Антимонопольне законодавство

Антимонопольне законодавство – закони, спрямовані па обмеження діяльності монополій, а також законодавство про нечесну конкуренцію, нечесну торгівлю тощо.

Вперше антимонопольні закони були прийняті наприкінці XIX – на початку XX ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки процеси монополізації в цих країнах відбувалися найінтенсивніше, що одночасно породжувало негативні наслідки. Ці закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. Оскільки в їх основу було покладено таке розуміння суті монополії, як повне (абсолютне) панування однієї компанії (або їх об'єднання) або цілковита відсутність конкуренції, олігополії мало підпадали під дію цих законів.

До антимонопольного законодавства належать також закони, що забороняють або регулюють угоди підприємців, спрямовані на обмеження конкуренції через поділ ринків, угоди про ціни, обмеження торгівлі, або т. зв. обмежувальну ділову практику антимонопольного законодавства – один з адміністративних методів державного регулювання економіки в країнах. Заходу існують американська та європейська системи антимонопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 є основним антитрестівським законом Америки, який забороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але Верховний суд США виробив доктрину, згідно з якою панівне становище корпорації у виробництві та її великий розмір не можуть самі по собі розглядатись як монополізація. Цим законом заборонялися лише трести й картелі (пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, внаслідок чого ліквідовувалися виробнича й правова самостійність компаній, що поглиналися, а картельні угоди замінювалися негласними джентльменськими угодами, або т.зв. лідерством у цінах. Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно призводило до суттєвого послаблення конкуренції або до встановлення монополій. Водночас були прийняті численні поправки до цих законів, що обмежували їхню дію (для експортної торгівлі, для банків та ін.). «Закон Клейтона» (1914) забороняв угоди про обмеження кількості контрагентів, поглинання фірм, якщо це посилювало монополізацію. У 1980 «Закон Селлера–Кефовера» доповнив попередні поправки про недопущення злиття корпорацій внаслідок придбання активів. Загалом незаконними у США вважаються такі дії, як цінова дискримінація, лідерство в цінах, обмежувальна практика організації збуту та ін. Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи. У США – Федеральна торговельна комісія й Антитрестівське управління міністерства юстиції. Головна мета антимонопольного законодавства – обмеження монополій та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка та сприяння дрібному бізнесу. Найсуворіше антимонопольне законодавство контролює горизонтальні злиття, тобто об'єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги, що призводить до монополізації галузі.

Методами втілення антимонопольного законодавства є ліквідація фірми (у США, наприклад, це відбувається за монополізації понад 60% будь-якого товару чи послуги), високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами монополістів, розукрупнення монополій тощо. Європейська та японська системи антимонопольного законодавства забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою. Так, картелі вважаються корисними для розвитку економіки, тому основною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод у спеціальних органах (у Німеччині – Федеральне управління картелей, в Японії – Комісія із справедливих операцій). Більшість антимонопольних законів європейських країн забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. В Німеччині монополією вважається компанія, що зосередила у своїх руках третину обігу, в Японії – коли частка однієї компанії перевищує 50%, а двох – 75% і більше. В ЄС реєстрації підлягають лише ті угоди, які обмежують конкуренцію між членами – учасниками цієї організації.

Прийняття антимонопольного законодавства послаблювало процес монополізації економіки, сприяло посиленню конкуренції. Водночас воно спрямовувало утворення монополістичних об'єднань у нові форми (групові монополії), у створення вертикальних структур (об'єднання фірм, пов'язаних виробничою і технологічною залежністю). В Україні 1992 прийнято закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матеріально технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з ним монопольним вважається становище, коли частка підприємця на ринку перевищує 35%. Законом передбачено контроль за створенням, реорганізацією (злиттям приєднанням) фірм для запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та недобросовісною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та його територіальні управління мають право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об'єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.