Змішана економіка

Змішана економіка – модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституціонально-соціальних реформ для побудови прогресивнішого ладу. Виникла в перші десятиліття XX ст.

Розрізняють три основні варіанти моделі змішаної економіки:

• консервативний,
• ліберальний,
• соціал-реформістський.

Кожний із них набуває певних специфічних ознак у країнах Заходу, що зумовлено особливостями їх економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водночас відбувається взаємозбагачення цих варіантів моделей, наповнення їх елементами якісно нового змісту в процесі еволюції соціально-економічної системи. В межах окремих варіантних моделей змішаної економіці виділяють певні течії, школи. Консервативний варіант змішаної економіки (найвідоміші його представники – американські економісти Л. Мізес, Ф. Хаєк, М. Фрідмен та ін.) виступає за обмежене (насамперед опосередковане) втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення умов для розвитку приватного сектора, ринкових важелів саморегулювання економіки. Ліберальний варіант змішаної економіки передбачає проведення важливих інституціональних і соціальних реформ, раціональну взаємодію приватного і державного секторів економіки, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін. Соціал-реформістський варіант змішаної економіки обстоює необхідність оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в прогресивніше суспільство. Його представники – теоретики Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму. Останні два варіанти змішаної економіки мають багато спільного. Зокрема, їх представники виступають за пряме втручання держави в економіку в суспільних інтересах, значний розвиток державного сектора, пріоритет колективних і суспільних інтересів над індивідуальними тощо. Консервативний варіант змішаної економіки за соціально-економічним змістом відділяє значна прірва від ліберального та соціал-реформістського варіантів. Він представлений прихильниками неокласичного напряму економічної науки, тому лише незначною мірою відповідає принципам і критеріям, які формують змішану економіку, тобто поєднання двох форм власності, двох типів регулювання. Його прихильники виступають проти впровадження планових начал в економіці (Ф. Хаєк, наприклад, називає планування рабством) ідейні витоки змішаної економіки – насамперед німецька історична школа, представники якої (Г. Шмоллер, А. Вагнер, В. Зомбарт та ін.) в останній чверті XIX ст. обстоювали державне втручання в економіку з метою й модернізації, проведення соціальних реформ, називали процес утворення державних підприємств соціалізацією капіталістичної економіки тощо. Джерелом цієї моделі (змішаної економіки) е також інституціонально-соціальний напрям (або інституціоналізм), представники якого (Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс та ін.) виступили з різкою критикою неокласичної ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності, стверджували, що ринок перетворився лише на один з економічних інститутів поряд з такими інститутами, як корпорація, держава. Найважливішим з-поміж них стає держава, яка проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя інституціоналісти обстоювали встановлення соціального контролю і побудову держави соціального благоденства, обмеження приватної власності. Оскільки державу вони вважали нейтральною силою, то, на їхню думку, вона повинна здійснювати соціальний контроль за економікою (а отже, її соціалізацію), проводити трансформацію соціально-економічної системи. Двома найважливішими елементами цієї системи вони називали форми власності та механізм розподілу (або аллокації) ресурсів, які є основою для типологізації економічних систем. Крайніми антиподами власності інституціоналісти вважали приватну і державну, а проміжними – різні варіанти поєднання цих полюсів. Крайніми антиподами механізму розподілу ресурсів є, на їхню думку, стихійне ринкове саморегулювання і державне централізоване планування, а проміжними – форми поєднання цих полюсів. У свою чергу, залежно від поєднання централізму і децентралізму, форм втручання держави в економіку можна істотно змінювати механізм розподілу ресурсів і доходів. Представники німецької історичної школи й інституціоналізму значну увагу приділяли проблемам пошуку синтезу ринкових важелів регулювання економіки і державного регулювання, приватної та державної власності. Такий синтез формує різні варіанти змішаної економіки. Проблемам функціонування моделі змішаної економіки значне місце відводиться в кейнсіанській теорії. На противагу неокласичному напряму, представники якого вважали несумісними ринкові механізми самоуправління економікою з державним централізованим управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економіки з використанням ринкових важелів. Частково в його теорії були вмонтовані такі методи безпосереднього втручання держави в макроекономічні процеси, як державна власність, організація громадських робіт, надання субсидій приватним компаніям, які Кейнс відносив до ознак соціалізації економіки. Так, зокрема, характеризували методи американського президента Ф. Рузвельта щодо виходу економіки і кризи 1929-33, які ґрунтувалися на рекомендаціях кейнсіанської теорії. Елементами нового змісту модель змішаної економіки збагатилася завдяки неокласичному синтезу – узагальнюючій економічній концепції, в якій поєднувалися раціональні аспекти теорії ціноутворення й розподілу доходів у межах неокласичного напряму з положеннями макроекономічної рівноваги і зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму. Найвідомішими представниками неокласичного синтезу є американські економісти П. Самуельсон, Дж .