Валютна зона

Валютна зона – об'єднання держав на основі валютних союзів (колективних угод) для координації політики у сфері зовнішньоекономічних відносин. Перші валютні об'єднання (блоки) виникли внаслідок розпаду системи золотого стандарту. Основними валютними блоками, що утворилися в першій половині 30-х, були стерлінговий і доларовий. До стерлінгового блоку входили країни, що перебували в економічній та політичній залежності від Англії (колоніальні країни), а також держави, що мали пені економічні зв'язки з нею (Данія, Норвегія, Швеція, Португалія, Ірак, Єгипет). Курс валют цих країн залежав від курсу англійського фунта стерлінгів, а щодо валют третіх країн, наприклад до долара, встановлювався згідно з коливаннями курсу фунта стерлінгів до цих валют. До доларового блоку крім США входили країни Латинської Америки й Канада. Він також базувався на всиновленні й підтриманні певних співвідношень між доларом США та національними валютами країн-учасниць блоку. Під час Другої світової війни країни-агресори утворювали валютні об'єднання, залучаючи до них окуповані держави. Країни, що тривалий час дотримувалися системи золотого стандарту, утворили т.зв. «золотий блок», до якого ввійшли Франція Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Італія та Польща. Він проіснував недовго, оскільки під впливом домінуючих світових тенденцій країни учасниці змушені були відмовитися від функціонування валютних систем на принципах золотого стандарту. На базі стерлінгового блоку під час. Другої світової війни утворилася стерлінгова валютна зона, а на базі доларового – доларова валютна зона. У повоєнний період сформувалася зона франка, до якої ввійшли, окрім Франції, Алжир, Камерун, Марокко, Нігер, Туніс, Полінезія та інші країни, що розвиваються. З ліквідацією колоніальної залежності в зоні франка утворилися два валютні союзи – Західноафриканський та Валютний союз країн Екваторіальної Африки і Камеруну. На базі західноєвропейських країн, що входили до «Спільного ринку», з1979 почався інтенсивний процес формування нової, за багатьма прогнозами економістів, найпотужнішої валютної зони. В її основу було покладено не національну грошову одиницю однієї з країн-учасниць, а колективну грошову одиницю цих країн – ЕКЮ (з 1999 такою одиницею стала євро). Розвиток цієї валютної зони значно прискорився після ратифікації в 1993 Маастрихтської угоди. В останні десятиліття XX ст. створено валютні зони на регіональній основі, переважно з числа країн, що розвиваються. Деякі країни Латинської Америки утворили Центральноамериканський валютний союз (ЦАВС). Його члени використовують колективну міждержавну валюту – андське песо. Арабські країни також мають міждержавну колективну валютну одиницю – арабський динар. Якісно новий етап функціонування валютних зон почався із впровадження СДР («спеціальні права запозичення») як колективної валютної одиниці МВФ. Використання СДР можна розглядати як зародження тенденції до переростання валютних зон у всеохоплюючу систему регулювання валютних відносин на рівні світового співтовариства. Процеси формування та функціонування валютних зон мають суперечливий, нерідко навіть конфліктний характер. Це зумовлено нерівномірністю економічного розвитку, різною спрямованістю економічних інтересів країн–учасниць валютних союзів, прагненням окремих держав мати певні переваги, зайняти домінуючі позиції серед членів союзу. Однак посилення процесу інтернаціоналізації економіки, розширення економічних зв'язків, інтенсифікація зовнішньої торгівлі, поглиблення економічної взаємозалежності – це та об'єктивна основа, що обумовлює утворення нових валютних зон й удосконалення функціонування існуючих.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.