Валютне законодавство

Валютне законодавство – сукупність правових норм, що встановлюють порядок здійснення угод з валютними цінностями. Ці угоди здійснюються всередині країни, між організаціями й особами однієї країни з аналогічними суб'єктами іншої країни. В них також передбачено порядок ввезення, вивезення, переказів і пересилання за кордон і з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо).

Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, операції з зовнішньою торгівлею, кредитуванням, міжнародний туризм, виплату репарацій та ін. Валютне законодавство розвинутих країн світу зобов'язує своїх експортерів здавати валютну виручку або депонувати її в спеціальних банках, здійснює регламентацію валютних ринків. Банки цих країн повинні брати дозвіл на надання іноземним позичальникам довготермінових або короткотермінових валютних коштів в національній валюті. Валютне законодавство також передбачає встановлення режиму валютних рахунків, лімітів вивезення валюти тощо. Так, в Австрії державі відома адреса кожного постачальника, ціна його товару, обсяг і сертифікація товарів, а сам експорт супроводжується контролем податкових і банківських установ. В Україні через недосконалість валютного законодавства у 1992 до державної скарбниці з 3 млрд. дол. надійшло лише 165 млн. дол. валютної виручки, у 1993 – всього 20% такої виручки, в 1998 – майже 500 млн. дол. Фіксовані валютні курси використовувалися в багатьох розвинутих країнах Заходу до весни 1973. У т.зв. постсоціалістичних країнах валютне законодавство ґрунтувалося на валютній монополії держави і поширювалося на операції з усіма валютними цінностями.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.