Хікс, Е. Хансен та ін. Вони проголосили необхідність державного втручання в економіку через використання різних методів антициклічного регулювання (насамперед сукупного попиту) для досягнення загальної рівноваги існуючої економічної системи, її збалансування на макро- і мікроекономічному рівнях. Головними умовами досягнення такої рівноваги є рівність між інвестиціями і заощадженнями, а також між попитом на ліквідність і грошовою масою. Ліберальні та соціал-реформістські варіанти змішаної економіки значну увагу приділяють проблемі пошуку шляхів соціалізації капіталістичної економіки. Вперше в західній економічній літературі її розробляв Дж. Мілль. Основними шляхами створення «плюралістичної економіки», а отже, й соціалізації капіталістичної економіки він називав поєднання державної і приватної форм власності, державного і ринкового регулювання. Найважливішими формами соціалізації власності соціал-реформістські теоретики вважають пряме одержавлення окремих галузей або крупних компаній через націоналізацію, будівництво державних підприємств і розвиток на цій основі державного підприємництва, створення спільних державно-приватних компаній. Важливо при цьому створити умови і механізми розвитку державної власності в суспільних інтересах За їх відсутності (демократизації контролю й управління цією формою власності, наявності демократичних інститутів, плюралізму демократичних сил тощо) державна власність може сприяти посиленню монополізації економіки. Обов'язковою умовою соціалізації економіки є перетворення державної власності на основу розгалуженої системи демократичного планування. Значного поширення в окремих країнах Заходу набули реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приватного підприємництва, зокрема вплив держави на інвестиційну, цінову, промислову політику крупних приватних підприємств тощо, завдяки чому відбувається збільшення частки державного капіталу. Цей шлях вважають привабливішим (порівняно з націоналізацією окремих підприємств і галузей) як з погляду трансформації існуючих форм власності, так і створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові інститути, які б скуповували контрольні пакети акцій окремих крупних компаній у ключових галузях народного господарства і спрямовували їх розвиток в загальнонаціональних інтересах. Ліві соціал-демократи пропонують широко практикувати розвиток таких централізованих форм суспільної власності, як регіональна, муніципальна, комунальна та ін. Крім цих методів соціалізації капіталістичної економіки, вони обстоюють розвиток профспілкової, кооперативної та інших форм колективної власності, асоціації дрібних підприємств, що, на їхню думку, сприятиме розвитку самоуправління, залученню працівників до управління процесом праці й власністю. Разом з участю робітників і службовців у власності підприємств цей комплекс заходів перебудови відносин власності є найважливішим напрямом соціалізації економіки за капіталістичного способу виробництва іншим напрямом такої соціалізації вважається вплив держави на інвестиційну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійснюється за допомогою податків, кредиту, надання позик, субсидій, здійснення державних закупівель товарів і послуг, контролю за якістю продукції та встановлення стандартів якості, за умовами праці тощо, вплив на розподіл доходів – через механізм трансфертних витрат, контроль за цінами, заробітну плату, дивіденди, розподіл сировини, споживчий кредит тощо. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються інвестиційної діяльності і розподілу доходів. Крім того, засобом соціалізації є впровадження загальнонаціонального регулювання і планування всього народного господарства (макроекономічний рівень), мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладання контрактів між державою і окремими компаніями, галузевими асоціаціями підприємців, селективного впливу на розвиток окремих галузей, економічну кон'юнктуру на окремих ринках тощо), здійснення інституцыональних реформ (через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва крупними компаніями представників держави, профспілок, споживачів, вдосконалення антимонопольного законодавства, прийняття нового статуту діяльності крупних корпорацій тощо). Надзвичайно велике значення у комплексі цих заходів надається процесу демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро- і мікрорівні. Зокрема, за допомогою плану формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макроекономічне регулювання народного господарства. Водночас за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки відбувається регулювання і коригування пропорцій між попитом і пропозицією лише на окремі товари і послуги. Завдяки демократизації процесу планування передбачається здійснити як демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати приватний сектор, спрямувати розвиток гігантських компаній у русло загальнонаціональних інтересів» а в перспективі – поступово, без тотального одержавлення трансформувати. Змішана економіка спершу в посткапіталістичну перехідну економіку, а згодом – і в соціалістичне суспільство, що базується на плюралізмі форм власності та регулюючих механізмів. В інвестиційній діяльності впровадження демократичного планування передбачає докорінну зміну в структурі виробництва і в розподілі доходів. Вирішальну роль у ній повинні відігравати державні капіталовкладення і насамперед інвестиції в соціальну сферу, в наукові дослідження й розробки, пов'язані з новою технікою. Це, на думку радикально-реформістських прихильників