЮ від СДР полягають у тому, що ЕКЮ: а) мають реальне (доларове та золоте) забезпечення, б) їх емісія під заставу золота дає можливість залучити в міжнародний грошовий обіг (прямо чи опосередковано) чимало золота. Таким чином до Європейського фонду валютного співробітництва було залучено до 1982 майже 3 тис. т золота. На противагу цьому МВФ у 1976 почав ліквідацію свого золотого фонду, в) ЕКЮ використовується для платежів між країнами без попереднього обміну на національні валюти, г) ні золото, ні СДР не зараховані до валютного кошика як такі, що визначають вартість ЕКЮ, ґ) для кожної валюти встановлено своєрідний паритет щодо ЕКЮ, який може змінюватися лише в узгодженому порядку. Внаслідок цього кожна пара валют також має тверде співвідношення, від якого ринкові курси можуть відхилятися лише незначним чином. У 1991 обсяг випуску облігацій в ЕКЮ перевищив обсяги їх випуску в фунтах стерлінгів та німецьких марках. З 1992 приватний ринок ЕКЮ почав скорочуватися. З 1.01.1999 впроваджується єдина валюта країн ЄС (євро), створюється спільний центральний банк.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.