Бреттон-Вудська валютна система

Бреттон-Вудська валютна система – система, що базувалася на золотовалютному і золотодоларовому стандартах і функціонувала за допомогою міждержавного регулювання через Міжнародний валютний фонд. Заснована на валютно-фінансовій конференції ООН в липні 1944 у м. Бреттон-Вудс (США). Представники 44 країн світу підписали на ній «Заключний акт», складовими елементами якого були статути Міжнародного валютного фонду (МВФ), Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МЕТР), що визначили основні риси нової світової валютної системи, яка прийшла на зміну системі золотого стандарту, що остаточно вичерпав себе підчас кризи 1929-33.

Створення Бреттон-Вудської системи було зумовлене крахом системи міжнародної торгівлі та валютних відносин і необхідністю побудови нової системи міжнародних розрахунків для відновлення й розвитку міжнародних економічних і насамперед торговельних відносин. Бреттон-Вудська система повинна була забезпечити стабільність обмінних курсів валют країн – учасниць МВФ (щоб запобігти несподіваним і значним коливанням цін у зовнішній торгівлі через рух валютних курсів і знизити рівень ризику й невизначеності у міжнародних торгових операціях), не допустити самочинних й неузгоджених девальвація національних валют, обмежити рівень інфляції, значний спад ділової активності, зростання безробіття в тих країнах, де виникатиме затяжний і значний дефіцит платіжного балансу. Основними елементами цієї системи були: 1) валютно-доларовий стандарт, за якого міністерство фінансів США гарантувало іноземним центральним банкам або урядам обмін доларів на золото (тобто наявність зовнішньої конвертованості лише у доларах), 2) фіксація ринкових курсів валют у межах не більше 1% в обидва боки (±1) від золотих або доларових паритетів, 3) долар прирівнювався до золота на основі фіксованої ринкової ціни за золото (офіційна ціна однієї унції золота становила 35 дол., а вміст долара дорівнював 0,88 г золота), але вільна (приватна) купівля-продаж золота заборонялися, 4) взаємна оборотність усіх валют, зобов'язання країн домагатися її. Органом валютного регулювання став Міжнародний валютний фонд (МВФ).

Майже три десятиліття Бреттон-Вудська валютна система працювала ефективно Конвергованість долара, штучно занижена ціна золота забезпечували і стимулювали у США накопичення в 1949 до 22 тис т золота (майже 70% офіційних запасів золота капіталістичних країн). У 1950 золотий запас США в 7 разів перевищував доларові активи. Більшість країн у 50-ті не бажали і не могли пред'явити значних сум доларових активів для обміну на золото. Ситуація почала змінюватися наприкінці 50-х – на початку 60-х з посиленням економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи, нереальністю офіційної ціни золота (офіційна ціна золота у 1973 – 42,22 дол. за унцію, а ринкова – 112), наростанням дефіциту державного бюджету США та платіжного балансу тощо. У 1971 золоті запаси США скоротилися до 10,5 млрд. дол. і становили лише 22% доларових активів інші країни-учасниці почали відмовлятися від долара (ним був наводнений міжнародний платіжний обіг), вимагаючи його обміну на золото США відмінили обмін доларів на золото для іноземних урядів і центральних банків, що призвело до краху золотодоларового стандарту. В 1969 країни–учасниці МВФ домовилися про створення міжнародної грошової одиниці СДР («спеціальні права запозичення»), в 1970-72 їх було емітовано, розподілено на суму 9,3 млрд. дол. і зараховано країнами у свої резерви. У 1979-81 СДР випущено ще на 12 млрд. дол. розподілено пропорційно квотам країн у МВФ, а 5,4 млрд. одиниць із загальної суми 21,4 млрд. залишилися у МВФ. Співвідношення СДР з валютами інших країн визначалося на основі взаємних курсів валют п'яти країн (США, Японії, ФРН, Англії та Франції), співвідношення попиту і пропозиції (тобто «плаваючих курсів») і отримало назву «кошик валют» У 1976 в Кінгстоні (на Ямайці) члени МВФ оголосили про перехід до нової валютної системи – Ямайської.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.