моделі змішаної економіці, стане засобом комплексного вирішення проблем інфляції та безробіття. Важливе значення в механізмі реалізації демократичного планування повинен відіграти механізм укладання контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого буде узгоджено макроекономічне регулювання з мікроекономічним, а також встановлено за крупними компаніями необхідний суспільний контроль (за формуванням витрат виробництва й цін, системою звітності тощо). Крім того, контрактна система вважається ефективним засобом удосконалення економічних взаємовідносин у межах державного сектора економіки (зокрема між державними компаніями, з одного боку, адміністративними і регулюючими органами – з іншого), зростання ефективності державних підприємств, посилення фінансово-оперативної самостійності, конкурентоспроможності. Так, у разі виконання невигідних економічних завдань державних органів державні підприємства повинні отримувати відповідну компенсацію. Цей метод, зокрема, передбачають використати Лейбористська партія Великобританії та соціалістична партія Франції. У моделі змішаної економіки, в т. ч. демократичного планування, важлива роль відводиться ефективному функціонуванню дрібних і середніх підприємств. Побудову змішаної економіки проголошено і в Україні. Водночас зазначається необхідність переходу України до соціальне орієнтованої ринкової економіки. Хоч між цими двома моделями є багато спільного, але існує й чимало відмінностей. Тому практично неможливо водночас будувати дві моделі розвитку економіки. Намагання робити це свідчить про теоретико-методологічну невиваженість програми. Якщо зіставити сутність змішаної економіки з реаліями української дійсності щодо трансформації існуючої економічної системи, то можна зробити висновок, що з трьох варіантів змішаної економіки в Україні в 90-х XX ст. втілювався консервативний варіант. Найповніше він представлений відповідною економічною політикою, що базується на концепції монетаризму її основними принципами є такі постулати неокласичного напряму політичної економіки, як надання переваги приватній власності, механізму ринкової конкуренції та вільного ціноутворення. З-поміж сфер державного регулювання економіки монетаризм вирішальну роль відводить грошовій сфері, а для досягнення стабілізації економіки – обсягу грошової пропозиції. Стабільне зростання останньої, максимальне обмеження державного втручання в економіку, зменшення податкового тягаря – такі, на думку монетаристів, основні важелі державного регулювання народного господарства їх здійснення передбачає також впровадження ринкових важелів у сферу соціального забезпечення. Ці постулати монетаристської концепції (крім низьких податків на прибутки підприємств) послідовно втілювалися в Україні. Внаслідок цього відбувалося руйнування державного управління економікою за умов переважання державного сектора, проводилася поспішна лібералізація цін (у середині 1995 уряд контролював лише 11% цін на товари і послуги), зовнішньоекономічної діяльності, здійснювалися інші монетаристські заходи. За відсутності сформованої структури та інфраструктури ринку це означало некерованість макроекономічних процесів, призвело до величезних збитків в народному господарстві (воно постраждало вдвічі більше, ніж під час Другої світової війни), до крайнього зубожіння трудящих і казкового збагачення нової еліти. З трьох західних соціально-економічних моделей розвитку (змішана економіка, соціальне орієнтована ринкова економіка і ринкова економіка) найбільш адаптованою для України була б модель змішаної економіки, але не в консервативному варіанті. Це зумовлено тим, що вона орієнтована не на полюси у формах власності, у виборі важелів регулювання економіки, у розподілі ресурсів та інших критеріях моделей соціально-економічного розвитку. Більше того, вона значною мірою ґрунтується на поєднанні в собі позитивних сторін приватної, колективної і державної власності, ринкових механізмів саморегулювання і державного регулювання, ринкових і централізованих методів розподілу доходів, приватних, колективних і суспільних інтересів, адміністративних і економічних важелів управління народним господарством. Соціальною базою побудови такої економіки повинен стати середній клас. Оскільки побудова змішаної економіки офіційно проголошена метою українського суспільства, але в процесі реалізації програми все більше поглиблюється розбіжність між моделлю і дійсністю, необхідно, по-перше, перестати орієнтуватися на переважання приватної власності, а добиватися реального плюралізму різних типів і форм власності, по-друге, відмовитися від тотальної приватизації (це було б націоналізацією навпаки) і не зменшувати питому вагу державної власності на засоби виробництва нижче 30–35%, по-третє, відкинути тезу програми про те, що "базовою основою інституціональних перетворень повинна стати цінова лібералізація, поступовий перехід до вільного її регулювання за ринковими законами попиту і пропозиції", по-четверте, перейти від декларацій про необхідність формування якнайширшого прошарку реальних акціонерів до їх реального втілення, по-п'яте, перейти від монетаристсько-адміністративно-командного типу регулювання економіки до кейнсіанського та інституціонального, по-шосте, не руйнувати свідомо колективні форми власності та господарювання з суто ідеологічних мотивів, як це має місце у сільському господарстві, а реформувати їх, по-сьоме, формувати ефективного власника не лише з директорського корпусу, а з трудового колективу, здійснюючи підготовку для цього управлінських кадрів.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.